Завантажити

становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд i Київський губернатор докоряли йому за участь запорожцiв у гайдамацтвi, з другого, - запорожцi не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришiв i дорiкали тим, що вiн не допомагав повстанцям на Українi.
Калнишевський не змiг вивернутися з того становища й почав робити великi помилки, пiдточуючи пiдвалини давнього сiчового устрою.
Треба зазначити, що невдовзi пiсля турецької вiйни 1738 - 1740 рокiв традицiї Вiйська Запорозького щодо волi, рiвностi й братерства почали занепадати. Старшина вiйськова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собi зимiвники, пускала туди одружених козакiв i пiд їх доглядом вирощувала собi коней, худобу та овець i хутко забагатiла. Рiвнiсть станiв на Сiчi таким чином порушилась, i мiж запорожцями з'явилися свої "дуки-срiбляники", як на Гетьманщинi; старшина ж вiйськова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною вiд росiйського уряду, що мiг усi тi їхнi багатства вiдiбрати, а не вiд товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського подiл запорожцiв на дукiв (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче змiцнився i поставив бiльшiсть запорожцiв у залежнiсть од меншостi.
За Калнишевського ж занепав i вiковiчний звичай вiйськовий - обрання щороку вiльними голосами кошового отамана. Росiйський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Вiйсько на своїх радах старшинує над старшиною i вибирає собi нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби росiйському урядовi, й аж двiчi вже надходили накази Вiйську, щоб не смiло змiнювати старшину без дозволу. Калнишевський був вiдомий самiй царицi, й це дало рацiю сiчовiй старшинi пустити поголоску, що Вiйсько Запорозьке тiльки й тримається на Калнишевському й коли б Вiйсько скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Вiйська, запорожцi, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на iншу старшину було незадоволення "чернi", i вiн порушував одвiчнi вiйськовi звичаї, за такi вчинки на Старiй Сiчi кошового вкинули б у рiчку.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ

Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим, писала: "Ми вважаємо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за першої нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську Запорозькому Низовому вчинимо".
Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та чумакiв з України, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть проданi в неволю.
Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником росiйської зверхностi й мiцно тримав владу у своїх руках; по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя турецької зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала.
В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росiї, щоб не зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали свої оселi й засiли у фортецi святої Єлизавети; слобожани ж покидали все своє збiжжя й побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг.
По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн отримав од київського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю святої Єлизавети й помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широкої, отаборитись до наступного наказу".
Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати навiть гетьмани i яке за часiв Старої Сiчi листувалося безпосередньо з державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати їх, хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу.
Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i навiть потопив деякi їхнi судна разом iз людьми. Друга орда таки продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi завзято оборонялися, але татари всiх їх перебили й, подавшись на пiвнiч, поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лiвобережних запорозьких

читати