Завантажити

городище вiн менi розповiв: "Я часто ходю на полювання побiля рiчок Лопушки та Змiйки. Мiсцевiсть там дуже дика. Знаю обидва давнi городища, на них збiгаються зайцi та лисицi пiд час повiдi. Велике Городище од рiчки Лопушки за пiвверсти на схiд, а Мале, мiж Змiйкою та Лопушкою, - за п'ять верст од першого". Таким чином, обидва стародавнi городища ще iснують, i їх можливо бачити й у нашi часи.
На площi Великого Лугу, що мiж Днiпром, Кривим озером, Лопушкою та рiчкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер iз Кушугума, доживало вiку чимало запорожцiв. Дiд Джигир у розмовi з Я. П. Новицьким так схарактеризував їх:
"Як почали дiлити землю панам та пiд слободи, то перше порiзали степи на правому боцi Днiпра, а потiм - i на лiвому. На правому боцi, пiд Лисою Горою, жили запорожцi - Джерелiвський, Кавунник i Посунько. Добре було їм там жити, а як почули, що степ став панським, - взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й вiку дожили. Деякi запорожцi жили бiльше ста год на свiтi i були такi мiж ними великi характерники. Джерелiвський сам кував рушницi i вмiв заговорювати їх. Великий стрiлець вiн був i не боявся нi тучi, нi грому: йому дикий жеребець вухо вiдкусив, i якби не злiз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звiра; а то раз як налiзло десяткiв пiвтора вовкiв в капкани, - взяли й затягли їх в Днiпро.
Джерелiвський завжди охоче давав притулок всiм запорожцям, що пiсля зруйнування Сiчi не пiшли на Дунай i лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться:
"Пусти, дiду, спочить!" - "Спочивайте, добрi люди!" - Годує їх день, годує два, годує й бiльше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: "Бiжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!" Вернеться хлопець, дiд i питає: "А що?" - "Вошi б'ють!" - "Ну, ще, каже, - будуть жить". Через день, другий уп'ять посилає: "А що тепер роблять?.." "Латаються!" - "Ну, тепер, - каже, - скоро пiдуть"... Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та и iдуть з богом".
Жили ще запорожцi Канцибери: їх було три брати. Силачi були великi. Один з них жив з сiмейством, мав велику хату, а бiля його кишла було i запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталось i слiду, - змив Днiпро. Грошовитi люди були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Бiленьке), а за ними народ так i хиле. Викотять бочку горiлки - давай гулять... Нагуляються, наспiваються досхочу, заплатять шинкаревi - i гайда додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарiвник) - загалдував свої грошi, i їх нiхто не вiзьме".
Iнший оповiдач - дiд Орел про урочище Канциберiвщина й озеро Канциберiвське так розказував:
"Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало i вило на всю плавню".
На схiдному боцi рiчки Лопушки, що впадала в Кiнську, проти села Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбiльше, рахуючи згори: Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розкопанка, Глухе, Осикове, Бiлоцерков-не, Орлове, Рiчище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелiкани). Опрiч озер, понад Кiнською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Крутоватий та iншi.
Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дикої птицi, але найбiльш цiкаве в сiй частинi Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглеся воно серед плавнi високим, пiскуватим кряжем, почавшись бiля залiзничної станцiї Попової на пiвнiч, за вiсiм верст, - до озера Довгого i навiть далi за нього.
На сьому мiсцi неодмiнно iснувало колись велике мiсто, бо ще за часiв Нової Сiчi помiж кучугурами було чимало мармурових стiн i пiдмуркiв, а цегли - то скiльки хочеш. Про це збереглися й документи в архiвах останньої Сiчi. Пiд час спорудження Олександрiвської фортецi, росiй-. ський генерал хотiв брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кiш Запорозький рiшуче проти того виступив; не дозволив вивозити камiнь i написав генераловi, що Вiйсько Запорозьке давно знає про руїни у Великому Лузi давнього городища i має думку, як тiльки скiнчиться тогочасна вiйна (1769 - 1774 pp.), збудувати з мармуру та iншого матерiалу, що є на руїнах мiста, нову та велику церкву в Сiчi.
Ця оборона запорожцями своїх прав на Великий Луг була зарахована вiйську, як змагання з царською владою, й нiколи не пробачалася.
Досi тi руїни давнього мiста почасти вже використанi помiщиками для будiвництва своїх економiй, почасти ж їх позаносило пiсками. Нiхто докладно не дослiджував Кучугур, i через те понинi не вiдомо, якому народовi належало те мiсто. Народнi перекази приписують його туркам; на мою ж думку, запорожцi на початку XVI столiття не могли застати у Великому Лузi такого значного турецького мiста, i коли б i застали, то не зумiли б одвоювати його, тому руїни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване татарами генуезьке мiсто, як i на Бiлозерцi.
Дiд Джерелiвський подав такi вiдомостi про се урочище:
"У Великому

читати