Завантажити

запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi), чимало запорожцiв почало переходити через Буг i приєднуватись до Бiлого й Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад 1000 душ.
Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву.
На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших, почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар, вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан. Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака.
З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони, що лежали понад лиманами.
У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi своїми братами, погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi - до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга.
Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кiнця вiйни.
21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати їх iз великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли їх на туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а решта одiйшла од Очакова.
Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згадує народна пiсня:

Ой, ставали на Таванi проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина iз Чорного моря.
Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати,
Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати:
"Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору:
Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу"
Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору,
Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду,
Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води,
Набралися сердешнiї превеликої бiди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу -
"Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду".

Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй. Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували. Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке й кидалися штурмувати їх. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю. Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу року 1625-го.
Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi роздiлилися надвоє: першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо

читати