– Юрію, ти автор поетично-прозової збірки «Папороть у горщику» (2006) і прозової «Книги радости» (2017), також ти переклав «Платеро і я» іспанського нобеліянта Хуана Рамона Хіменеса і книга в 2017 році вийшла друком у видавництві «Дискурсус». Перед тим, як ми поговоримо про поезію, прозу, перекладацьку діяльність, хочу попросити розповісти, як у твоєму житті з’явилася література і якими були перші літературні спроби, коли усвідомив, що письменницька творчість стає для тебе чимось напрочуд важливим.

– На це ж саме запитання я відповідаю Володимирові Кашці в одному з листів, яке він поставив, коли писав передмову до «Папороті», і він мою відповідь наводить повністю. Та зараз розповім про це дещо інакше. Я, мабуть, ще до школи, мріяв бути математиком. З таблицею множення мене познайомила сусідка, коли чи й виповнилося мені п’ять років. У початкових класах, тобто в Дунаївцях, траплялося, коли я першим здавав контрольну, вчителька, перевіряючи, правила у своїх записах помилки – перемножити, наприклад, три- чи чотиризначні числа на їм подібні було таки непростою справою. Я все те бачив, бо майже кожного року сидів за першою партою перед учительським столом. Далі, уже в Цюрупинську, в старших класах, тільки в нашому класі математику вів завуч школи Іван Олександрович Тільний. Те, як він викладав, легко мною схоплювалося і мені завжди було мало шкільної програми. З вивченого я легко виводив теореми, які проходилися потім. Якось Наташа Клочко перед уроком звернулася до класу: «Давайте вже скажемо, як є, що Юрко задачу розв’язав, а ми нічого не зрозуміли»… Іван Олександрович і сам, вочевидь, знав про стан справ і часом писав на дошці щось позапрограмне. Я й досі пам’ятаю, як добувається корінь квадратний, а отже й будь-якого ступеня з будь-якого числа… Одначе мрії мріями, та в душі розумілося, що ніяких інститутів мені не закінчити, а в середині восьмого класу відкрився в інтернаті журналістсько-літературний гурток. Керував ним Іван Харитонович Нікітченко, що викладав у нас німецьку й володів ще кількома мовами. Якось я туди потрапив. Література виявилась не менш захопливою, а головне: я зрозумів, що це те, чим я справді міг би займатися. Почало більше читатися. Пригадую, бібліотекарка, не чекаючи мого чергового візиту, щойно отримавши новий товар, принесла мені до класу невеличке видання Буніна з віршами та кількома оповіданнями. Якось восени сяк-так мною навосьмирядковилось, з чого, вочевидь, і почались мої підходи до літератури. Після школи півтора роки я фактично сидів удома. Звичайно, щось писалося. Читалася «для загального розвитку» так звана класика, яку мама приносила з робочої бібліотеки. Саме почалась перебудова, і телевізор почав пропонувати культурологічні (апріорі – якісні) програми у такому лавиноподібному масштабі, у що тепер просто не віриться. Все, про що там ішлося, бурхливо й непримиренно обговорювалося мною з Юрком Лантухом, з котрим я познайомився, отримавши, зрештою, важільну коляску в кінці 88 року, і в котрого коляска вже була ­– звичайна, кімнатна, на якій по вулиці він їздив задки, відштовхуючись лівою ногою (через рік Деніел Дей-Льюїс отримає свій перший із трьох – серед чоловіків-акторів ні у кого більше немає стільки – Оскар, зігравши Крісті Брауна). Юрко був прагматиком, я, тоді цього ще не розуміючи, – м’якосердим естетом (безмірно вдячний однокласниці Ользі Мягковій за це своє прагнення ніжности), і спілкування наше загострювало моє мислення. Але головним, чи то пак навіть початком неодмінности літератури в моєму житті було знайомство з Володимиром Кашкою. При бахмацькій «Просвіті» виник Осередок Товариства Української Мови. На одне із засідань приїхав і я. З дверей редакції нашої районки вийшов до мене білявий чоловік із солом’яними вусами та усміхненими очима. Приязнішого враження не пригадаю у своєму житті. На засіданні, вочевидь, через хвилювання, я мало що сприймав, та, коли все закінчилось, Володимир Кашка попросив до наступного разу привезти щось із свого доробку. Писати почав я пізно, писав важко, а головне, напираючи на банальній парадоксальності, примітивно вбого. Однак щось я відібрав, а з того кілька поезій Кашка вмістив у районці, а мене почав заохочувати до писання й ненав’язливо заходився вчити відточувати смак і формувати самого себе. Він жодного разу сам не змінив у моєму тексті й коми, а просто намагався пояснити, що не так, а я слухав, слухав, слухав і переписував, переписував, переписував…

