Завантажити

примусять запорожцiв знову пiддатись царевi. Добре вiдомий хановi й навiть султановi колишнiй кошовий мав вплив у Бахчисараї, й року 1715-го хан Каплан-Гiрей, щоб прихилити Вiйсько Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевiз через Днiпро з усiма вiд нього прибутками.
Незважаючи на те, попереднi татарськi утиски змiцнили на Сiчi прихильну до Росiї партiю, й року 1716-го вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Iвана Малашевича. А 3 травня отаман послав листа до Миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Вiйсько Запорозьке перед гетьманом та царем, а пiзнiше написав про те ж саме гетьмановi Скоропадському. Наслiдком усiх цих прохань був тiльки вiд росiйського уряду дозвiл переходити на Україну поодиноким запорожцям, "до зради непричетним", i то з умовою, щоб вони вже не верталися на Запорожжя, а служили на Гетьманщинi сердюками.
Зрозумiло, що Вiйсько Запорозьке та й сам Малашевич не того бажали, i з Сiчi на Гетьманщину нiхто не рушив.

ЛИХI ВIСТI 3 УКРАЇНИ

Таке становище тривало до року 1722-го. Росiйський уряд не хотiв i чути про запорожцiв, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономiю України. Люднiсть українську обтяжували постоями росiйського вiйська, козакiв же щороку мучили роботами й не тiльки вже в Петербурзi та побiля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по рiчцi Камишiвцi, в Астраханi, на гирлах та на спорудженнi фортець на кавказькiй "лiнiї". З кожним роком українське козацтво тануло, мов страсна свiчка на повiтрi. Вважають, що тiльки на п'ять рокiв (1720 - 1725) на державних роботах померло бiля 20 000 козакiв; ганяли ж козакiв працювати не тiльки в цей час, а з самого початку шведської вiйни, з року 1700-го. Згадки про тяжку недолю козакiв на канальських роботах збереглись навiть у народних пiснях:

Ой, дали хлопцям широкi лопати
Та послали хлопця молодого та канави копати.
Ой, летiв ворон да iз чужих сторiн
Та летючи кряче:
"Ой, сидить хлопець та над канавою
Та жалiсно плаче".
Ой, летiв ворон та iз чужих сторiн
Та, летючи вгору, крикнув:
"Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький,
Ой, тутечки не привикнув!
Ой, продай же, тату, та воронiї конi
Та викупи мене, хлопця молодого,
Iз темної неволi!"

Зрештою козаки за часiв Петра I збiднiли вже до того, що навiть не мали за що купити коня й перетворювалися на хлiборобiв-посполитих. Полковничi уряди почали роздавати їх великоросiянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так звана Малоросiйська Колегiя, до якої з рук гетьмана перейшли всi судовi справи.
Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одiбранням од нього залишкiв влади, що року 1723-го вмер, i Україна на якийсь час лишилася зовсiм без гетьмана.
Кари й утиски щодо козакiв не припинялися й пiсля того: ще року 1723-го було вислано 10 000 козакiв на Кавказ, на Каспiйське море, будувати там фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козакiв померла там од пропасницi, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на їхнє мiсце було послано 10 000 з iнших козацьких полкiв.
Пiсля смертi царя Петра Олексiйовича цариця Катерина I, продовжуючи полiтику свого чоловiка, наказом од 22 квiтня року 1725-го потвердила, щоб з України нiхто не смiв ходити на Запорожжя й навiть купцi, вирушаючи до Криму, мали обминати Сiч.

ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ

Пiд час знегоди, що панувала на Українi, Гордiєнковi не дуже важко було своєю шанобою серед сiчового товариства знищувати вплив Малашевича, й запорожцi лишилися в Олешках, скоряючись своїй долi. Нудьгуючи без вiйни, найзавзятiшi iз сiчовикiв гуртували бiля себе ватаги голоти й водили їх за Синюху на Правобережжя. Там саме вiдбувався передостаннiй акт трагедiї українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули його за Прутською умовою, захопили Україну своїм вiйськом, забороняли всякi згадки про козацтво й повертали людей на крiпакiв. Мов та галич, налетiли на Україну нащадки тих польських панiв та магнатiв, що пiд час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких щабель, або повтiкали. Слiдом за панами прокрадалися й жиди. З'явилися знову оренди шинкiв, рiчок, озер та перевозiв, а щоб тримати селян у покорi, пани, як i сто лiт до того, позаводили надвiрнi роти козакiв.
Згадуючи одвiчну мету iснування козацтва - оборону поневоленого люду, ватаги запорожцiв виходили з Олешок та з Гарду на Бузi й чинили напади на маєтки польських панiв, а iнодi навiть вигонили їх iз цiлої округи, визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ti загони запорожцiв, що ходили на полякiв, хоч i з вiдома Коша Запорозького, але на свою вiдповiдальнiсть, разом iз людьми, що приставали до них у самiй Українi, почали зватися гайдамаками.
Iнодi такi гайдамацькi загони шарпали i своїх спiльникiв - татар, та тiльки за те Кошу доводилося дорого розплачуватися: пiсля кожного такого нападу, на Сiч прибували татарськi мурзи й примушували кошового платити утричi бiльшу суму, анiж коштувало

читати