Завантажити

списати для нього, де справдi була межа Вiйська Запорозького з Польщею.
З вiдповiдi Коша Леонтьєву од року 1745-го, виявилося, що помiж запорожцями добре зберiгались перекази про здобутки Вiйська за часiв Богдана Хмельницького й попереднiх гетьманiв. Перш за все з уст дiдiв записали, що межа з Польщею була по рiчцi Случi, й усi землi вiд Днiстра до Днiпра складали сьогобочну, Правобережну, Україну. Iншi дiди, зрозумiвши, що мовиться про землi виключно Запорожжя, обмежовували їх так: запорозькi землi йшли на заходi од устя Тясмину до Днiпра через Чорний лiс до рiчки Висi пiд Лебедин, далi рiчкою Синюхою та Бугом до Очакова i лиманом, "поки кiнь копитами дна достане", до устя Днiпра; до Запорожжя також належали Трахтемирiв, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Днiпрi.

СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛI

Бiля тих же часiв почалися суперечки за землi й на сходi Запорожжя iз донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим бiльше її земель захоплювали запорожцi й донськi козаки. Землi по Мiусу, Луганi, Бахмутцi, Терцю, Кальмiусу та Бердi обидва вiйська мали тепер своїми, ворогували за них, навiть бились i скаржились один на одного до Петурбурга. Опрiч того, козаки обох вiйськ переїздили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани.
Року 1745-го в змагання Вiйська Запорозького з донцями втрутився нарештi росiйський уряд i царською грамотою наказав кошовому Василевi Сичу, щоб усi побудованi запорожцями на Єйських косах куренi попалити й надалi на той бiк Азовського моря запорожцiв не пускати.
Побачивши, як хутко заселялися сумiжнi iз Запорожжям землi, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межi Вiйська Запорозького, та тiльки, замiсть того, вони дiждали, що на вiйськових землях iз наказу царицi Єлизавети знову почали будувати фортецi. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на рiчцi Синюсi, проти української Торговицi. Другим - Орловський шанець бiля Бугу, де тепер Ольвiопiль.
Запорожцi з колишньої партiї Гордiєнка стали, було, нарiкати на Малашевича, що не обстоює давнiх меж Запорожжя, але року 1750-го мала мiсце подiя, що подала запорожцям надiю на краще й заспокоїла їх: своїм указом цариця вiд 22 лютого вiдновила на Українi гетьманство, при чому козацькiй старшинi було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом од 19 жовтня 1750 року велено Вiйську Запорозькому перейти пiд руку гетьмана України, "як то в минулi часи було, до року 1708-го".

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ

Тiльки невдовзi Вiйсько знову було пригнiчене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже нiякої влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навiть сам повiдомив Кiш, що всi запорозькi землi на пiвдень од Синюхи та Висi на 20 верст, простягаючись од Буга до Днiпра, разом з устям рiчки Омеляника, вiддаються пiд залюднення втiкачам iз Сербiї, що прийшли на Україну пiд проводом полковника Хорвата.
Та звiстка, мов грiм, ударила запорожцiв, i не встигли ще вони вiд неї прочуняти, як року 1753-го вiд запорозьких земель було вiдмежовано ще землi од устя Чорного Ташлика до устя рiчки Самотканi по Днiпру й розпочато будiвлю фортецi святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежованi вiд запорожцiв землi було прозвано Ново-Сербiєю. Та й на цьому ще не скiнчилося лихо запорожцiв, i того ж таки року 1753-го на схiдному краї Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по рiчках Торець, Бахмутка та Лугань i вiд Донця та до Савур-могили й теж вiддали втiкачам iз рiзних слов'янських земель пiд назвою Слов'яно-Сербiї.
Новi поселенцi незабаром не тiльки освоїли запорозькi землi, а почали силою зганяти з тих земель козакiв, що хоч i в невеликiй кiлькостi, сидiли по своїх вольностях зимiвниками й бурдюгами.
Найбiльш утиснули новi поселенцi городових козакiв. Пiкiнерськi солдати не пускали запорожцiв рибалити або забирали в них наловлену рибу. Бiля церкви запорозької пiкiнери збудували свої кухнi; коли ж священик почав заперечувати, то капiтан зовсiм заборонив без свого наказу правити в церквi.
У Сiчi з приводу цих подiй виникали бурхливi ради, та тiльки з того нiчого не виходило, i пiсля дорiкання старшинi та бiйки помiж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу царицi й гетьмановi й сподiвалося, що вiдiбранi землi будуть поверненi Вiйськовi; тi ж iз товариства, хто не знав, куди подiти своє завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польськi й татарськi межi.
19 липня року 1753-го на Сiчi було прочитано царський наказ про те, що надалi Вiйську забороняється змiнювати старшину без вiдома росiйського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одмiняв i право обирати старшину вiльними голосами всього товариства за своїм бажанням, бо росiйський уряд мiг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.
Незважаючи на той указ, 1 сiчня 1754 року на Сiчi вiдбулася рада, на якiй кошовим замiсть Iгнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довiдавшись

читати