­– З Володимиром Кашкою тебе єднала тривала творча дружба. У своїх текстах ти часто згадуєш його ім’я, колись у LiveJournal, а нині у Фейсбуці публікуєш уривки з творів Кашки. Його книжка «Час плоду», до якої ввійшли «Картотека Пана Альфи» і «Казання про ходіння в речі», вийшла того ж 2017 року, що і твоя «Книга радости» – у цьому є певна символіка…

– На жаль, це не символіка… Книга Володимира Кашка стояла в чернігівських планах на видання ще у 2012 році. Десь у інших видавництвах, а точніше – друкарнях (бо справжні видавництва, з мого погляду на здоровий глузд, друкують за свій кошт і вже потім із продажу мають собі зиск, а друкарні працюють за рахунок автора чи грантодавця) видатися, не було можливостей, тож лишалася надія на плани книговидання облдержадміністрації. У сімнадцятому році дочекалася свого часу і книга «Час плоду»… А свою «Книгу радости» я закінчив у 2006, наступного року її надрукував у своєму журналі «Київська Русь» Дмитро Стус. Шукав він і видавця, аби книга моя вийшла й окремо, та, на жаль, домовитися не вдалося… Якось Сергій Дзюба порадив подати «Книгу радости» на конкурс чернігівської облдержадміністрації. На той час я вже уклав і книгу Володимира Кашки, тож послав обидві книги. З року в рік вони переходили з конкурсу в конкурс, аж нарешті два роки тому побачили світ накладом, розрахованим на обласні бібліотеки… Та все ж, Олександре, ти маєш рацію, і символічність у тому є – це був мій обов’язок, чи навіть неодмінність, тобто щось більше за просту вдячність, ну те саме, що самому писати, готувати книги Володимира Кашки до друку. Жаль, мало встиглося: ще у 2007 році завдяки Сергію Павленку, однокурснику Кашки, в тому ж Чернігові, вийшла «Автометодика» – повний поетичний доробок.

–Сучасна українська поезія – багатогранна і багаторівнева. Є вартісні, а є вторинні, часто бездарні вірші. Це нагадує хворобу – безпорадність, філологічні вправи, трясовиння збитих образів, тасування заяложених метафор… Висловити майже невимовне непересічними словами, добре орієнтуючись у сучасній поезії і усвідомлюючи її актуальний еволюційний рівень, – це завдання. Писати ж вірші, зміст яких можна переказати кількома рядками, – свідчення поетичної профнепридатності. Що думаєш з цього приводу? На які літературні імена орієнтуєшся, яка поезія – українська, зарубіжна – тобі цікава?

