Завантажити

величезною площею степiв, лиманiв та лугiв. Трохи менше, хоч теж чимало (бiля 150 000 десятин), привласнив Потьомкiн. Околицi сучасного Катеринослава з лiсами й островами на Днiпрi були подарованi князю Прозоровському, Гард на Бузi з великою площею земель - дiстався князевi Полiняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України вiддали 35 275 десятин, графовi Каменському - 20 000 десятин, графинi Браницькiй - 21 614, поручнику Черткову - 15 570, а далi почали роздавати запорозьку землю всякому, хто хотiв, аби тiльки вiн посадив по 13 дворiв своїх крiпакiв на кожнi 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копiйки за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4470302 десятин запорозької землi.
Але ще й пiсля того лишилася вiльна земля на Запорожжi, й її почали вiддавати поселенцям, а найбiльше - нiмцям. Найперше, їм випало серце Запорожжя - острiв Хортиця, i захiдний берег Днiпра, починаючи од кiнця порогiв, униз за острiв. На кожну нiмецьку душу дiсталося дурно 65 десятин землi й, крiм того, всякi запомоги грiшми й лiсом на будiвлю й господарство.
Така величезна на Запорожжi змiна не могла статися протягом одного року, а потребувала чимало часу, i те запорозьке товариство, що пiд впливом промови сiчового пан-отця Володимира скорилося своїй долi, в перший рiк пiсля зруйнування Сiчi не дуже побивалося над цим i не вiдразу вгадало, що буде далi.
Указом царицi вiд 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до своєї родини, вiдкiля хто прибув на Сiч, або жити на Запорожжi, взяти собi вiд казни пiд оселю землю й вести хлiборобство. Першим своїм правом майже нiхто iз запорожцiв не скористався, бо всiм добре вiдомо, що на Українi, як Правобережнiй, так i Лiвобережнiй, панувало крiпацтво, лiзти ж самохiть у ярмо нiхто не хотiв. Тiльки невелика частина запорозького товариства пiшла на межу Слобiдської України й осiла там по слободах та бiля рiчки Береки, решта ж лишилася у своїх рiдних, политих кров'ю батькiв, степах.
Степи Запорожжя ще й пiд час скасування Сiчi в кiнцi XVIII столiття перебували майже в первiснiй красi. Буйнi трави ще ховали в собi цiлi гурти ходоби, i, як i колись, тiльки високi роги волiв випиналися з-пiд трави на свiт. Трава в степах щороку росла доти, поки пiд осiнь од вiтрiв та дощiв лягала цiлим шаром на землю. Помiж тими високими травами мешкала велика сила дикого звiра й птицi: ще водилися на Запорожжi навiть оленi й дикi конi, ще ходили по степах цiлими табунами. Луги Запорожжя були вкритi непорушними одвiчними лiсами, а озера по них кишiли водяною дичиною; лимани й рiчки були повнi рибою, по степових байраках ще красувалися зеленi дiброви, а помiж дубами росли родючi дерева: грушi, кислицi, вишнi, барбарис, калина, видолинки степовi вкрили непролазнi терники... Було ще на Запорожжi де пожити, було i з чого жити!
Бiльшiсть запорожцiв розiйшлася по зимiвниках до приятелiв, що ранiше покинули Сiч та осiли у захисних кутках Запорожжя. Зимiвникiв на Запорожжi iснувало бiля тисячi, тепер же, пiсля руїни, кiлькiсть їх ще збiльшилась на кiлька сот. Багато запорожцiв прибилося й до запорозьких сiл понад рiчками Орiллю, Самарою та Протовчою, i такi села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки вiдразу поширилися вдвiчi, а мiж двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селi росiйський уряд оселив запорожцiв, якi добре знали днiпровськi пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лiсом та iншi судна.
Проте чимало поодиноких запорожцiв ще довго, як посиротiлi дiти, блукали по лугах та по степах, як згадує пiсня:

В темному лузi явiр зелененький,
Пiд явором коник вороненький,
На конику козак молоденький;
Спинився ж вiн та й став мiркувати,
Взяв бандуру, почав вигравати.
Ой, голосно ж бандуронька грає,
Струна струнi стиха промовляє:
Ой, де ж тiї козаки гуляють?
А де ж вони слави добувають?

Тiльки не минуло й двох рокiв, як запорожцям довелося каятись, що не пiшли разом зi своїми товаришами за Буг. Роздаючи землi панам та вельможам, росiйський уряд викликав з одмежованих їм земель тiльки тi села й оселi, якi були на генеральних картах; зимiвники ж на картах не позначались, i майже всi вони попали разом iз землями в панськi руки. Новi власники не хотiли признавати за запорожцями прав не тiльки на грунти навколо зимiвникiв, а навiть на худобу й хати. Вони вiдбирали запорозькi оселi пiд казарми для своїх нових поселенцiв-крiпакiв, худобу виганяли на роботу й навiть вважали своєю власнiстю; самих же запорожцiв записували в крiпаки.
Зрозумiло, що запорозька сiрома не скорилася тому, а покидавши свої гнiзда, стали мандрувати свiт за очi: хто - за Буг, хто - в Таврiю, до татар, а хто - навiть за Кубань:

Ой, у полi криниченька,
там дiвчина воду брала,
Менi молодому шляхи розказала:
"Ото ж тобi, та добрий молодець,
Анi плакать, нi тужить;
Ото ж тобi, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дiн, друга у Крим,
А третяя на Дунай-рiчку!"

Проте

читати