“З нішевого письменника Алексієвич перетворилася на мейнстрімового письменника в Україні”, - сказала Забужко під час прес-конференції 7 квітня у Києві. Однак я неодноразово чула від досить розумних і освічених людей, що Алексієвич тяжіє до Росії, хоч і українка за походженням. Чи так це насправді, я мала змогу розібратися під час її прес-конференції і презентації книжок. 

“Я не люблю слова “совок” і не люблю, коли люди зневажливо говорять про радянське минуле. Перекреслювати ці роки я би не стала”, - сказала Алексієвич ще на початку свого виступу перед журналістами. 

За її словами, за радянських часів жити було легше, оскільки людям давали квартири, путівки до санаторію тощо. Разом з тим вона стверджує, що “комунізм у російському варіанті — зовсім не мед”, “у Росії — колективний Путін”, а “російське телебачення обманює людей”. 

“Я люблю російську культуру, але не люблю російську історію, їхні ідеї”, - каже Алексієвич. Вона натхненно розповідає про те, які чудові книжки писав її улюблений Достоєвський. У той же час вона відзначає, наскільки трагічною є ця література. “Нема там культури щастя, є культура страждання”, - стверджує письменниця. 

“Не демонізуйте Радянський союз!”, - закликає вона і підкреслює, що з пекла походить не Радянський союз, а людська душа. За її словами, жага до влади робить людину такою, бо ж Сталін і Дзержинський насправді не були бандитами. 

Алексієвич визнає, що окупація Криму була злочинною, а війна на Донбасі — це війна з росіянами, а не одне з одним, і в той же час каже, що з росіянами можна примиритися, бо вони — живі люди, такі ж, як свого часу німецькі окупанти. 

У Світлани Алексієвич багато протиріч. З одного боку, вона ніби за Україну (хоч, провівши дитинство в Івано-Франківську, українкою себе не вважає), а з іншого — живе минулим, ніби хоче його відродити. Письменниця багато чого розповідала про свою юність за часи Радянського союзу — і в голосі її звучала певна ностальгія. Що ж стосується Білорусі, то там, як і в Росії, її називають русофобкою і бандерівкою, каже Алексієвич. Вона не дуже любить розповідати про свою країну, не відчуває ментальної близькості зі своїм народом. Тоді де ж вона? У якій країні себе відчуває? Де її душа? Ймовірно, у країні, якої немає, - у Радянському союзі. 

На це ж указує і той факт, що Алексієвич говорить російською з характерною для корінних росіян вимовою, і з вуст її не звучить білоруська. Щодо української, то Оксана Забужко на презентації спершу спробувала говорити українською, але тоді перейшла на російську, бо ж, мовляв, Алексієвич може не все зрозуміти. Як може білоруска, яка частину, хоч і маленьку, життя прожила в Україні, не розуміти української? 

“Украинцы“, - вимовляє письменниця із наголосом на “а” і називає нас “маленьким народом”. 

Про українську політику Алексієвич практично нічого не знає. Серед українських політиків їй знайомі лише імена Порошенка та Яценюка. Порошенка вона вважає найкращим вибором українців і навіть готова написати про нього книгу. 

“Я можу написати книгу про кожного політика”, - стверджує письменниця. 

Від Порошенка не слід чекати швидких результатів, суспільство теж має щось робити, каже вона. 

“Не помножуйте ненависть!”, - закликає Алексієвич аудиторію, маючи на увазі і ставлення до українських політиків, і ставлення до росіян, які воюють на сході України. Втім, про війну в Україні вона би писати не хотіла, бо тему війни у своєму житті вже вичерпала, пояснила білоруска. 

Її книжки — це переважно тези, монологи людей різного віку та статі. Але є авторські думки. 

Наприклад: “Ми прощаємося з радянським часом. Із тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми... 

Комунізм мав божевільний план — переробити “стару” людину, “ветхого Адама”. І це здійснилося... може, лише це й здійснилося. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип — “homo soveticus”. Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його “совком”. Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона — це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Кілька років я мандрувала всім колишнім Радянським союзом, тому що  homo soveticus – це не лише росіяни, а й білоруси, туркмени, українці, казахи”. (“Час second-hand. Кінець червоної людини”). 

І знов-таки вона у своїх книжках ототожнює себе із “совком”. А заразом — і нас із вами. Ви вважаєте себе “совками” чи українцями? Тож чи не час захоплюватися своїми письменниками, а не боготворити чужих? 

Нобелівська премія — це престижна відзнака за роботу, у Білорусі це перша така нагорода. У
Білорусі, але не в нас. Так, у залі під час презентації книжок був “биток”, бо ж багато охочих просто подивитися на володарку Нобелівської премії. Але були й такі, які відверто захоплюються Алексієвич, про що писали їй у записках, зачитаних Оксаною Забужко на сцені. Захоплюються, мабуть, тому, що в нас таких нема. Може, ще не виросли. Або їм просто треба допомогти. Алексієвич своїм візитом мала би наштовхнути українців на те, що треба розвивати свою культуру, “вирощувати” наших письменників, а не пишатися “не нашою” авторкою, яка написала про “наш” Чорнобиль. Зрештою, і про Чорнобиль вона писала радянський, а не про український. Тож яке відношення вона у принципі має до України? 

“Сьогодні ми живемо із почуттям поразки”, - каже Алексієвич, маючи на увазі і білорусів, і росіян, і українців. А чи не краще жити із передчуттям перемоги, із вірою у майбутнє, не зазираючи в минуле?!