Re: цензії

Життя, щастя, слово, пісня, як «мальва цілунку / розквітла» (Олесь Дяк, «Політ водоспаду»). Як довго праця і пісня снуються в парі щодення життя? Очевидно, споконвіку, бо ще в зачині було Слово створене Отцем небесним. Не випадково 3000 років тому Екклезіяст записав, що людина народжена для праці і щоб радіти ділами своїми. Радість людина передає піснею і це про Олеся Дяка: «в серці знову / затьохкала пташка – / розбудила до слова мене» (с. 121) – слова, що іде в парі з піснею.

«Натхнення жити» є тим мірилом життя, яке Отець наш небесний заклав в людському серці: «Усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця... (Екклезіяста 3:11). Не розуміє... Тоді приходить час, зупинитися і подумати про зроблене, пригадати миті життя, які зберігаються в нашій пам’яті. Писання і є ностальгією, жагою повернення до своїх витоків, близьких, рідних… Ми немовби вивіряємо своє «Я», життя, осмислюємо дорогу, якою подумки повертаємося до батьківського дому, тягнемося до батьківських рук, їхньої підтримки й «додому в’ється / спогадів стежина (с. 123). Вже сивочолими розуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя:

так часто у дитинство

поринаю –

коли ще тато гладив

по щоці (с. 121).

Син зберігає в пам’яті святий образ мами, матері-землі: «картоплю мама / в полі обгортає / навколо неї / світиться / земля (с. 121). Родина, діти – теплом зігріте серце проростає любов’ю: «сини мої / мов квіти на городі – / пробудяться уранці / і цвітуть» (с. 121) – вони ж бо продовжувачі роду, які доглядатимуть його коріння.

Олесь Дяк відчуває глибинну сутність слова, живе словом. Його поезія живе в єдності слова і думки, працює на виховання читача. Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею, тож його слово здатне викликати в читача звукові і зорові уявлення переживань, допомагає наблизитися уявою до речей, яких не зауважуємо, не осмислюємо: «життя ніщо / і тиша ця – одвічна / повз цвинтар я / в задумі / прошкував» (с. 122), бо ж «ідуть дощі / холодні й легковажні – / похмурих днів / звисають / рукави» (с. 124) і «останній день зими / згорів як свічка – / і сонцю радий / і за снігом жаль» (с. 125). Уява малює картину тиші вічного, світу щодення, миті проминального – «згорів як свічка»...

З роси та води Вам, дорогий поете. Хай життя «хитається», як «дві гілки смерекові» здоров’ям і натхненням жити, творити поезію добра, любові, щоб слово «лягло промінням сонця... / засяяло / аж видно / звідусіль» і плодоносило правдою на нелегкій ниві-життя українськості: «Смакуймо ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить» (Андрій Содомора, «Carpe diem» – лови день [лат.]). Тож надпиймо з «келиха щастя» й вина, бо «Де, мій хлопче, вино – / там таки й правда» (Алкей). Правда життя і щастя мислячої людини... Будьмо!

________________________________________

*Василь Стус, «Верни до мене пам’яте моя...»