– Орієнтуються на когось, як на мене, початківці. Я ж – давно вже не пишу чи майже не пишу. А лиш смакую. І те, що трапляється читати з нової української поезії, вкрай рідко лишається в пам’яті, просто ллється потік імен. Інтернет не дає віршеві відстоятись: щойно написане вмить викладається у Фейсбук і через день-два забувається й самим автором. Однак графоманії не варто боятися – так було завжди. Полова відсіється. Залишились же Лишега, Ілля, Чубай, Талалай, Плужник і ще багато-багато імен. Колись, сподіваюся, прочитається Україною й Кашка. З нової поезії мене дивує виструктуваністю своїх верлібрів Гєник Бєляков. Він знайшов свій ритм і наповнює його непересічним (знаю, що не тільки для мене) змістом. А немолодий уже Юрій Роговий дивує пристрасною відданістю формі, і кільком десяткам його хоку віддали б належне японці. Одначе рамки як дисциплінують, так і обмежують. Кажу так, бо часто ловив себе на думці, що багатьом мініатюрам Рогового вистачило б менше складів, аніж сімнадцять… Про зарубіжну поезію розмова може й не закінчитись, тому обмежуся іменами, читання перекладів котрих викликало бажання, підкріплене бодай найменшим базисом, відкрити й подивитись, як воно там в оригіналі. Серед іспанців це, звичайно ж, Хіменес, а також Кеведо, Сервантес, Мігель Ернандес. Багато французів: дю Белле, Лотреамон, Бодлер, Верлен, Рембо (у своїй книзі пару рядків із нього я тлумачу на своє бачення), хай не здивує тебе присутність у цьому переліку імен Флобера, Пруста й Віана: у моєму сприйманні їхні книги – це Поезія. З англомовних згадується Бернз, Кітс, Емілі Дікінсон (мав би хист до римованого перекладу, неодмінно не лише почав, а й довів би до ладу її «Лист до світу»). Немало читалося польською. У Кашки був підручник, який через три місяці був уже не потрібен. Багато книг польською приносив і Кость Москалець. Аби згадуваний уже хист, то спробував би перекласти цикл Казімєри Іллаковічувни «Портрети» чи то «Імена», точно не пригадаю назви, Вікіпедія ж подає лише назви збірок. З росіян згадаю Фета і Цвєтаєву.

– Зацитую. Ти написав: «З Поезією я просто вживаюся. Вона, як день за вікном, як мій візок для прогулянок». Зважаючи на ліричний характер твоєї прози, мабуть, можна сказати, що це зізнання справедливе і по відношенню до твоїх прозових творів. Які художні принципи в поезії та прозі для тебе важливі?

– Так, свою творчість я не розподіляю на поезію та прозу. Спершу я писав у стовпчик, виношуючи вірші подовгу в голові, а записував у зошит при нагоді, при можливості. Але в лютому 95-го з’явилася в мене окрема кімната, й замав я змогу працювати організовано та систематично і почав просто писати в рядок. Проте своє сприйняття світу завжди визначав як Поезію – неодмінно з великої літери. А моїм надзавданням було – поділитися з читачем катарсисом, або й так – спонукати до катарсису. Відповідями на те, що таке «катарсис», «Книга радости» просто ряснить. Останнє з них, мабуть, підсумкове, звернене до мого друга Романа: «Це подолання вигаданого болю. Чи то пак, – ніби подолання. Біль бо ж – вигаданий». Суть творчости, хай не яка вона є болісна, – розрадити світ, бачачи в ньому прекрасне. В окремих своїх мініатюрах мені, начебто, вдається того досягти.

– У журналі «Кур’єр Кривбасу» публікувалися уривки з твоєї «Книги радости», а позаминулого року твір з’явився друком. Це інтимна, світла сповідь, документальна і достовірна, справжній автопортрет. В анотації читаємо: «Це книга-мрія, книга-одкровення. Автор освідчується в ніжності і вдячності. Їх він адресує життю, людям, своїй не потьмареній життєвими незгодами душі і власній трепетній надії на особисте щастя. Не відчаюватись і не втрачати віри й надії за найтяжчих обставин – на це здатні тільки сильні і мужні. Добрі і лагідні серцем. Доброта передбачає любов. А коли любиш, відчаю тебе не здолати. Саме про це ця ніжна, світла – воістину радісна! – і мудра книга». Я сказав про автопортретність, оскільки, читаючи твої «враження і відчуття, що намагалися ословитися в записах та листах», ловив себе на думці, що з кожною сторінкою ще більше знайомлюсь з автором. «Книга радости» не стільки епістолярно-щоденниковий текст, як саме життя, тож і завершальній крапці на останній сторінці твору важко віриться. Якою є історія написання «Книги радости»? Чи не маєш у планах підготувати для друку продовження – скажімо, другий том?

