Завантажити

Ново-Слобiдськi полки, були поверненi Вiйську Запорозькому.
3). Щоб фортецi й редути: Старо-Самарський, Ново-Сiчовий, Кам'янський, Бiркутський, Микитин, Кодацький та Єлизаветин були зруйнованi, а землi поверненi запорожцям.
4). Щоб Вiйсько Запорозьке пiдлягало не Малоросiйськiй Колегiї, а Колегiї закордонних справ.
5). Щоб було забрано iз запорозьких земель усi команди й вiддiли вiйськ росiйських та пiкiнерських.
Усi тi заходи запорожцiв звелися нанiвець i, як каже добродiй Скальковський у своїй "Iсторiї Нової Сiчi" про запорожцiв тiльки згадується у царськiй грамотi од 19 грудня року 1768-го, де сказано: "щодо суперечок за землю нашого вiрного Вiйська Запорозького з мешканцями Кате-рининської провiнцiї, то повелiли ми нашому Київському губернаторовi Воєйкову вiдкласти розгляд до спокiйнiших часiв".

РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛI

Тим часом на Правобережжi набув сили новий вибух народного невдоволення. Починалася остання дiя трагедiї українського життя. До поневолення селянства з початку 1760 року на Київщинi прилучилися ще й утиски вiри. Поляки добиралися вже до останнiх закуткiв, де ще зберiгалося православ'я. Унiатськi митрополити укоренилися в Радомишлi, завели тут свою консисторiю й почали поширювати унiю до самого Днiпра. Росiйський уряд не звертав на те нiякої уваги, i знищення православної вiри пiшло дуже хутко. В оборону її повстав тодi iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Вiн залучив до своєї дiяльностi всi навколишнi монастирi, а саме:
Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський та iншi, i став умовляти мiськi й селянськi громади, щоб не визнавали унiатських попiв й давали притулок всiм оборонцям православ'я.
Коли Мельхиседек зiбрався їхати шукати заступництва в цiй справi до митрополита за Днiпром, то поляки зробили на дорозi засiдку, щоб його захопити, тiльки про це довiдався колишнiй запорожець, а тодi сотник Жаботинської сотнi надвiрних козакiв князiв Любомирських, Харко i, вiдборонивши з козаками iгумена, провiв його за Днiпро. Розлютований з цього польський регментар Во-ронич зрадливо закликав Харка у Паволоч i там звелiв звести його зi свiту без нiякого суду. Про цю подiю народ український склав i зберiг чимало пiсень, хоча розповiдають вони про смерть Харка по-рiзному.

Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,
Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,
Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,
У панськi палаци до матцi хрещеної у гостину зазивати.
Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися.
А потiм став сотник, а сотничок Харко да i став забуваться,
На панськi перини став вiн похиляться.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви
позволяйте:
Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,
Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте,
Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi,
А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi.
Ой, як стали Харка, як стали сотника
Iз свiту згубляти,
Ой, i став же його коник, коник вороненький
Жалiбненько ржати;
Ой, заржав же вороний коник
В стайнi на помостi;
Та вже вбито Харка сотника
В Морозiвцi на мостi.

Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло собi пiдмогу в Барськiй конфедерацiї. Це була спiлка польських панiв, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росiї, й не дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю, мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цiєї конфедерацiї був Осип Пулавський.
Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та росiйського уряду.
Пiсля наради Мельхиседек поїхав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед скликаною радою, про польськi образи й поневолення православної вiри, додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита. Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на польськi кривди.
Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як їхнi дiди й прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од походу на Україну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за Синюху.
Iз Сiчi Мельхиседек поїхав до Петурбурга, щоб добитися там зi своїми скаргами навiть до самої царицi, й мав од неї обiцянки про заступництво. Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб не утискували православної вiри, i хоч з її заходiв нiчого не вийшло, та чутки про оборону царицею православної вiри розiйшлися по Українi й

читати