Завантажити

пане брати, прийде загибати.
Прибiг з Вербки Медвiдойко Луга рятувати,
Не мiг ляхам ради дати, мусив утiкати.
Гей, закликав Медвiдойко сотника Сорича:
"Сiдай, брате, ляхiв гнати аж до Жабокрича".
Бiля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козакiв, як шпаконькiв, на паль повбивали.
Не питайте на Вкраїнi, ляше, дорiженьки,
Тiльки гляди, де по дубках висять козаченьки.
По нещаснiй Українi злинула новина:
Не одного смерть спiткала козацького сина!
Де вже ж нам тут, пане брате, бiльше не гуляти:
Борейчики, скурвi сини, будуть нас вiтати.

НОВИЙ УСТРIЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ

Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Малашевич, заснувавши Нову Сiч, подбав i про упорядкування всiх земель запорозьких i подiлив їх на паланки, або як би сказати по-теперiшньому, - повiти, призначивши в кожну невеликий вiддiл вiйська з полковником та iншою полковою старшиною. Усiх паланок до року 1764-го на Запорожжi було п'ять. На правому боцi Днiпра: Буго-Гардiвська, з осередком у Гардi на рiчцi Буг, бiля устя Сухого Ташлика; Iнгульська - мiж рiчками Iнгульцем та Днiпром, з осередком на мiсцi, де була Кам'янська Сiч; та Кодацька, угору Днiпра до рiчки Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лiвому боцi Днiпра були: Самарська - мiж рiчками Ореллю та Конкою, та Кальмiуська - вiд верхiв'я Вовчої до рiчки Кальмiуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорiв (Лантух) видiлив iз Самарської паланки, що вже доволi залюднилася, ще двi: Орiльську та Протовчанську по рiчках Орелi та Протовчi й, окрiм того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку - Прогноїнську, на Кiнбурзькiй косi, помiж Чорним морем та Днiпровим лиманом, де з давнiх часiв українськi чумаки та запорозькi козаки брали сiль iз Прогноїнських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотiли мати їх своїми ворогами, з другого ж - хан Каплан-Гiрей, допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку i сам навiть боявся нападу запорожцiв на Крим.
Весь рiк 1735-й минув для запорожцiв спокiйно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубанi - аж за Кавказькi гори - воювати персiв.
Тим часом на Лiвобережнiй Українi пiсля смертi гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 сiчня року 1734-го, росiйський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Ця, сама по собi, велика подiя, небагато важила для Вiйська Запорозького, бо воно тепер було залежне не вiд гетьмана, а вiд старшого з росiйських генералiв на Українi. Дужче вiдбилося на запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди прихильно ставився до них.

НОВА ВIЙНА РОСIЇ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ

Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонтьєв пiзно восени року 1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого вiйська вiд хвороб, Леонтьєв од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками.
Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися разом iз росiйським вiйськом на Перекоп.
Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мiнiху.
Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з тiєї нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньої рiчки, запорожцi вдарили їм у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для вiйськової старшини.
Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще такi подiї. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу та в Чутi

читати