Завантажити

i, напавши на Крим недалеко од Козлова, розгромили його околицi й без втрат припливли до Днiпра, захопивши ще в дорозi кiлька турецьких кораблiв iз крамом. Таких крамарських суден запорожцi в тi часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про те, як про звичайну рiч:

Ой, сидить козак на деменi,
Вiн деменом повертає,
I на Чорне море поглядає:
Ой, пливе судно одним-одне,
В ньому турчин сидить з туркмнею,
А туркеня сидить, вона не гуляє -
Шовковий рушник вишиває;
Ой, кому цей рушник буде -
Ой, чи турчину, чи татарину,
Ой, чи козаковi молодому?
Ой, це буде кошовому молодому.

КУЛАГА

Року 1589-го запорожцi знову виходили в море пiд проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до мiста Козлова й угледiвши бiля нього кiлька турецьких, риштованих гарматами, галер, дочекалися в морi ночi, а як стало темно, то атакували тi галери, перебили туркiв i, визволивши невольникiв, попрорубували в галерах днища й пустили їх пiд воду. Впоравшись iз галерами, Кулага пристав до Козлова й дозволив козакам грабувати базарнi крамницi. Це було зроблено необачно, бо, доки запорожцi розбирали крам, козловський калга Фетi-Гiрей скликав озброєних татар i кинувся на запорожцiв, побиваючи їхнi розрiзненi купи.
Завзято рубався Кулага, та козаки не встигли згуртуватися навколо нього, й татари його вбили, а кiлька десяткiв запорожцiв захопили в бранцi. Iншi ж сiчовики, вiдбившись од татар, посiдали на чайки й виїхали в море. Там вони обрали своїм отаманом Лободу й, пограбувавши пiд його проводом Бiлгород (Акерман) на Днiстрi, повернулися на Запорожжя.
У всiх цих походах в останнi роки брали участь, разом iз запорожцями, й українськi городовi козаки. Вiд реформи Стефана Баторiя 1589 року визнавалися тiльки права козаччини; вiд його обмежень не лишилося i слiду. Реєстри городових козакiв не поновлювалися, й жалування козакам не платилося, а через те кожен козак звав себе реєстровцем, аби не платити податкiв i не пiдлягати пановi. Городовi козаки, як i до реформи, лiтували на Сiчi й вирушали разом iз запорожцями в походи й навпаки: багато сiчових бурлак виходило на зиму ("вилежувати зиму", як казали запорожцi) до українських мiст, i, таким чином, певного подiлу козакiв на реєстрових та запорозьких знову на якийсь час не стало.
Що бiльше наближалося XVII столiття, то козаччина дедалi зростала й змiцнювалася, й чутка про хист i вiдвагу запорозьких козакiв гучнiше лунала повсюди, чи, як висловлювалися запорожцi, "дибом по свiту вставала".

** ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО
Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI **

Досi не згадувалося про те, що Вiйсько Запорозьке жило в себе на Запорожжi, якi воно мало звичаї й розпорядки, а також не оповiдалося про землi й рiчки Запорожжя через те, що iсторiя не зберегла нам вiдомостей про першi десятирiччя козаччини.
Наприкiнцi XVI столiття Вiйсько Запорозьке вже цiлком склалося та почали визначатися й межi запорозьких земель.

ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI

Унiверсал польського короля Стефана Баторiя не визначив усiх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Днiпра до самiсiнького лиману, оберiгаючи Днiпровi перевози вiд татар. Через те межi визначено пiзнiшими документами за часiв Богдана Хмельницького, i самi запорожцi дотримувались їх, обстоюючи вiд сусiдiв та стверджуючи, що в тих межах козаки володiли землею "споконвiку", себто скiльки старi люди пам'ятають.
На захiд од Днiпра межа простягалася вiд устя Тясмину коло Днiпра (так вона зазначена й у згодi Польщi й Росiї 1686 року), прямуючи до Чорного лiсу, далi ж - рiчкою Виссю до Синюхи. Вiд устя Синюхи запорожцi вважали межею своїх вольностей рiчку Буг аж до лиману та лиманом стiльки, доки "кiнь копитами дна дiстає..." Вiд лиману межа проходила до того мiсця Днiпра, де в нього впадала рiчка Кам'янка, хоч певних ознак межа нiколи не мала. Вона прямувала через рiчки Iнгул та Iнгулець, а землi обабiч цiєї межi однаково використовували запорожцi й татари; в дiйсностi ж степами кочували ординцi, а на рiчках рибалили козаки. Вiд Кам'янки межа з кримчаками справдi "споконвiку" пролягала Днiпром аж до рiчки Кiнськi Води, а далi тiєю ж рiчкою сягала аж її верхiв'я. Вiд Конки межа знову зникала в степах i, перекинувшись через Токмак-Могилу, пiдступала до рiчки Берди, а звiдти проходила морем до устя Кальмiусу. Пiднявшись цiєю рiчкою до верхiв'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на сходi, межi запорозьких земель дуже часто змiнювалися. Часом запорожцi поширювали їх аж за Мiус та Кринку до рiчки Луганi i нею - на Донець; здебiльшого межа з Кальмiусу переходила на Кривий Торець i, прихопивши трохи лiсiв за Дiнцем, тяглася до устя Береки, а звiдти переходила на Орель i цiєю рiчкою дiставала вже Днiпра.
Татари довго не хотiли визнавати жодних меж iз запорожцями i, вважаючи всi землi своїми, не тiльки переходили ними за нападiв на Україну й Московщину, а навiть у спокiйнi часи кочували там iз великими

читати