Головна\Події\Інтерв'ю

Події

30.04.2010|09:00|Іван Рябчій

Анатолій Крим: «У письменника і влади – різні завдання»

У березні лауреатом літературної премії ім. Ю.Долгорукова став відомий драматург Анатолій Крим.

У середовищі українських письменників ставлення до Анатолія Ісаковича неоднозначне. Така вже наша ментальність – з підозрою ставитися до кожного, хто стоїть на вершині. Крим – запитуваний письменник (і як автор п’єс, які йдуть у багатьох українських і закордонних театрах, і як сценарист, і як сатирик) і перший заступник голови Спілки. Йому доводиться відбивати напади і в статусі «російськомовного письменника», і на посаді «бухгалтера Спілки». При цьому Анатолій Ісакович примудряється писати – його останній роман «Труба» став гітом продажу. «Труба» – саркастична риска під «Помаранчевою добою». Смієшся й сумуєш, читаючи. Шкода, та надто схоже на правду…

«Від слова «російськомовний» мені верне душу»

- Анатолію Ісаковичу, як Ви гадаєте, чи покращиться, у зв’язку з приходом нової влади, становище українських російськомовних письменників?
- У грудні 2004 року я зібрав з десяток російськомовних письменників, що підписали звернення про єдину державну українську мову. Навіщо? Більшість російськомовних письменників прагнуть рівного з україномовними становища – тобто отримувати престижні премії, мати можливість друкуватись у великих видавництвах. Але Україна – держава молода і ламка. Без державної мови держава не відбудеться. Подивіться на Польщу – вона була розірвана, 300 років взагалі на мапі не писалась! Там були колонії Австрії, Угорщини, Німеччини, Росії. Поляки збереглись як нація лише тому, що мали мову. А в Україні відбувалися русифікація і страхітливе гноблення української мови… 

Від слова «російськомовний» мені верне душу. Знаєте, так само за радянських часів казали не «єврей», а «особа єврейської національності». Чомусь мовчать про «болгаромовних», «угоромовних» чи «румуномовних» письменників – хоча й такі є в Україні! Я називаю себе «русским писателем» – не «российским». «Русский» письменник схиляється перед великою «русской» літературою і розвиває її, але творить у іншій державі – не Росії. І захищає інтереси саме цієї держави, а не Росії.    

У Вашій родині розмовляли російською?
- Так. Але українську знав змалку.

- Вам ніколи не здавалося, що більш «свідомим» українцем, носієм «національної ідеї» буває частіше не той, хто виріс в україномовному середовищі, а той, хто вже в зрілому віці вивчив мову свідомо – через цікавість або в знак протесту? Та й саму мову вони краще знають…

- Повністю згоден! У мене є родичі на Ніжинщині. Хіба там українською розмовляють? Ба ні, суржиком! Сумішшю білоруських, російських, українських слів. А хіба чисту українську мову ми чуємо в Галичині?  

З іншого ж боку, чи багато людей у Росії володіють справжньою російською мовою? В результаті в українських субтитрах до фільмів іноземного виробництва бачимо неймовірну кількість помилок. Це – все що завгодно, але не українська мова!

- Але ж це не означає, що взагалі не треба робити субтитрів українською!
- Це означає, що протягом п’яти років люди, які декларували українськість, захист національних ідей і пріоритетів, підходили до цього формально. Тільки б людям сподобатися. Треба було ухвалити закон і зобов’язати робити субтитри до всіх без винятку фільмів. Треба було створити комісію, яка вивчила б, як це робиться. Що маємо натомість? Посадили дівчину, вона слухає, що кажуть герої, тут же, не дивлячись, набирає – а глядач бачить субтитри. 

«Депутат пожбурив мою книжку просто в обличчя продавщиці»

- То що, виходить, Ви, «русский писатель», захищаєте українську мову?
- Чом би й ні? Якщо це непотрібно державі, то хто, як не письменники… Свого часу Спілка ініціювала створення Форуму «Слово без кордонів». Основна думка була: привернути увагу іноземних перекладачів, зацікавити їх нашою літературою, підтримати грошима. Держава, як завжди, лишилась обіч, хоча її внесок у захід був би мізерним. Що таке для держави 30 тис. доларів? Та кожен з них за один вечір стільки в казино залишає!

Кілька років тому я написав п’єсу українською мовою. Це єдина моя не російськомовна п’єса. Вона йшла у багатьох провінційних театрах. У Києві її хотів ставити Анатолій Матешко. Та ми побачили, що комедія про сучасне українське село нікому не цікава. Навіть при тому, що Матешко – відомий режисер, ставить у Москві і Санкт-Петербурзі. 

