Завантажити

Потьомкiн лишив тисячний вiддiл запорожцiв на службi й 6 квiтня 1784 року добув дозвiл царицi на те, щоб поновити Вiйсько Запорозьке як органiзацiю на зразок вiйська Донського, а пiсля того послав Сидора Бiлого на Дунай закликати запорожцiв повернутися в Росiю. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожцi були незадоволенi наказом султана про перехiд у Сеймени, вони не захотiли вертатись i подали через Бiлого таку саме вiдповiдь, що й ранiше, себто вимагали поновити Вiйсько Запорозьке з його клейнодами й вольностями.

ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ТИСУ

Майже тодi запорожцi звернулися через австрiйського консула в Яссах до цiсаря Иосифа II з проханням вiддати їх пiд свою руку й вiдвести Вiйськовi Запорозькому землю пiд Сiч й вольностi.
Цiсарю бажано було мати проти туркiв воякiв, слава про яких три столiття линула по всьому свiтовi, й вiн призначив для Запорозького Вiйська землю в провiнцiях Банатi та Бочцi, бiля рiчки Тиси, мiж мiстами Цента й Панчова.
Наприкiнцi року 1785-го в Цiсарщину перейшло 8000 душ запорозьких козакiв - здебiльшого запорожцiв iз Днiпра. За умовою з Австрiйським урядом Вiйсько Запорозьке забезпечило собi: 1) свiй давнiй вiйськовий устрiй; 2) право вiльного обрання вiйськової старшини, при чому та старшина визнавалася австрiйським урядом: кошовий отаман у рангу полковника австрiйської служби, курiннi отамани в рангу ротмистрiв; 3) свiй виборний вiйськовий суд; 4) право щорiчного подiлу вiйськових земель помiж куренями (як одвiку бувало); 5) право носити своє запорозьке вбрання i зброю, яка кому до вподоби; 6) дiставати од цiсаря жалування нарiвнi з австрiйським вiйськом.
Зi свого боку за тi привiлеї Вiйсько Запорозьке мало пiд час вiйни складати окремий полк вершникiв i вiддiл козакiв на байдаках, щоб випливати ними в Дунай.
Хто був пiд той час кошовим отаманом Вiйська Запорозького - не знати, хоч, певно, в австрiйських архiвах можна було б знайти бiльш-менш докладнi вiдомостi про життя запорожцiв на землях Угорщини.
Отож, запорожцi вийшли на Угорщину в значнiй кiлькостi, а проте подальшi подiї виявляють, що й на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у вiйнi Туреччини з Росiєю. Треба гадати, що завдяки втечi за Буг поневоленого люду iз Запорожжя та з України, кiлькiсть запорожцiв за Бугом за першi десять рокiв пiсля зруйнування Сiчi на Пiдпiльнiй збiльшилась iз 5000 найменше, як до 15 000, i з тої кiлькостi бiльше половини вiйська перейшло в Цiсарщину, а бiля 7000 лишилося в Туреччинi, ставши кошем у Сейменах.

ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI

Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання - Запорожжя й Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку "пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав, рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв. Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки своєї дiяльностi на нових землях.
Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi.
Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час царициної подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми бiля її карети.
Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далi берегом. У Кодаку зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi переганяли через порiг її флот, дякувала їм i була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврiї, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину.
Тим часом почало складатися на вiйну Росiї з Туреччиною, i Потьомкiн, якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом, зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки, байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки їм були вiдомi вiйськовi звичаї туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку" службу.
На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до нього в Єлисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська Запорозького Харко

читати