Завантажити

землях, татари чимдуж квапилися з Подiлля через Очакiв до Криму, та запорожцi, залишивши цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях i там, притиснувши орду до озер, багато вигубили їхнього вiйська.
Пiсля цього славного походу Богданко, разом iз кошовим отаманом Павлюком, послав до короля Стефана Баторiя прохання, щоб той узаконив iснування й права Вiйська Запорозького. Стефан Баторiй, зважаючи на послуги запорожцiв, що нинi були потрiбнi для Польщi, 20 серпня 1576 року видав унiверсал, у якому ствердив за Вiйськом Запорозьким володiння мiстами Трахтемировим i Чигирином та всiм Днiпром од Трахтемирова вниз до лиману, а вбiк од Днiпра на захiд до рiчок Бугу та Синюхи, а на схiд - аж до рiчок Донець та Дон, себто всi тi землi, що їх запорожцi вiдвоювали в татар.
На цей унiверсал Баторiя в подальшому життi пiд час суперечок за землi iз сусiднiми державами завжди покладалися запорожцi й пильно обстоювали здобутi за часiв Богданка - Ружинського права.
Разом з унiверсалом Стефан Баторiй надав Вiйську Запорозькому вiйськовi клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576 року московський цар, довiдавшись, що татарська орда лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Сiч подарунки й просив Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з України на помiч городових козакiв та дiждавшись, доки орда вибралася в похiд, кинувся з вiйськом на лiвобережнi улуси й почав їх палити. Тут сталось те, що й торiк. Татари, дiзнавшись про козацький наскок, вернулися спiшно назад iз Московщини, але запорожцi перестрiли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольникiв же визволили й пустили у рiднi землi.
Впоравшись iз татарами на суходолi, Ружинський почав пильнувати шлях iз Запорожжя до моря. Захопивши Самiйла Кiшку в полон та скориставшись часом, доки сiчовики iз Свiрговським плуталися в молдавських справах, турки знову вiдбудували мiсто Аслам-Кермень i ще дужче його змiцнили, нiж вiн був за часiв Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походiв на море, Богданко року 1576-го пiдступив до Аслам-Керменю, обложив його з усiх бокiв, але не маючи великих гармат, не мiг його добути. За тiєї нагоди один козак порадив зруйнувати фортечнi мури пороховим вибухом i похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом iз козаками, заходився робити пiдкопи, щоб закласти пiд мури мiну. Та, на лихо запорожцям, козак так невмiло вiв роботу, що передчасно стався вибух, i тодi ж було вбито i козака, i самого гетьмана Ружинського.
Не добувши Аслама, сiчовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарськi мiста на схiдному березi Криму.

ШАХ ТА ПIДКОВА

Пiсля загибелi Богданка влада на Запорожжi перейшла до кошового отамана Шаха. Дiяльнiсть його почалася з того, що вiн пiдстерiг у порогах ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й вiдiбрав у нього всi тi коштовностi й грошi.
Розгнiваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли той не приборкає козакiв та не налякає Шаха, то вiн сам з ордою пiде ловити Шаха на Запорожжi й на Українi. Королевi на той час було невигiдно зчiпатися з татарами, i вiн прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в море. Запорожцi, було, послухалися, та незабаром без вiйни знудилися й через рiк знову вирушили походом до Молдови.
Пiдвладнi турецькому султановi землi Молдова й Волощина (Мультяни) мали своїх окремих господарiв, й вони завжди мiж собою ворогували, скидали один одного з господарства та, пiдлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх пiдданцiв, щоб зробити султановi коштовнiшi подарунки. Року 1577-го молдавськi бояри, неза-доволенi своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Сiч гiнцiв до вiдомого на Запорожжi вояки й ватажка Iвана Пiдкови, який начебто доводився братом вбитому разом iз Свiрговським молдавському господаревi Iвонi, просити його, щоб вiн iшов у Молдову й став їхнiм господарем.
Прохання посланцiв було до вподоби Пiдковi, бо вiн був дуже рухливий та завзятий i не знав, куди подiти свою силу, що, як засвiдчують народнi перекази, була така велика, що вiн розгинав руками пiдкови, вiд чого й дiстав прозвисько на Сiчi - Пiдкова. Проте, розумiючи, що без збройного вiйська господарства не досягти, Пiдкова звернувся за помiччю до сiчового товариства. Запорожцi шанували Пiдкову, який щасливо водив їх пiсля Самiйла Кiшки на море, i, знаючи, що в Молдовi трапляється добра пожива, обмiркували Пiдковину пропозицiю на вiйськовiй радi й ухвалили посприяти йому сiсти на Молдавське господарство.
Не гаючи часу, Пiдкова з посланцями вирушив на Україну збирати козакiв та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Пiдкови, iз шiстьма сотнями запорозьких вершникiв прибув на Україну, щоб об'єднатися з Пiдковою на Подiллi, на Прибитiм шляху.
Як тiльки Пiдкова перейшов за Днiстер, у Сороках до нього прилучилися молдавськi повстанцi й проголосили його господарем Молдови. Господар

читати