Завантажити

табунами коней. Доки козаки не мали своїх постiйних осель, опрiч Сiчi, вони не турбувалися про це, але вже на початку XVII столiття, як тiльки почалася боротьба iз Польщею й запорозькi землi (найбiльше на Правобережжi) стали забудовувати хуторами й зимiвниками втiкачi з України, то Вiйсько Запорозьке заходилося обороняти свої межi зброєю, i татари, що випасували коней у степах, змушенi були тiкати до Криму без своїх табунiв.
Ще довше стояли порожнiми лiвобережнi землi. На сходi козаки межувалися з донцями, i доки степи на Дiнцi були мало потрiбнi обом сусiдам, там бiльше господарювали татари. А запорожцi з донськими козаками жили у великiй згодi, бо донцi пiшли вiд сiчовикiв, якi звели бiля Дону мiсто Черкаськ, на честь черкаських козакiв, за зразком Запорозької Сiчi. Донцi й запорожцi не раз спiльно ходили походами на турецький Азов i навiть у Чорне море, та тiльки-но береги Дiнця стали залюднюватися, з-за них мiж обома козацькими громадами виникли непримиреннi суперечки й ворожоча. Та запорозька влада ще в XVI столiттi поширилася аж до Дiнця, бо року 1588-го московський цар Борис Годунов, випроводжаючи своїх посланцiв до Криму, наказував їм прямувати на Донець i там звертатися за охороною до запорозького отамана Матвiя Федорова, що стояв на Дiнцi iз козацькою залогою.
За Україною Запорозьке Вiйсько довго не визнавало будя-яких меж, бо не вiдрiзняло себе вiд неї; проте з часом, коли наприкiнцi XVII столiття на Лiвобережжi стали заводити московськi порядки, а на Правобережжi поновилося польське панування, запорожцi взялися обстоювати свої межi i з пiвнiчної сторони, оберiгаючи свої одвiчнi, политi кров'ю, вольностi по рiчках Орелi, Тясмину, Висi та Синюсi.
У цих межах запорозькi землi впоперек перетинала рiчка Днiпро й роздiляла їх на двi половини, не схожi одна з одною. На заходi їх прорiзали скелюватi байраки, порослi дубовими гаями. Тi байраки спускалися до Бугу, Iнгулу, Iнгульця, Саксаганi, Базавлуку, Днiпра й iнших рiчок, що текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих порогами. На сходi лежала майже рiвнина. Рiчки Самара, Вовча, Кiнськi Води й Берда текли тут у розлогих долинах iз ледь помiтними берегами; лише бiля Кальмiусу та Дiнця степи знову зводилися високими кряжами, а рiчки ховалися в глибоких долинах. У цiй половинi запорозьких земель лiси шумiли тiльки на рiчцi Самарi та на пiвнiч од неї, а ще над Кальмiусом i Дiнцем лiсом було вкрито глибокi байраки. На пiвдень же вiд Самари до самiсiнького Азовського моря розлягалися безкраї степи, порослi тирсою, дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках - терниками.
Понад Днiпром, найчастiше лiвим берегом, стояли добрi лiси, а починаючи вiд Хортицi бiльш як на сто верст простягалися вкритi непролазними лiсовими пущами й очеретами луги, якi звалися так: од Хортицi мiж Днiпром та Конкою до того мiсця, де вона впадає в Днiпро - Великим Лугом, а нижче устя Томакiвки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пiзнiшi часи обидва цi луги малися за один i звалися Великим Лугом, а нинi їх називають у народi плавнями.
На всiх землях Вiйська Запорозького, окрiм мiсцевостi, вкритої лiсами, розкинулися безмежнi степи, деiнде помереженi високими мовчазними могилами - домовинами давнiх кочiвних народiв, iз кам'яними "бабами" на версi. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волiв тiльки визирають роги. Коли взимку випадає снiг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю i тримає весь час на собi, й худоба та конi, розгортаючи снiг ногами, можуть пастися в степах цiлу зиму.
У запорозьких степах завжди водилось багато звiра й птицi. Перш за все там косяками гасали дикi конi, яких козаки називали "тарпанами". Вони трималися тут довго, навiть у XVIII столiттi, i зникли тiльки тодi, коли пiсля зруйнування Запорозької Сiчi 1775 року цi землi стали чорнiти пiд плугом.
Окрiм тарпанiв, у степах та лiсах жили вовки, лисовини, дикi коти, оленi, кози, бабаки, вепрi, ведмедi, зайцi, сайгаки, барсуки, горностаї, хорки, бобри (їх називали на Запорожжi водяними свинями), куницi й видри (виндихи). Iз гадiв у степах плазували величезнi полози, жовтобрюхи, гадюки та всiх барв ящiрки. Iз птаства у степах i лiсах були дрохви, хохiтва (стрепети), журавлi, лелеки, тетерева, курiпки, чайки, зозулi, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлицi, соловейки, гайворони, гави, сороки, чижi, щиглики, жайворонки та iнша птиця, а по рiчках та у Великому Лузi: лебедi, баби (пелiкани), гуси, качки, чаплi, мартини (морськi чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострiлом, то вона, злетiвши в повiтря, заступала сонце.
У рiчках плавала неймовiрна кiлькiсть риби. На протоках Великого Лугу та в Самарi й Домотканi риба рухалася такими щiльними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузi, Бердi й Кальмiусi, водилися: осетри, бiлуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина,

читати