– Текст, виниклий у кінці травня 2001 року про бажання перекласти Хіменеса, явно дисонував з мініатюрами «Папороті в горщику», та й ця моя книжечка, вочевидь, уже не потребувала доповнень, а лиш просто виписувалось-викшталтовувалось написане, і я зрозумів, що почав щось нове. Менш ніж за місяць мені, певне, послане було недовге спілкування з Валею. Але враження почали бачитися довкіл. Бери – не хочу. І я писав-писав-писав, а більше переписував написане. На відміну від Флобера, котрий не рухався далі, доки речення чи абзац не влаштовували його цілком, я відкладав мініатюри на потім, правив їх, правив, аж поки не з’являлося щось таке вражаюче, на що геть не сподівався спочатку, і мене завжди дивують заяви письменників про обмежені можливості слова-мови. У мене результати постійно перевершували сподівання. До нової книги непомітно, як казав Кашка, накопичувався матеріал. Восени 2004 я вкотре сів до своїх папок, а коли закінчив переглядати, побачив, що тут усе готове. Тоді щось підказало мені звернутися до свого листування. Зима й весна 2005 року пройшли у формуванні «Насмиканого з листів». Книга ніби була готова. Але на той час я вже кілька разів стригся в «Салоні краси». Літо почалося черговою стрижкою й писанням – навіть записуванням – останнього, бо з душі так і лилися рядки, розділу. І я саме познайомився з творчістю Феодосія Рогового. Його немислимий синтаксис, небачене слововживання, бозна на кого розраховані, розгублювали й осміливлювали водночас. Тож відчуття не могли відлежуватись, а під час прогулянок перетравлювалися в мозку, або ж у серці, й увечері, а чи вже вранці, вистукувалися на машинці. У листопаді я сів за чистовик і три місяці працював, так би мовити, фізично. Закінчив у лютому, а через місяць Роман привіз мені від шкільного приятеля Ігоря Расюка мій перший комп’ютер, і я знову засів за «Книгу радости» – набирати її. Якось, ми здибалися з Костем Москальцем і домовилися, що скину книгу свою на дискету. Далі вона, певне, потрапила до Василя Герасим’юка, а вже, вочевидь, від нього до Дмитра Стуса.

Так, у «Кур’єрі Кривбасі» було щось ніби на продовження «Книги радости». Але тих двох розділів для повноцінної книги замало. І я неодноразово пробував організувати матеріал, написаний після «Книги радости», проте щось мене в ньому не влаштовувало, мабуть, я й сам не розумію що. Можливо, ситуації були й нові, одначе «враження й відчуття» викликали ті ж самі. А, може, мені вже вистачало спілкування. З іншою Світланою – на базарі: я миттєво бачив реакцію на свої поетичності і цього було ой як досить. Це доповнювалось недовгою дружбою, назвімо це так, із Людою-кицею – доки була вона в Бахмачі. І досі не збагну наших взаємин: я бачив, що не можу їй дати ні чогось інтелектуального, ні естетичного, щоб хоч якось відповісти на її увагу й ніжність до мене. А ще була Таня на переїзді. Коли я їхав у парк (майже щодня), чергові, якщо мене помічали, завжди допомагали мені з’їхати нагору. Звісно, перемовлялися фразою-другою. З Танею цього було мало: мені щоразу звідкись находило мовити щось незвичне про її сині очі, а вона розгублено вдоволено всміхалася. Якось років після -надцяти отакого блакитнооччя, я Тані зауважив, що аби записував усе, що намолов їй за цей час, то був би цілий розділ для книжки. Окрім того, нещодавно я кудись не туди заліз та ненароком двічі натиснув на «ентер», і з мого комп’ютера геть усе пропало. Надсилане електронною поштою я відновив, а все інше не змогли відновити в майстерні у нас через дорогу. Сказали, що в них немає потрібної апаратури, тож треба везти комп’ютер до Києва. Та я ні за чим не жалкую, бо вже не годен бодай годину нормально посидіти за комп’ютером. Півтора роки тому десь учепився до мене плеврит. Лікували його антибіотиками, які просто мене знедвижили. Праву ногу постійно зводять судоми. Сісти ненадовго та лягти – ото й усе, на що тепер здатен.

