Завантажити

(Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга їздив за Буг, бачився зi своїми колишнiми товаришами й умовляв їх переходити на росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом задунайського Коша i мав з ним розмову.
Лаштування туркiв до вiйни з Росiєю збентежило задунайських запорожцiв. Їм випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збирає пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi.
Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися - та которому царю.
Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.
До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, своїх коханих або жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких подаємо двi:

Ой, там за Дунаєм -
Крутим бережечком.
Ой, там розмовляє
Сокiл з козаком:
"Ой, ти, соколоньку.
Ти, братiку мiй!
Чи не був ти, брате,
В моїй сторонi?
Чи не був ти, брате,
В моїй сторонi?
Чи плаче, чи тужить
Дiвча по менi?"
"Не плаче, не тужить
На лiжку лежить,
Правою рукою
За серце держить!"
Ой, там за Дунаєм
Та за тихим Дунаєм
Молодець гуляє.
Молодець гуляє,
Та молодець гуляє.
На цей бiк гукає:
"Подай перевозу,
Та подай перевозу,
Я перевезуся
На свою Вкраїну
Та на свою Вкраїну
Ще раз подивлюся!"

З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути своєю службою собi й своїм поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками i морем прибували до Прогноїв, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз своїм запорозьким товариством.
Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам тримає в крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських запорожцiв лишилися на боцi туркiв.
Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв, хоч, може, й не мав гадки вертати їм колишню волю й права. Головатий, Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i, потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав.
До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилеклеї з Чепiгою; у груднi ж, з наказу генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом, Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому Вiйськовi".
Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав їх у своїх листах "Вiйськом Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а писав: "Вiйсько Вiрних козакiв".
У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять, аби оселити їх на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкiну надати запорожцям землю так, як вiн сам має за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч.
Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди: корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв, булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й вiйськову печать.
Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й, прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.
Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi клейноди, справдi багато важила в очах

читати