Родина Ющенків любила розводитись про те, скільки всього вони роблять для української культури. А де результати? «Поляни» за мільйони доларів на різних фестивалях? Прийшов Віктор Янукович – і одразу з’явилася постанова про звільнення кіно від податків. Певний відсоток від продажу квитків піде безпосередньо на створення фільмів. Я не ідеалізую Януковича і його команду, але мені люди справи до вподоби. Авжеж, вони погано розмовляють українською і не знаються на нюансах відродження і становлення культури як необхідної умови розвою суспільства. Та давайте рік зачекаємо, а потім порівняємо. Хоча тривожні симптоми зі свободою слова вже бачимо…  

- Коли Ви стали критиком «помаранчевих»? Якої миті з’явилися перші рядки «Труби»?
- Писати я почав більше двох років тому, коли в «помаранчевій команді» почалися сварки. Смішно й сумно було спостерігати за тим, як Президент, проспавши чотири роки, раптом прокинувся і, мовби примхливе дитя, став руйнувати рештки стабільності, перебравши на себе роль інтригана, апологета фальшивих цінностей. Письменник – у цьому я глибоко переконаний – повинен бути в опозиції до будь-якої влади; у письменника і у влади – різні завдання. Тому в моєму романі в мандрівку трубою вирушають представники різних політичних сил. Об’єднує їх цинічне ставлення до своєї країни.

- У «Трубі» Ви змалювали людей, які терпіти не можуть прямої критики. Як вони реагували?
- Роман продається у Верховній Раді. Один із депутатів – не скажу хто, та він явно перед тим прочитав роман – підійшов, взяв книжку і пожбурив просто в обличчя продавщиці. Що ж, добрий знак: отже, читають, отже, чіпляє…

«Видавці хочуть на мені заробити»

- НСПУ – один із організаторів Гоголівської премії. В Україні довго сперечалися, кому належить Гоголь – росіянам чи українцям. Писали, вимагали, репетували… А в результаті дають премію ім. М.В.Гоголя все ж російськомовним письменникам… Чому?
- У Спілці премій стільки, що навіть я, не остання тут людина, всіх назв не пам’ятаю! І всі премії носять імена письменників. І всі вони – тільки для україномовних. Але близько 400 членів Спілки пишуть російською. Їх теж треба якось відзначати.

Зауважу: українські «російськомовні» письменники також поділяються на кілька категорій. Одні бігають і скаржаться – мовляв, нас утискають. У таких випадках я кажу: пишіть! Тексти говорять самі за себе. А списувати власні недоліки на «утиски» – найлегше. Коли текст цікавий, коли захоплює сюжет – видавці, перекладачі й читачі знайдуться. Видавництво «Самміт-книга» знайшло мене, прочитавши книгу. Чому? Заробити на мені хочуть! І це нормально.

Засновуючи премію ім. Гоголя, ми з журналом «Радуга» заприсяглися: її отримуватимуть тільки справжні письменники, не графомани. Існує премія три роки. Лауреатами ставали Етері Басарія в 2008 році, Юрій Рибчинський в 2009 році, а цього року найкращий драматург України Олександр Мардань. Гадаю, наступного року ми збільшимо грошову складову і даватимемо премію двом письменникам – російськомовному і україномовному. Адже є люди – не називатиму їхніх імен – які переклали Гоголя українською. І переклали чудово! Переконаний, відзначити подібну працю необхідно.   

Оце так ідея, браво!.. Хочу запитати про іншу премію, яку отримують російськомовні письменники України – про премію ім. Юрія Долгорукого. Відзначені цієї премією і Ви. Постать цього князя, його роль в історії України мало хто оцінює позитивно. Адже свого часу Долгорукий пограбував і спалив Київ… Чому при створенні премії використали саме це ім’я? Я не сперечаюся щодо доцільності самої відзнаки – вона очевидна. Та хіба не можна було використати імена російських історичних діячів, що зробили для України немало добра – взяти тих же Потьомкіна і Єлизавету…  
- Я теж не розумію, чому саме Долгорукий. Більш логічно було б назвати премію іменем одного з великих російських письменників – їх так багато! Та не мені судити: Москві видніше.

Утім, на відміну від нас, українців, росіяни вміють боротися за свої інтереси. Вони відстоюють свої мову й культуру навіть у найвіддаленіших куточках світу. У Мілані я спізнався з одним князем, нащадком Рюриковичів. Князь збирав живопис ХІХ ст. – величезна була колекція! Росія викупила її у князя. Колекціонеру повернули родовий маєток, зробили в маєтку музей. А в Україні коштів не вистачає навіть на охорону музеїв, які існують – картини тягнуть просто через кватирку…

Дуже хочеться, щоб з’явилася солідна премія для перекладачів, які перекладають українських письменників на мови світу. На Форумі «Слово без кордонів» ми вручили двом перекладачам символічні суми за пропаганду сучасної української літератури. І це – стимул! Але державної підтримки як не було, так і немає. Втім, надія помирає останньою.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери