Завантажити

захопили його у бранцi.

ЛЮБЛIНСЬКА УНIЯ

Доки Україна за часiв Вишневецького та Самiйла Кiшки почала трохи вiдпочивати вiд татарських нападiв, на неї насувалось нове лихо. Року 1569-го пiсля Люблiнської унiї Україну було зовсiм одiрвано вiд Литви й прилучено безпосередньо до Польщi, i звiдтодi становище українського селянства стало ще дужче гiршати, бо польський уряд почав оддавати його панам у власнiсть без права переходити з мiсця на мiсце i навiть позбавив громадянських прав. Пiд впливом тих утискiв селяни кинулись тiкати на схiд, за Днiпро, та заселяти Лiвобережну Україну. Та й те не допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лiвобережжi, як тiльки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вiльних землях своє господарство, як уже знову довiдувалися, що вони не вiльнi, а пiд паном. Побачивши тодi, що вiд неволi немає й тут порятунку, бiльш рухливi й волелюбнi селяни почали втiкати на Запорожжя i тим збiльшувати й змiцнювати Вiйсько Запорозьке.
Хто гетьманував на Запорожжi одразу пiсля Самiйла Кiшки - невiдомо; iсторiя подає лише звiстку про те, що року 1574-го запорожцi ходили морським походом на турецькi дунайськi мiста пiд проводом кошового отамана Покотила.

ГЕТЬМАН IВАН СВIРГОВСЬКИЙ

Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавськi справи. Господар Iвоня звернувся до польської шляхти й до козакiв, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання вiдгукнувся й Свiрговський, прозваний у народних пiснях гетьманом. Зiбравши козакiв, вiн вирушив походом до Днiстра i, з'єднавшись там з Iвонею та молдавським вiйськом, погромив турецькi залоги в Тягинi (тепер Бендери), в Бiлгородi та Браїловi й, добувши всi тi мiста, поруйнував їх, коли ж на помiч туркам iз Буджака вийшли татари, то Свiрговський виступив їм назустрiч i, впень розбивши, вiдiгнав назад.
Така славна перемога козакiв збентежила султана Селiма, i вiн вислав проти молдаван та козакiв 200 000 турецького вiйська. У великому бойовищi, недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спiльниками й почали оточувати їх з усiх бокiв. Побачивши свою загибель, Iвоня по-лицарському радив Свiрговському з рештою козакiв тiкати за Днiстер, але гетьман, а разом iз ним i запорожцi мали собi за велику ганьбу залишити молдаван при лихiй годинi, i всi вони до одного на чолi iз Свiрговським поклали голови в бою бiля Килiї та рiчки Дунаю.
Про Свiрговського, як i про Байду-Вишневецького, збереглася пiсня, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:

Ой, як того пана Йвана,
Що Свiрговського гетьмана,
Та як бусурмани пiймали,
То голову йому рубали, -
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вiшали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набiгала,
По Українi тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тодi буйнi вiтри завивали:
- Де ж ви нашого гетьмана сподiвали?
Тодi кречети налiтали:
- Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тодi орли загомонiли:
- Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тодi жайворонки повилися:
- Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокiй могилi,
Бiля городу Килiї,
На турецькiй лiнiї.

ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)

Слiдом за Свiрговським, року 1575-го, на Запорожжi з'явився новий, жвавий та завзятий ватажок - гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як i Вишневецький, вiн був родом iз князiв Гедиминови-чiв, що давно перебували на Українi й стали вже українцями. За часiв, мабуть, Самiйла Кiшки, коли Ружинський ще жив у своєму маєтку на Волинi, на його оселю наскочили татари, вбили матiр, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося вiдтодi помстою до бусурманiв, i з таким почуттям вiн подався на Запорозьку Сiч, щоб разом iз козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днiв збереглася у кобзарiв пiсня:

- Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш в чорнiм оксамитi?
- Гей, були ж у мене гостi, гостi татарове,
Одну нiчку ночували:
Стареньку неньку зарубали,
А миленьку собi взяли.
- Гей, сiдлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!

На Сiчi завзятий вояка i добрий товариш Богданко незабаром придбав собi помiж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожцi почули, що татари вирушили походом на Подiлля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести Вiйсько Запорозьке на ворога.
Ружинський тiльки й чекав такої нагоди й, хутко зiбравши вiйсько, кинувся з кiннотою в татарськi степи, випалюючи улуси, визволяючи невольникiв i завдаючи татарам нелюдських мук. Не згiрш од самих татар запорожцi виколювали чоловiкам очi, вирiзували жiнкам груди i чавили кiньми татарських дiтей - така у них була тодi лютiсть на бусурманiв.
Спустошивши чорноморськi степи, Богданко вдерся в самiсiнький Крим та зчинив там таку ж рiзанину. Почувши про руїну на своїх

читати