Завантажити

запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькi "хвигури".
"Баштовi дуби, - казав дiд Чорновiл, - були бiля озера Лебедового, а далi верст на шiсть - на Великiй грядi, що вiд межi пана Попова, бiля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожцi становили якiсь високi башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козакiв нiчної доби. Бiля дубiв, кажуть, жила цiла бурса козакiв. Оце як прийде звiстка яка вiд кошового, або повертаються козаки з роз'їзду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побiля дубiв, кажуть, лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кiнську був татарський мiст, одбитий козаками".
Це оповiдання доводить, як Великий Луг - ця укрита лiсом од степу низина - мала з ним зв'язок, а через степ i з Сiччю. Тим зв'язком було свiтлове гасло. I Великого Лугу, який рiчкою Кiнською межувався з татарськими землями, запорожцi нiколи не лишали без оборони, а держали в ньому "цiлi бурси", себто вiддiли свого вiйська (залоги).
Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним їздили тiльки взимку, коли рiчку вкривала крига. Лiтом же навряд чи те було можливе, та й яка потреба тодi в такiй дорозi, бо з пiвночi й пiвдня Великого Лугу текли глибокi рiчки Днiпро та Кiнська, перевозити вантажi ними далеко зручнiше, нiж на возах пущами плавнiв. Але про цей шлях посвiдчують два оповiдачi, допитанi добродiєм Новицьким, та й менi самому доводилося про це чути. Дiд Стогнiй казав: "Од тих (баштових) дубiв шлях, кажуть, iшов плавнею скрiзь до Кучугур i далi - де тiльки жило Запорозьке Вiйсько, аж до Микитиного перевозу". Вiн пояснює навiть, коли зник той шлях: "як зруйнували Запорожжя - дуби ще довго стояли, а шлях зарiс травою й лiсом".
Нижче Кривого озера понад Днiпром, проти Лисої Гори, аж до рiчки Лопушки, що нижче села Бiленького, на 12 верст простягся добрий лiс, порiзаний упоперек рiчками Здурмiвка, Музурман та Клокушка. Всi цi рiчки дуже дрiбнi й пiд суху осiнь ними плавати можна не скрiзь. Опрiч рiчок, тут кiлька довгих заток iз Днiпра й чимало озер, iз яких найбiльше - Розсоховате, що взяло пiд себе найменше квадратову версту.
На тiй великiй площi плавнi було багато урочищ. Над рiчкою Лопушкою за п'ять верст од Днiпра й острова Тарабоша мiститься стародавнє городище. Воно має навкруги 760 крокiв, але по всьому знать, що багато з того городища змито Днiпром i що колись воно було далеко бiльше. Розкинувшись серед дикої пущi, городище оточене з усiх бокiв низиною i вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор пiд самiсiньким городищем iз глини. Це переконує мене в тому, що той бугор, на якому помiтнi стародавнi окопи, був колись частиною правого берега Днiпра, i його вiдмило видно так само, як i старе Городище проти слободи Капулiвки (Баторiєва Сiч). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище найлiпше закрите вiд берегiв, треба гадати, що на ньому була найдавнiша Запорозька Сiч у тi часи, коли Вiйсько Запорозьке не мало сили змагатись iз татарами й мусило ховатись од них, як, скажiмо, ховалися року 1557-го.
Цiкавi оповiдання про це городище записано у селi Бiленькому вiд дiда Пазюка року 1887-го.
"В плавнях Попова є городище, котре ми звемо Великим, а на п'ять верст далi, а плавнях Бродського, - Мале. На обох городищах жили колись турки, а потiм запорожцi, бо й досi в землi находять багато людських голiв та кiстякiв. До великої води в сорок п'ятому роцi (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й чвертi немає - знесло водою. Щогоду, як прибуває весною вода, воно стоїть мов острiв. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькi горщики, а год двадцять назад чоловiк викопав невеличку мiдну вазу. Викопав та й продав шинкаревi. Находили тут i грошi срiбнi, тоненькi та довгi. За старих годiв найшов i я раз шагiв зо три мiдних, а мiж ними один з хрестом посерединi (грошi часiв польського короля Жигмонта III).
У тридцятих роках (1830) коло Великого Городища i в плавнях Матлаша жило багато польських утiкачiв. Тодi люди тiкали вiд лютих панiв, а найбiльше - вiд лютих при-кащикiв, котрi знущались над ними. Тiкали по одному, тiкали й сiмействами. Тут були лiси, очерети й терни несходженi, а в тих пущах були їхнi куренi й землянки. Утiкачi i всяка бурлачня жили тут лiто й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дiтьми, було, i просяться до людей у слободу (Бiленьку), а мужики так i пропадали надворi. Розведуть, було, огонь та й грiються день i нiч. Тут утiкачi жили, тут дiти родились i женились. В слободу не показувались - боялись. Був у них i свiй пiп iз утiкачiв. Було, як жене iнший сина, або дає замiж дочку, то й кличуть того попа. Вiн обведе молодих кругом дуба тричi, проспiва "отче наш" - от i все вiнчання!.."
От як жила воля у Великому Лузi пiввiку пiсля зруйнування Сiчi.
Оглядаючи Великий Луг року 1916-го, я не змiг побувати на лугових городищах, але бачився з одним давнiм знайомим орендатором пана Мiклашевського - Коробцевим, що живе у селi Бiленькому. На моє запитання про

читати