Re: цензії

Читаю, перечитую життя – яким воно є. Перегорнув останню сторінку книжки – вона вела за собою, попри типові сюжети, життєві історії героїв. Мова письма заслуговує похвали. Автор намагається осмислити життя – таке воно непередбачуване, жорстоке і з надто важким «хрестом» щоденних випробувань...

Я сповідую життєву цінність: людина мусить бути чесною перед собою, то буде чесною перед Богом і іншими. Але є й така думка, записана три тисячі років тому: «Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим надміру: пощо нищити маєш себе?» (Екклезіаста 7:16). А Ісус Христос навчав: «Ваше ж слово хай буде: “так-так”, “ні-ні”. А що більше над те, то те від лукавого» (Євангеліє від Матвія 5:37). То ж намагатимуся вести бесіду з читачем, щоб заохотити до розмислів, пізнання суті природи речей, усвідомлення свого «Я». Та чи інша подія, нещасний випадок можуть вплинути на душевні і фізичні травми людини, які спонукають до переосмислення сенсу життя, думання, поведінки... Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися: «...вона побачила перед собою темний джип... А далі? Далі була чорна стіна і... сьогоднішнє ліжко, на якому вона з подивом себе знайшла» (с. 264). Не мало би статися... Автомобільна дорожно-транспортна пригода – каліцтво, смерть. Подія спонукає переосмислити все своє життя...

« – Доля? – здивувалася Анна» (с. 262). Побутує думка, що долю життя дає людині Бог. Бог дарує людині життя, а все інше «...від часу й нагоди залежні вони!» (Екклезіаста 9:11б) і нашої важкої щоденної праці. Якщо б долю людині давав Бог, то Він був би несправедливим. Варті нашої уваги і наступні розмисли. «На початку було Слово і Слово в Бога було...» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко. Зважте – українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти як щастя. У цьому й суть «Материзни», про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш.

Всі ми рано чи пізно пробуджуємося до життя і важливо, щоб перед нами не було мовчазної стіни, байдужого серця, невігластва, закоріненого зла: «Бачачись раніше зі своєю помічницею ледь не щодня, Анна ніколи не надавала значення її завнішності» (с. 260) і не задумувалася над простими життєво важливими порадами своєї помічниці Соні: «Люди міняються, Анно» (с. 260). Анна роздумує про своє заміжнє життя, якщо його можна таким назвати. Вона бажала родинного тепла, материнства, розуміння, поваги, спілкування, інтимної близькості: «Знаєш, Іване, ти роками живеш не зі мною, а коло мене... Чоловік і жінка мають бути одним цілим» (с. 270). Стосунки з Іваном поза логікою елементарного глузду... Пам’ятаймо, що сім’я руйнується зсередини, а не ззовні. Терпіла, надіялася, «тому то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарував, – людина нехай не розлучає!» (Євангеліє від Матвія 19:6).

Не кожному дано пізнати оте єдине і вічне кохання, дароване Богом. Моя кохана була подібна до Маленького принца: щира, тепла усмішка і золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвівалося кольором достиглої пшениці; ступала легенькою струдженою ходою, як стебелинка в платтячку із вранішньої роси... Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? ЇЇ розумна й ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця; її – простий, ідеальної чистоти одяг, єдина пляшечка парфумів на все життя, шляхетність у поводженні, бо любила природу, насолоджувалася працею на землі, загалом була уособленням людської природи, найбільша прикраса якої – усмішка тепла та свіжості. Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне:

І неможливо зупинить

Щасливу мить, яка безмежна,

Але всього лише на мить.

Леонід Талалай, «Щаслива мить»

Пам’ять... Генрі Форд, коли його запитали, ким він хотів би бути, якби довелося прожити життя спочатку, відповів: «Ким завгодно, тільки б моя дружина була поруч». «Якби з ким сісти хліба з´їсти, / Промовить слово, то воно б...» (Тарас Шевченко).

Щоб кохана дружина була поруч... Просто й геніально! Бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом?..

А ще ж – це наше українське... Не втомлююся цитувати наступний текст Петра Кралюка про те, що Україна знайшла формулу вічності життя тисячоліття тому, тож автор, осмисливши це, просить іти разом із ним у «Відновлений рай»: «Повертаємось до човна. І бачимо диво-дивнеє. Біля води сидить маленька дівчинка. Це в селі, де самі старики! Вона бавиться. Але якось по-дорослому.

– Як тебе звати? – питаю.

– Славою.

– А ким будеш, як виростеш?

– Мамою».

Боже, як же багато значить для українця одне-єдине чарівне слівце, сказане дитиною! «Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі...» (Леонід Таррентський).

Анна розійшлася з Іваном. «Самотуючи», жила надією про материнство. Стосунки з Макаром (дружина, двоє дівчаток, «яких він до нестями любив»), блаженство інтимного життя і тут сталося те, що мало статися: надія на материнство, припинення стосунків, самотність...

Осуджувати?.. «Не судіть, щоб і вас не судили» (Євангеліє від Матвія 7:1). Серцю не накажеш, але нехай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Життя...

Щастя материнства... Лесику три роки. Далі: «Усе намагаюся пригадати... зрозуміти, як це сталося. Але перед моїм зором лише стіна, я не можу її здолати» (с. 308): «Стіна не вимовила звуку, / Але ж і ти нічого не сказала» (Михайло Саченко, «Коріння).

Від себе не втечеш, надто від власного болю: «Я ночами не сплю і думаю: може, Господь покарав мене за невситимість?» (с. 319). Бог нікого не карає. Людина сама себе карає – час і обставини. Анна картає себе за надмірний егоїзм, що не намагалася допомагати нужденним... І тут чуємо голос Соні, мудрість з народу: «Анно, ніколи не пізно робити добро» (с. 320).

Стіна мовчить: «Переді мною чорна стіна, і я не можу крізь неї пробитися...» (с. 337), але ж і Анна нічого їй не сказала. Життя продовжується, і та «стіна», яка попереду, мусить бути подолана. Син Лесик – його щастя, коли хтось думає про нього, молиться за нього і поєднаний з його серцем невидимою духовною ниткою життя. Невидима духовна сила поєднана з життям сина, в ній вічність людини, в ній енергія, яка допоможе здолати «стіну» і вона заговорить. Мандрівка думкою серця триває – дорога ж терниста... Пошук істини обдаровує людину мисленним осяянням:

...А жити можна і не вміти,

якщо любити вмієш ти.

Богдан Смоляк, «Альпінарій»