Завантажити

хвостами, печать та корогву, на якiй з одного боку на бiлому полi був золотий хрест, а з другого на чорному полi - срiбний мiсяць. Ту корогву висвятив Цареградський патрiарх. Кошовому отамановi султан окремо подарував короткого ятагана в золотих пiхвах, цяцькованих самоцвiтами; вiн мав переходити од кошового до кошового, i, таким чином, теж увiйшов у склад вiйськових клейнодiв пiд назвою "топуз".
Зi свого боку запорозькi депутати присягнули султановi - вiрно йому служити на морi й суходолi проти його ворогiв i слухатись Силiстрiйського пашу. На початок запорожцям було доручено захищати кордони на росiйськiй межi - понад Бугом.
Треба гадати, що доки вiдбулися всi церемонiї й умови про перехiд Сiчi за Дунай, минув чималий час, i запорожцi, скориставшись дозволом султана, розiйшлися з-пiд Акермана ватагами понад своєю одвiчною рiчкою Бугом, з тiєю тiльки рiзницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали зi схiдного її берега, тепер же почали рибалити i з захiдного. Крiм того, вони осiли своїми паланка-ми бiля Хаджибейського тя Талигульського лиманiв, а частина товариства, що виходила iз Запорожжя пiзнiше на дрiбних човнах, не наважуючись пускатися ними в море, осiдала на островi Березанi, неподалiк Очакова, та на пересипi Хаджибейського лиману, де тепер передмiстя Одеси - Пересип.
Весь край, що року 1775-го заселили запорожцi, був дуже спустошений пiд час останньої вiйни, а татари з нього або повтiкали за Дунай, або перейшли на росiйську сторэну, i їх загнали в Ногайськi та Кубанськi степи. Через те запорожцям тут було велике привiлля. Чутка про те хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожцi, рибалячи на Буговi, мали щоденнi зносини зi своїми товаришами, якi лишилися пiд Росiєю, i от за Буг посунули вгiкачi вже невеликими гуртками й поодинцi, як iз Запорожжя, так i з України, рятуючись од панщини. Декому щастило прибути сюди навiть iз жiнками й дiтьми, й вони осiдiли тут на вiльних землях, будуючи собi землянки й хати.
Щодня за Бугом кiлькiсть утiкачiв з України збiльшувалась, i вже через рiк у Туреччинi їх було бiля 7000 душ, а року 1778-го мiж Бугом та Дунаєм їх налiчували до 4000 та за Дунаєм не менше того. Турецький берег Бугу став мрiєю всього поневоленого крiпацтвом українського люду й почав зватися краєм, де не було панщини.
Може, одному iз сотнi втiкачiв пощастило перебратись за Буг, останнiх же ловили й тяжко катували за втечу, але це не перешкоджало їм тiкати знову.
Скасувавши Вiйсько Запорозьке й не зумiвши утримати запорожцiв у росiйському пiдданствi, Потьомкiн хутко збагнув, що зробив помилку, й заходився викликати козакiв назад, на схiдний бiк Бугу, та тiльки йому хотiлося так їх повернути, щоб не вiддавати їм земель. Вже 31 жовтня 1776 року фаворит царицi доповiдав про те, що пiвденна Росiя лишилася беззахисною, а для того, щоб її оборонити, вiн радив мати на пiвденному кордонi 9 полкiв гусарських, 6 пiкiнерських та 2 полки з тих козакiв, якi лишилися на Запорожжi.
Цариця дала на те згоду, й запорожцiв силомiць почали брати в пiкiнери, при чому одрiзували їм оселедцi, вiдбирали одежу i всiляко з них знущалися. Зрозумiло, що тим Потьомкiн ще дужче обурив запорожцiв проти росiйських порядкiв i примусив тiкати за Буг навiть тих, цю вже посiдали по селах та хуторах Запорожжя.
Побачивши, що силою iз запорожцями нiчого не можна вдiяти, Потьомкiн почав закликати їх iз Бугу та з Дунаю ласкою, i 5 травня року 1779-го за його порадою цариця Катерина II видала Манiфест, яким запрошувала козакiв безпечно повернутися у рiдний край, обiцяючи дати кожному з них (але не всьому Вiйську) землю та службу з росiйськими чинами й рангами; коли ж той Манiфест нiкого з Туреччини не повернув, вона 27 квiтня 1780 року вдруге його оголосила. Але вiн не мав на запорожцiв нiякого впливу, бо, за переказами втiкачiв, вони добре знали, що на Запорожжi, на їхнiх одвiчних землях, губернатори, справники та iншi урядовi особи робили зовсiм не те, що було писане в манiфестах.

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ I КОЗАКIВ

Зимiвники й займища вiйськової старшини: Калнишевського - на рiчцi Кам'янцi, Павла Головатого - на Солонiй, писаря Глоби - на Малiй Тернiвцi, осавула Якова Качалова - у Великому Лузi, полковника Колпака - на рiчцi Багатiй та iнших - були конфiскованi й спроданi здебiльшого тим же генералам, полковникам та iншим вiйськовим чинам, що їх цiнували й продавали. Вiйськовi гурти товару й табуни коней забрала казна, а те подiлено мiж греками та арнаутами, що пiд той час осiли в Керчi, Єнiкале й на землях Запорожжя. Добро сiчової церкви, яке лишилося пiсля пограбування пiд час руїни, Потьомкiн почасти подарував згодом у собор Миколаєва, почасти ж забрав собi. Землi Запорожжя були подiленi мiж губернiями Новоросiйською та Азовською i пiсля того петербурзькi вельможi та сенатори вже не ховалися iз своїми давнiми потаємними бажаннями, а почали випрошувати собi в царицi запорозьких земель. Найбiльше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидвi Сiчi з

читати