Однак «Книга радости» таки має продовження. Здійснюючи останнє в ній речення, Роман у 2006 році привіз мені самовчитель іспанської мови, потім й інтернет допомагав у навчанні. Але я довго не зважувався почати перекладати андалузьку елегію Хіменеса. Проте Роман просто-таки примусив узятися до роботи аж на початок осени 2012. А до літа наступного року переклад був закінчений. Тобто «Книга радости» таким незвичним способом продовжилася.

– У книзі ти пишеш про своїх друзів, знайомих – Юрія Лантуха, також ураженого церебральним паралічем, прибиральницю ощадкаси Валю, однокласниць і однокласників, Романа, багатьох інших приятелів. Бахмач в «Книзі» наче перетворюється на центр світу, ясна річ, українського, географічні кордони якого сягають Цюрупинська, Дунаївців, Києва, Хмельницького, а люди, про яких йдеться у «Книзі», і є справжніми героями, а не пласкими маленькими людьми. Цей ефект окрім задіяної специфіки денникового жанру досягається ще й тому, що ти дивишся на все з причетністю – крізь збільшувальну оптику власного життя. Знаєш, мені завжди хотілося написати про ті міста і села, які я знаю, люблю: саме там, де почуваєшся обізнаним і здатним на сильні почуття, і усвідомлюєш, що ці місця наче космос в мініатюрі – щось на кшталт тренування перед злетом, перед чимось більшим. Чим для тебе є Бахмач – місто, де ти народився, де триває і проминає життя?

–Це, мабуть, найскладніше питання, з тобою поставлених. Бо ти ніби й сам відповів, що це «місто, де я народився, де триває і проминає життя», тобто, я його ніби не помічаю, як частинку себе. Гадаю, з Бахмачем мені пощастило, бо де іще я б отак мав змогу ледь не щодня виїжджати на прогулянку, адже містечко наше невеличке, машин мало. А ще воно не гористе, на відміну, скажімо, од Києва, тож я мав простір їхати куди заманеться. У нас прекрасний парк – кажуть, чи не найбільший на Чернігівщині, де я на травичці під кленами чи каштанами перечитав стільки книг. А скільки знайомств я мав, і чи не кожне друге спонукало до писання. А головне, Бахмач подарував мені Володимира Кашку – навіть не вчителя, а когось значно важливішого. Наше більш, ніж двадцятирічне знайомство було взаємопотрібним. А ми в цей світ і покликані, щоби бути комусь потрібним.

– У «Книзі радости» ти згадуєш письменницькі імена – Флобер, Пруст, Віан, Набоков, Акутагава, Пашковський. Яка проза тобі імпонує?

– Не люблю, а чи точніше – не вмію читати швидку літературу. Від, скажімо, «Графа Монте-Крісто» важко відірватися, але у висновку запишається один сюжет геть без естетичного сплеску і з доволі сумнівними етичними зразками до наслідування, які автор передовсім і намагався донести. Либонь, я книжку читаю на рівні абзацу, а то й речення чи синтагми. Вже незвичність словосполучення, побудови речення, сиріч авторське сприйняття світу через своєрідність синтаксису прилучає й мене до роботи думки та хоч якось співмірної з авторською естетичної напруги.

– Ти вже згадав про «Платеро і я» Хіменеса… Коли ти вперше прочитав цей твір і коли з’явилася думка перекласти його українською? Яким був процес перекладу? Взагалі розкажи про значення цієї книги в твоєму житті…

