Завантажити

святощi, та було вже пiзно: спинити чужих людей, якi хазяйнували в Сiчi, вони вже не мали сили.
В народних пiснях так оспiване руйнування Сiчi:
Свiт великий, край просторий, та нiде прожити:
Славне вiйсько Запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зiгнати запорожцiв та аж до Дунаю.
Вже ж на рiчцi Базавлуцi i москалi стали,
Славнi ж хлопцi-запорожцi пили та гуляли.
Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,
А наш батько Калнишевський того й не гадає.
Ой, iз Низу, iз лиману вiтер повiває,
А вже ж москаль, а вже ж москаль Сiчу обступає.
Васюринський-козарлюга не п'є, не гуляє
Та свойого отамана рано пробуждає.
"Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде,
Ой, як станеш ти на баштi, москаля не буде!"
А москалi не дрiмали, запас одбирали,
А московськiї старшiї церкву грабували:
Та беруть срiбло та беруть злото, восковiї свiчi.
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сiчi.
Ой, вийшов же пан кошовий та на круту гору:
"Не руйнуйте, люди добрi, хоч Божого дому!"
Запорозькi отамани, як орли, лiтали,
Свого батька кошового вiрненько благали:
"Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати,
Нi одному генералу з плеч головку зняти!
Москаль стане лагерями, а ми куренями,
Москва стане iз штиками, а ми з кулаками,
Ой, щоб слава не пропала помiж козаками!"
"Не дозволю, миле браття, вам на башту стати;
Однакове християнство - грiшно вигубляти!"
А вже ж уступила одна дивiзiя та серед самої Сiчi -
Ой, взяла ж вона сiчовi гармати, всi козацькi здобичi.
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:
"Прибирайтесь, славнi запорожцi, так, як би iк смертi!"
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвiницi:
"Гей, вiдкидайте, славнi запорожцi, списи та рушницi!"
Ой, пливе щука з Кременчука, розбита iз лука...
Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука!
Ой, пiшли, пiшли славнi запорожцi та не пiшки - дубами,
Ой, як оглянуться до славної Сiчi, умиються сльозами.
За кiлька днiв пiсля одiбрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелися, Текелiй, лишивши на Сiчi полк драгунiв, щоб не пускати запорожцiв назад, пiшов зi своїм вiйськом геть, а Сiч передав князевi Прозоровському. Той же доручив остаточне руйнування Сiчi полковниковi Норову, й вiн догодив йому так, що зоставив на мiсцi Сiчi самi тiльки окопи. Куренi вiн порозламував i деякi з них перевiз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякi попродав селянам, запорозьким пiдданцям, якi на тому мiсцi, де був Сiчовий Шамбаш, незабаром населили цiлу слободу Покровську, що тимчасово звалася навiть мiстом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Сiч узагалi Норов перекопав, шукаючи грошей, тому його прозвали запорожцi Норою. Кiш сiчовий Пiд-пiльня згодом замулила так, що його тепер зовсiм немає; нарештi, князь Вяземський, якому дiстались обидвi Сiчi з усiма лугами й степами, почавши будувати свої економiї, побив на сiчовому цвинтарi всi каплички, надгробки й хрести й забрав їх на пiдмурки до будинкiв; збереглося тiльки небагато запорозьких хрестiв, i то не в Сiчi, а поза окопами на кладовищi.
Невдовзi од Сiчi Запорозької лишилися тiльки оголенi та перекопанi окопи, i 3 серпня року 1775-го цариця Катерина окремим манiфестом оголосила по всiй Росiї, що "Сiч Запорозька дощенту вже зруйнована й саме ймення запорозьких козакiв надалi не повинне вживатися та згадуватись".
Доля Калнишевського, Глоби й Павла Головатого була дуже сумна. Протримавши їх рiк у Московськiй в'язницi, неначе для слiдства, Потьомкiн 14 травня 1776 року подав царицi рапорт про те, що "вероломное буйство" тих запорозьких старшин "столь велико, что по всяким законам они заслужили по всей справедливости смертную казнь", а проте, не бажаючи їхньої смертi, Потьомкiн радив царицi замiсть смертної кари кинути їх у неволю до пiвнiчних монастирiв.
З великою таємницею i пiд пильним наглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далi в Соловецький монастир, i там вкинуто у вогкий та холодний льох пiд монастирською баштою. До стелi в тому льоху бiля дверей - три аршини, а в другому кiнцi - тiльки пiвтора. Свiтла майже зовсiм не було. Утримувати кошового наказано iгумену дуже суворо, i з льоху його виводити на монастирськi трапези тiльки тричi на рiк: на Великдень, на Спаса та на Рiздво, та й у тi днi йому не дозволяли розмовляти з стороннiми людьми.
У такiй тяжкiй неволi Калнишевський пробув 25 рокiв, i тiльки за указом Олександра I вiд 15 березня року 1801-го кошового отамана було помилувано, та вiн не мав сили скористатися волею i лишився до смертi в Соловецькому монастирi. Помер вiн на 112-му роцi життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок iз таким написом: "Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаков Атамана Петра

читати