Завантажити

завжди оберiгати iнтереси Вiйська Запорозького. Вся Сiч була задоволена цiєю одповiддю i, зрозумiло, що нiкому тодi й на думку не спало, що саме Нечоса за кiлька рокiв згубить Запорожжя.
Наприкiнцi року 1772-го мiж росiйським урядом та. Вiйськом Запорозьким виникла суперечка. Будуючи бiля устя Московки Олександрiйську фортецю, Новоросiйський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожцi не перешкоджали забирати на будiвлю цеглу, вапно, камiнь i мармур, що були у Великому Лузi мiж рiчками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавнiх споруд. На це Кiш одповiв, що руїни давнiх храмiв невiдомих народiв на островах Великого Лугу на оцi Вiйська Запорозького, i Кiш, як скiнчиться вiйна, думав скористатися тим матерiалом для збудування у Сiчi великої церкви, а через те, мовляв, просить заборонити iнженерам ламати тi будiвлi й забирати власнiсть Вiйська Запорозького. Разом iз тим Кiш наказав полковнику Велегурi та Пилипу Снiжку збройне обороняти ту власнiсть та вольностi запорозькi бiля фортець, якi зводилися понад Днiпром та Конкою.
Напровеснi 1773 року Калнишевський знову рушив пiд Очакiв, тiльки повiв за цим разом усього 5000 козакiв, бо за чотири роки вiйни запорожцi чимало вже втратили своїх товаришiв. За лiто вони мали кiлька невеликих зачiпок iз татарами без особливих втрат.
Полковник Колпак зi своїм вiддiлом перебував пiд Кiнбурном. Там вiч воював за давнiм запорозьким звичаєм: вистежував, коли турецькi сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночi на них, знищував туркiв пiд час сну й, постягавши iз суден гармати й iншу здобич на берег, судна спалював. Так було потоплено й спалено у рiзних мiсцях 5 турецьких кораблiв. При тому траплялися й кривавi сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на бусурманiв, i козаки знову тут себе прославили. В одному з таких боїв було поранено полковника Малого в руку, писаря Маєвського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено 110.
Коли пiсля останнього бою настала нiч, Колпак звелiв пiшим козакам облягати туркiв, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами пiхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорiкаючи йому за те, що багато стратив товариства без користi й що за чотири роки вiйни козаки украй зубожiли.
Того ж року Дунайський запорозький флот iз полковником Мандром багато завдав шкоди туркам пiд Силiстрiєю, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю на iнший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силiстрiю, то й запорожцi, вилiзши з байдакiв, наступали з рiчки i, захопивши декiлька окопiв, вдерлися в передмiстя. Пiд час цього штурму був поранений i невдовзi помер запорозький полковник Дукич.
Iз початком року 1774-го Вiйсько Запорозьке знову виступило з Сiчi кiлькома вiддiлами: 3000 козакiв пiд проводом колишнього суддi Iвана Бурноса та 2000 - пiд проводом Порохнi оточили Очакiв i мали там з турками дрiбнi сутички. Серед лiта Порохню з його полком та Колпака з кiннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили своє вiйсько й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як i торiк, воювали на Дунайських гирлах.
Незважаючи на те, що вiйна тривала вже п'ятий рiк, запорожцi все-таки билися рiшуче й намагались пiдтримувати свою славу, сподiваючись, що вiрною, кривавою службою вони заслужать од царицi повернення вiйськових, одiбраних пiд слав'янськi оселi, земель. Ласкавi реляцiї й листи графа Румянцева, князiв Прозоровського, Долгорукого, Потьомкiна й навiть самої Катерини подавали їм на те певну надiю. Потьомкiн навiть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанiв на всi 38 куренiв, натякаючи в листi, що тi найкращого виробу казани будуть ознакою його приязнi та любовi до Вiйська Запорозького, якi непорушне пiдтримуватимуться ним завжди.

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ

Та коли 10 липня 1774 року Росiя пiдписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджiйський мир, всi надiї запорожцiв розвiялися, як дим. Всiлякi комплiменти урядовцiв у бiк Запорожжя скiнчилися, i Вiйську не тiльки не повернули його земель, а навiть одiбрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвiку безборонне користувалися сiллю для себе i навiть продавали її чумакам, як свою власнiсть. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Росiйської держави. Та й на тому ще горе запорожцiв не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостiйною державою й до нього прилучили запорозькi землi по Кам'янцi, Концi, Бiлозерцi та Рогачику; всi ж мости й перевози запорозькi через Буг, Днiпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Вiйську Запорозькому, перейшли до казни.
Коли ж iз приводу таких наслiдкiв п'ятирiчної служби запорожцiв пiд час вiйни з турками Запорожжя було пригнiчене розчаруванням, про казани Потьомкiна була складена навiть пiсня:
Ой, як дiзнали тiї сенатори, що запорожцi їм вiрять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мiрять.
А розмiрявши, запорозьку землю на плани знiмали,
А щоб запорожцi того не дiзнали - казани їм у

читати