– Книгу Хіменеса Володимир Кашка дав мені вперше, здається, у 1994 році, а мо, й раніше – не пам’ятаю: вона ніби була зі мною завжди. Мабуть, на прикладі «Платеро і я» я передовсім побачив для себе форму – як можна писати. Потім я зрозумів, про що писати. А далі я прийшов до свого змісту й малюнку. Можна сказати: Хіменес вів мене від мене до мене. Вів у російському перекладі Анатолія Гелескула, у польському – Януша Страсбургера. Оригінал прийшов уже запізно, коли я не надавав значення власним писанням. Але потвердив, бо я неодноразово про те натрапляв у пресі, недоліки двох перекладів: солодкавість і дивну, як я сам помітив, відсутність багатьох героїв у першому та буквалістичність другого. Насправді ж, Хіменес виявився жорсткішим, а відсутність героїв я собі поясним тим, що Гелескул народився в Дніпропетровську, величезному місті з незчисленним людом, а в Могері на час написання «Платеро і я» мешкало трохи більше п’яти тисяч чоловік, з кожним, я певен, Хіменес був знайомий і просто не уявляв, як не згадати в книжці при нагоді. Так само чинив і я, коли писав «Книгу радости». Але не тільки в цьому андалузька елегія вплинула на мене. Неодноразово, їдучи по місту і помітивши якусь квітку чи пташину, я думав про те, що в тому чи тому місці у мене прозирають тональності від Хіменеса. Про підходи до перекладу я вже згадував. Коли ж почав роботу, то показав першу мініатюру знайомим з Києва, котрі вивчали іспанську в університетах, вони мене підтримали, а в певні моменти й консультували, і робота закипіла. Окрім прямого перенесення змісту перекладуваної книги, як на мене, перед тлумачем стоїть завдання показати можливості мови, з якої перекладаєш, і збагатити ними власну. І я навіть не знаю, яке з них головніше. В усякім разі, для мене відобразити синтаксис Хіменеса було першорядним завданням. Не завжди це вдавалося. Як от у довжелезному реченні, де підмет його починає, а розгорнуте означення до нього стоїть мало не наприкінці. І це далеко не найскладніший випадок, з яким довелося стикнутися в роботі. Однак, долання перешкод і є перекладацькою працею. І я задоволений зробленим. Довго шукався видавець. У 2013 році Роман навіть возив мене у Львів на Форум видавців, але відгуку від високочолих видавців не було. Лиш навесні наступного року Роман познайомився з Василем Карп’юком, директором видавництва «Дискурсус», для котрого ця книжка з дитинства була улюбленою. І яке ж було моє здивування, коли я отримав відповідь від Фонду Хіменеса з приводу авторських прав. Окрім умов, очільниця Фонду повідомляла, що український переклад уже виходив у перекладі Богдана Бойчука у видавництві Ігоря Костенка у 1968 році. І після того, як Григорій Гусейнов надрукував у «Кур’єрі Кривбасу» уривки з мого перекладу, пан Богдан десь дістав мою адресу. Потім я отримав книжку з його перекладом, і до його смерти ми ще встигли обмінятися листами. Його листи були напрочуд милі. Як жаль, що він зовсім трохи не дожив до презентації мого перекладу.

– Ми колись розмовляли про творчість Баха. Також знаю, ти любиш музику Моцарта, Альбіноні, Родріго. Слухаєш Кейт Буш. Я нещодавно був на зустрічі з Вєславом Мисливським, він казав, що пише під музику Баха та Шуберта і воліє, щоб музика була інструментальною, тоді слова не відволікають уваги. Якою є твоя взаємодія з музикою?

– Я б так не зміг, як Мисливський. Те, що я слухаю, як правило, розриває мене на шмаття. Тож, або музика, або я. Хоча під час писання останнього розділу траплялося, що я зранку згадував подумки щось із Баха, наприклад, другу частину з першого Бранденбурзького концерту, тоді я безпомильно знав, що вдень розірве мене на шмаття якась неминуча подія, і я знову про те писатиму. Як я вже казав, з 1987 року я довгий час сидів у квартирі. Було тоді лише два телеканали, без реклами, тобто без жодного комерційного тиску, і кожен день звучала класична музика. Скільки я тоді переслухав – і для естетичного задоволення, і для загального розвитку! Величезне враження справила на мене шоста симфонія Чайковського – як передсмертне одкровення! І неодноразово снилося мені, як я сам виконую другий концерт Рахманінова чи третю частину сонати № 14 Бетховена. УТ-1 показувало тоді купу музичних фільмів, і я не збагну, чому вони не викладають їх в інтернеті…

– Твоїм захопленням є шахи. Спадає на думку Набоков, якого ти називаєш «навдивовижу своїм письменником». Головний герой роману «Захист Лужина» – гросмейстер Олександр Іванович. Я читав колись цей твір у тому ж чотиритомнику, про який згадуєш в «Книзі радости». І навіть в одній досить автобіографічній новелі колись обіграв епізод щезнення Лужина, мого подвійного тезка. Той самий Набоков проводив паралелі між шаховою композицією і композицією літературного твору. Як перетинаються хобі та творчість у твоєму житті?

– Певне, тебе здивує моя відповідь: ніяк. Мій жанр мініатюри, на мою думку, як замалий для гри з читачем, її просто уважно треба прочитати. Хоча вибудованістю і стрункістю, якщо говорити про шахову композицію і мої мініатюри, вони схожі. Ти вірно зауважив, що шахи для мене хобі. Нещодавно перебирав свої папери і знайшов шаховий блокнотик з уже надрукованими для заповнення діаграмами, і був подивований кількості задач, що я склав. Якісь із них я посилав у шахові видання, кілька було опубліковано, однак шахи для мене лиш захоплення, що просто дозволяло відволіктися, зануритися у зовсім далекий від слів світ, щоби потім повертатися завзятішим до писання. Проте завжди мені щемить гіркий жаль того ж таки Набокова, але висловлений в «Других берегах», за тим, скільки часу було змарновано на пересування фігур по дошці…

– У листі до Осипа Зінкевича від 26 квітня 1994 року ти пишеш: «Страшна доля», «героїчні зусилля», «переборювати щоденні труднощі»… – повторюєте, на жаль, і Ви услід за всіма, хто зі мною знайомиться. На жаль, бо мені видається, що – не всупереч обставинам, а суто завдяки їм». Юрію, що дає тобі сили на промовляння таких слів?

– Олександре, та що цьому дивуватися! Це ж даність. Я таким родився, нічого змінити не можна. Це ж обставини привели мене в парк, посадили мене на травичку, щоби я побачив, як бабуся, забравши онуку з садочку, веде її додому саме через парк, а «за рожевою шапочкою чотирирічної Олі летить довга павутинка бабиного літа, ніби перша нитка майбутньої фати».

– Ти згадуєш у «Книзі радости» свою маму Галину Петрівну, сестру Наталію, брата Олександра. Розкажи, будь ласка, про свою родину…

– Серед літа минулого року втратили ми батька… Був він муляром. Кажуть, добрим. Ще з дитинства дід Микита, втративши одну руку на війні, брав його з собою, а в безробітні дев’яності уже батько брав із собою брата до скнарої Москви, і Сашко тепер очолює невеличке будівельне ПП. Мама теж із раннього віку, закінчивши сумський будівельний технікум, працювала на молочноконсервному комбінаті в будбригаді, але малярем. У січні цього року було б у батьків золоте весілля… У вісімдесятих після хвороби перевели маму на легшу роботу в жерстяно-консервний цех, де вона допрацювала до пенсії і майже повного розвалу комбінату… Колись, скажімо, ще три роки тому, я в усьому обходив себе сам, тепер, після лікарні я геть у найменшому потребую маминої допомоги і вдячно дивуюся, що знаходить вона на мене стільки уваги… У брата дві доньки. Старша Аліна в червні одружилася в Чернігові і працює в торгівлі. Молодша Віка закінчує в Києві той самий Транспортний Університет, що й Аліна, тільки інший курс, і водночас працює в магазині. Сестра Наталка росла на моїх очах, не без мого впливу. З травня 1987 року – я вдома, а Наталці – 5 з половиною років. Особливим був, мабуть, період, коли почали з’являтися «1+1», «Інтер». Сестрі було вже 12-13 років, і щовечора ми дивилися якийсь новий фільм і, звісно, обговорювали. Як наслідок, закінчила сестра Харківський театральний. Якісь поодинокі акції вона влаштовувала, та, зрештою, працює нині у якомусь столичному банку. Коли ж мама запитує про марноту її навчання, як Наталка буває вдома, Наталка відповідає, що у неї ще все попереду.