Завантажити

Олександрiвському повiтi 247 душ запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону.
Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожцi лишилися за кордоном i надалi.

НА ДУНАЇ

Пiсля того Росiя стала вимагати, щоб султан одсунув запорожцiв кудись далi вiд росiйського кордону, покладаючись на те, що козаки нiбито порушували межi й нападали на росiйських пiдданцiв. Щоб не мати з Росiєю зачiпок, султан справдi звелiв козакам одiйти вiд Буга на Дунайськi гирла i тим дуже погiршив їхнє становище. Запорожцi ще з давен звикли жити не стiльки на Сiчi. скiльки на вольностях. Як на Запорожжi в Сiчi пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Сiчi, козаки не мали б iз чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.
На Дунайських гирлах козакiв одразу зустрiли неласкаво. На єдиному здатному пiд будування Сiчi степу, за рiчкою Дунавцем, вже давно сидiли донськi козаки (некрасiвцi, або липовани), що втекли пiсля Булавiнського бунту з Дону на Тамань, а з Таманi - за Дунай. Султан, приймаючи пiд свою руку запорожцiв, дав їм пiд Сiч тi ж землi, на яких жили донцi, мiркуючи, що й тi й тi козаки одної вiри житимуть помiж собою лагiдно. Проте це було непорозумiнням. Устрiй Вiйська Запорозького зовсiм iнший, нiж у донцiв, пiсля ж дiяльної участi донських козакiв у руйнуваннi Сiчi, запорожцi дивилися на них лихим оком.
Донцi, або, як їх звали запорожцi, липовани, не пустили сiчових козакiв будувати Сiч на мiсцi, призначеному султаном, коли ж запорожцi хотiли зiгнати їх силою, то липовани послали султановi скаргу й почали одганяти нових поселян зброєю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички мiж запорожцями й донцями: "I то урус, i то урус, - казав вiн, - i не можуть у злагодi жити!" Проте в суперечцi двох козацьких громад вiн потяг руку за липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собi пiд Сiч iншi землi.
Сiчовики неохоче зiйшли з Дунавця, бо на iнших протоках Дунаю не було високого сухого степу, а скрiзь тiльки низькi плавнi, вкритi лiсом, озерами та очеретами. Де осiли вони пiд той час кошем - невiдомо. Дехто гадає, що в Кара-Гарманi на островi святого Георгiя; iншi ж iсторики твердять, що задунайськi запорожцi зовсiм не мали Сiчi аж до 1814 року, коли вони таки збудували її на Дунавцi. Остання думка, як нам здається, не може бути певною, бо коли б Сiч не iснувала з 1775 року до 1814-го, то за такий тривалий час устрiй Вiйська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, не сталося.
У першi десять рокiв життя запорожцiв у Туреччинi Сiч у них стояла десь на дунайських гирлах, бо вiдомо, що повсякчас мiж запорожцями й донцями виникали кривавi бiйки за лимани, озера й гирла, де рибалили тi й тi, й нарештi року 1778-го донцi, вистеживши, коли на Сiчi було мало козакiв, несподiвано напали на неї, знищивши чимало запорожцiв, спалили Сiч.
Коли сталася та подiя, запорожцi стали збиратися до вiйни, щоб вiдплатити липованам, та султан запобiг тому лиховi й наказав запорожцям перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - мiсцевiсть помiж Силiстрiєю та Рущуком.
Запорожцiв це дуже образило й обурило. Вiдходити так далеко вiд України їм не хотiлося, бо це утрудняло зносини з рiдним краєм, та й їздити на рибальство iз Сеймен у гирла неблизько.

ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦIВ

Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, i князь Потьомкiн року 1783-го розiслав по землях колишньго Запорожжя й за Буг до турецьких запорожцiв заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них будуть складенi охочi команди пiд персональним проводом самого Потьомкiна. З росiйського Запорожжя зiбрались бiля тисячi козакiв, i князь призначив їхнiм отаманом вiйськового запорозького старшину Сидора Бiлого, на помiч йому дав колишнього суддю Вiйська Запорозького Антона Головатого.
Скориставшись негодою, Сидiр Бiлий 24 жовтня подав Потьомкiну прохання про те, щоб визволити вiд панiв поневолених запорожцiв i дозволити їм хоч перейти в казеннi (колишнi запорозькi) села. Князь загадав губернаторам переписати запорожцiв, якi опинилися в крiпацтвi, й з'ясувалося, що тiльки в двох повiтах - Олександрiвському та Катеринославському - у 116 панiв було крiпаками 3735 запорозьких козакiв i при них 2175 душ жiноцтва та ще поневолених колишнiх запорозьких пiдданцiв - 3650. Тiльки з того перепису нiчого не вийшло, бо Потьомкiн не мав права одiбрати в панiв крiпакiв, та й сам своїх поневолених запорожцiв не мав охоти зрiкатися.
Справа з татарами в Криму невдовзi скiнчилася, але

читати