Завантажити

росiйський посол роздав вiзиревi та iншим султанським радникам 100 000 червiнцiв, i султана умовили згодитись на вiдлучення од Росiї самого тiльки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережжя мусило повернутися знову до полякiв, Лiвобережна ж частина лишалася за царем.
По скiнченнi вiйни Гордiєнко прибув зi своїм вiддiлом сiчовикiв до Олешкiвської Сiчi й почав впорядковувати сiчовi будiвлi. Якраз у цей час запорожцi володiли й значною частиною Правобережної України, доки не встигли ще забрати її до своїх рук. Це виходить iз того, що наприкiнцi року 1712-го Гордiєнко призначив полковником в Умань сiчового товариша Поповича та ще посадив своїх людей в iншi мiста України.
Вiдплачуючи за ворожi вчинки запорожцiв та Гордiєнка, росiйський уряд видав у той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нiкого, а коли б хто пiшов, так того не впускати назад. Та люди, як i колись, тiкали з Лiвобережжя, не давали Вiйську Запорозькому дуже зменшуватись, та й узагалi пiсля вiйни 1711 року становище Вiйська Запорозького полiпшилося, бо пiсля зруйнування Самарських мiстечок та Кам'яного Затону запорожцi знову стали хазяїнами всiх земель, якi одвiку належали їм. Завдяки ж згодi з татарами люди на всiх запорозьких вольностях зажили безпечно вiд татарських наскокiв, i через те береги запорозьких рiчок, а також захиснi байраки, яри та вибалки хутко почали вкриватися зимiвниками й бурдюгами втiкачiв з обох бокiв України.
Проте добрi часи запорозького життя тривали недовго. Пiд час миру з Росiєю запорожцi не дуже-то потрiбнi були хановi, й татари почали чинити їм утиски. Олешкiвська Сiч була зовсiм одiрвана вiд земель Запорожжя й до того стояла в дуже сумнiй та непридатнiй мiсцевостi. Замiсть широкого Днiпра тут, повз Сiч, бiгла вузенька рiчка Конка з дуже пiскуватими берегами, й тi пiски вiтрами заносило навiть у саму Сiч. Сумний вигляд мала й Сiч, бо замiсть гарної церкви, спаленої в Чор-томлицькiй, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на курiнь, iз очеретяними стiнами, з нап'ятим парусом замiсть даху. Серце козацьке щемiло, дивлячись на свою нову Сiч та згадуючи веселi простори Базавлуцького лугу; татари ж нiяк не хотiли дозволити запорожцям перейти iз кошем знову на Базавлук, а змушували їх лишатися в Олешках, щоб мати перед своїми очима. Потiм хан одiбрав од запорожцiв право вiльно брати в Прогноях сiль, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожцiв полягало в тому, що пiд час руїни Чортомлицької Сiчi вони втратили всi свої гармати; Сiч Запорозька не мала чим оборонятись, i татарам легко було повсякчас захопити її несподiвано, а запорожцiв за непокору забрати в неволю. Хан не хотiв давати козакам гармати; коли ж Гордiєнко знайшов i вiдкопав на низу Днiпра свої, захованi у пiсках кошовим отаманом Морозом пiд час його невдалого походу на море, й хотiв тими гарматами риштувати Сiч, то хан погрожував одiбрати всю артилерiю собi, так що запорожцям довелося знову заховати її у потаємному мiсцi.
Дуже тяжко терпiли запорожцi те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькi дiди й прадiди споконвiку били, тепер намагались бути у них панами й змушували козакiв воювати проти татарських та турецьких недругiв i за бусурманiв проливати свою кров. Бiльшiсть запорожцiв мала це навiть за грiх, i через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, мiж товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову пiд протекцiю християнського царя.

IВАН МАЛАШЕВИЧ

Найповажнiшим представником партiї, прихильної до росiйської зверхностi, був на Запорожжi Iван Олексович Малашевич, обраний року 1714-го кошовим отаманом. Прибiчники завзятого Гордiєнка з часом почали втрачати свiй вплив на громаду й того ж року з пропозицiї Малашевича на вiйськовiй радi в Сiчi вирiшено було послати до царя через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Вiйсько Запорозьке пiд свою руку.
Росiйський уряд не згодився на бажання запорожцiв та й не мав змоги, бо всi землi запорозькi на пiдставi Прутської умови вiдiйшли до Турецької держави, й без нової вiйни султан їх не вiддав би Росiї. Невдалий кiнець заходiв Малашевича зробив його становище в Сiчi непевним, i восени того ж року, замiсть Малашевича, запорожцi обрали кошовим Василя Осипова.
Чутки про зносини запорожцiв iз росiйським урядом, мабуть, дiйшли до хана, бо тiєї ж осенi вiн послав кошовому отамановi наказ, щоб з усiм вiйськом вийшов на Каланчак i дав там присягу хановi з тим, щоб дотримуватися його протекцiї. Такi домагання дуже обурили всiх запорожцiв, а тут ще татари вiдiбрали в них усi Днiпровi гирла й почали збирати мито з рибалок. Пiд впливом тих утискiв запорожцi знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх взяли пiд царську руку; вiд присяги ж хановi ухилилися, сказавши, що бiльшiсть товариства розiйшлась на той час по плавнях.
При тiй нагодi Костя Гордiєнко поїхав до хана клопотатися на користь Вiйська Запорозького, доводячи йому, що утиски

читати