Завантажити

мали православних росiян за своїх спiльникiв i не стерелися їх. Швачку та Неживого було привезено до Києва i згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом iз трьома десятками своїх товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше за Харка та Залiзняка:

Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обiднiй час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу!
Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!"
Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали.
Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали,
Iз Богуслава до Бiлої Церкви їх у неволю зiбрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi.
Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться,
Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться!
Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Київ возами...
Оглянувся назад на Вкраїну
Та й залився сльозами!
Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на бiлiй бумазi
Та дає менi вiстi.
Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй
Та й на Низ не лiтати...
А вже козаковi, а вже Швачцi
На Вкраїнi не бувати.

Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо. Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й Iнгульця.
Найдивнiшим i найтяжчим для колiїв було те, що росiйськi вiйська, захоплюючи їх, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережної України i не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких нiхто не знав, допоки й свiт стоїть. Суд (коли тiльки можна назвати судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила, три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже помирати, було їх четвертовано.

Мали пани на Вкраїнi добрi оборонцi:
Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi.
Мали пани на Вкраїнi дуже добрий трунок,
Пани тiї розумнiї дадуть сi рятунок.
Пани теє зрозумiли, згоду учинили:
Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили.
Вони ж його насамперед барзо привiтали,
Через сiм день з нього кожу по пояс здирали
I голову облупили, сiллю посипали...
Пан рейментар походжає: дивiтеся, люде,
Хто ся тiльки збунтував, то всiм теє буде.

Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних українцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згадує сумний кiнець цього українського народного повстання:

Ой, i зв'язали та попарували,
Ой, як голубцiв у парцi,
Ой, засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарцi.

Мiсто ж Кодня з того часу стало на Українi словом прокляття. Кому бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".
Простий народ на Вкраїнi мав у своїх згадках Залiзняка за такого ж самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень вiн навiть, сидячи у Київськiй Печерськiй фортецi, погрожує полякам:

"Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти,
Пiдем в Київ у Печорське Богу роботати".
I говорить Максим-козак, сидячи в неволi:
"Не матимуть вражi ляхи на Вкраїнi волi.
Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря,
Минулася на Вкраїнi жидiвськая воля".

Замiшанi в повстаннi українськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надiєю, що за їхню смерть помстяться товаришi, як сказано в пiснi:

"Гей, котрiї козаченьки будуть в свiтi жити,
Не забудьте козацької смертi вiдомстити".

Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у своїй мiцi й тiльки руїни панських будинкiв ще який час нагадували про Колiївщину.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ КАЛНИШЕВСЬКИМ

Захоплення гайдамакiв росiйським вiйськом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнiвила запорожцiв на полякiв i на росiйський уряд, i коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою i прочитав указ царицi про вiйну з Туреччиною, запорожцi почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну пiд час повстання без помочi. Далi натовпи козакiв, розiгнавши старшину з майдану, порозбивали старшинськi будинки, одiмкнули пушкарню й випустили на волю усiх товаришiв, засуджених за гайдамацтво.
Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втiк iз деякою старшиною байдаком у Кодак, i тiльки сiчовий пан-отець вгамував розпалених запорожцiв i умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
Трудне й складне було

читати