Завантажити

старим запорожцям i тим, що мали вже сiм'ю, не так-то легко було втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у запорожцiв хат i не чинити їм утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки на паперi.
Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до царицi Катерини:
Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде,
Як поїдеш до царицi, по-прежньому буде.
Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi,
Чи не вступить царство землi по прежнi границi?
Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi?
Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам нашi землi з темними лугами!"
"Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала,
Ой, щоб твої луги й землi назад повертала!
Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi -
Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи.
Текла рiчка-невеличка, заросла лозами -
Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами:
"Ой, великий свiт, царице, i всiм ти владаєш,
А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiщаєш,
Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает".
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче,
Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка,
- Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку!
Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: їх разом iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за панських, але землi їм було вiдмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосiїв".
Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi їхнi живуть вiльним козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених запорожцiв пекучий бiль:

Ой, як був у мене коняка -
Був коняка-розбишака,
Була шабля i рушниця
Ще й дiвчина чарiвниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
I рушниця поламалась,
Ще й дiвчина вiдцуралась!
Мiж Буджацькими степами
Iдуть нашi з бунчуками,
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою!..

Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки.
Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Українi, народ український оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду":

Нема в свiтi правди, правди не зiськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панiв край порога,
А щира неправда сидить кiнець стола!
Уже тепер правда сидить у темницi,
А щира неправда з панами в свiтлицi!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь свiт зажерла!
Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати...
Де б ми її в свiтi могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, анi заслужити!
Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти,
Орлиними крилами радi б ми летiти.
Ой, як же тим дiткам без матерi бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже рiдного брата тепер стережися.
I з ним на суд стати - правди не зiськати,
Тiльки срiблом-злотом панiв насищати.

Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали з великим недовiр'ям, як те видно з народної пiснi:

Ой, пише москаль та й до кошового:
"А йдiть до мене жити,
Вiддам землю по-прежньому:
А до Днiстр гряницю!"
"Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, -
Хочеш пiддурити:
Як пiдемо ми до тебе,
Будеш лоби голити!"

Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому, який за його наказом їздив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш, козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями.

Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати:
Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде.

Потьомкiну i взагалi Росiї запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер зрозумiли, що мати їх пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм вiйськовi землi, коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж, Потьомкiн залюднював тi землi своїми крiпаками iз середньої Росiї й поневолив та повернув у крiпацтво в

читати