Завантажити

пiдлегле росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000 запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська, запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до того ж не могли мати допомоги iз знесиленої та пригнiченої України, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час, коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба лицарства вiдходила в минулу давнину.

* НОВА СIЧ (1734-1775 роки) *

УПОРЯДКУВАННЯ СIЧI НА ПIДПIЛЬНIЙ

Осiвши напровеснi року 1834-го новим кошем над рiчкою Пiдпiльною, недалеко устя рiчки Базавлука, запорожцi, почуваючи себе в небезпецi вiд помсти татар за свою зраду їм, якнайхутчiше почали робити навкруг коша окопи та змiцнювати своє нове гнiздо засiками; на вали поставили бiля десятка гармат, захованих у пiсках iз давнiх часiв.
Доки навколо Сiчi копали окопи, всерединi будували куренi й iншi сiчовi будови, було закладено дерев'яну церкву святої Покрови, без якої, на думку запорожцiв, не може iснувати й сама Сiч. Тiльки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козакiв, як i звичайно, пiшла на рибальство та полювання, а кiльком полкам довелося-таки взяти участь у змаганнi польських королiв Августа III та Станiслава Лещинського, тiльки вже не на боцi останнього, як того домагався кримський хан, а на боцi росiйського ставленика Августа III
З Прутської умови, за якою Правобережжя знову дiсталося Польщi, та до часiв Нової Сiчi польськi пани зрештою винищили незалежне од панiв козацтво, зорганiзоване Палiєм та його товаришами, й поновили порядки, що iснували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення спустошених земель Правобережної України польськi пани закликали на свою дiдизну переселенцiв з Лiвобережжя, обiцяючи їм усiлякi пiльги. Звичайно, на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палi дошки з кiлькома рядками дiрочок, i тi дiрки визначали, скiльки рокiв поселенцi мають володiти грунтами, не виплачуючи оренди i не працюючи на пана. Необачнi люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщинi, тисячами переходили на правий берег Днiпра до грунтiв, на яких дехто з них жив ще зi своїми батьками до "Згону", не задумуючись над тим, що станеться в будучинi. Час минав, а пани щороку забивали кiлками на своїх дошках по дiрочцi, а як тiльки всi позабивали, селяни опинилися без власних грунтiв i цiлком у панському ярмi. Одночасно з поневоленням вiдновлялася на Українi й унiя. Вона хутко насувалась iз Заходу й нарештi запанувала на Брацлавщинi та Київщинi.

НЕСПОКIЙ НА УКРАЇНI

Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповiдань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволяли Україну вiд панiв; дали волю селянам; найзавзятiшi з них стали мiркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан Хмельницький.
З назрiванням у народi таких настроїв польськi пани на Українi подiлилися на двi партiї й заклали спiлки, що звалися "конфедерацiями". Одна з них тягла за Станiслава Лещинського, закликаючи собi на помiч татар; друга ж - за Августа III, i вона прикликала собi на помiч росiйське вiйсько. Колотнеча мiж панами зчинилася ще в роцi 1733-му. Вони озброювали селян, складали з них сотнi надвiрних козакiв, призначаючи сотниками здебiльшого досвiдчених у вiйськових справах вихiдцiв iз Запорозького Вiйська, й ходили грабувати й нищити панiв iншої конфедерацiї. Простому людовi подобалося це, й вiн охоче кидав хлiборобство й писався в надвiрнi козаки.
З весни року 1734-го на Україну вступило росiйське вiйсько, а разом з ним козаки з Лiвобережжя й кiлька полкiв Вiйська Запорозького пiд проводом колишнього кошового Iвана Бiлецького. Всi вони заходилися нищити маєтки й мiста прихильникiв Лещинського, пiднiмаючи народ до повстання проти панiв ворожої конфедерацiї. Побачивши, що польських панiв б'є i росiйське вiйсько, i запорожцi, народ Правобережної України зрозумiв це так, що, "цариця, мовляв, прислала своє вiйсько, щоб визволити людей од панiв та жидiв", i з помiччю захожих запорожцiв почав збиратись у ватаги та громити панiв, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщинi. Там старшина надвiрних козакiв князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Вiйська Запорозького, скупчив навколо себе чимало озброєного люду, подiлив його на сотнi й завiв у своїх загонах козацький устрiй. Тих повстанцiв поляки прозвали "гайдамаками", i та назва збереглася навiть до наших днiв у прикладi до людей свавiльних, завзятих та жорстоких.
Зi своїми ватагами

читати