Re: цензії

Хорватський письменник Іван Сламніґ (по-хорватськи: Ivan Slamnig) народився 24 червня 1930 року в місті Меткович на півдні Далмації. До початкової школи ходив у рідному місті та Дубровнику. У Загребі закінчив класичну гімназію. Філософський факультет Загребського університету закінчив у 1955 році. На цьому ж факультеті працював професором на кафедрі літературної компаративістики, аж до виходу на пенсію. Як запрошений лектор працював на славістичних кафедрах університетів у Флоренції, Блумінґтоні, Чикаґо, Амстердамі й Уппсалі. У 1992 році Івана Сламніґа обрали дійсним членом Хорватської академії наук і мистецтв. Помер Іван Сламніґ 3 липня 2001 року в Загребі.

Від 1949 року Іван Сламніґ співпрацював з багатьма часописами. Першу свою книжку, поетичну збірку «Алея після святкування» («Aleja poslije svečanosti») видав у 1956 році. Потім ще вийшли поетичні збірки «Обвал» («Odron», 1956), «Наронська сієста» («Naronska siesta», 1963), «Монографія: Вибрані вірші» («Monografija: Izabrane pjesme», 1965), «Лімб» («Limb», 1968), «Аналекти» («Analecta», 1971), «Вірші» («Pjesme», 1973; вибрав Слободан Новак), «Дронт» («Dronta», 1981), «Для школи» («Sed scholae», 1987), «Таїна» («Tajna», 1988), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1990; упорядкував Антун Шолян), «Ранений танк» («Ranjeni tenk», 2000). Його поезія відзначається дотепною грою слів, використанням жарґону, інтонованою іронією.

Іван Сламніґ був багатогранним письменником, писав також прозу, радіо-драми, есеї, літературознавчі дослідження.

Видав дві збірки оповідань: «Ворог» («Neprijatelj», 1959) і «Повернення з Місяця» («Povratnik s Mjeseca», 1964). Спільно з Антуном Шоляном написав один криміналістичний роман. Іван Сламніґ є автором першого хорватського постмодерністського роману «Краща половини мужності» («Bolja polovica hrabrosti», 1972). Вийшла книжка Івана Сламніґа «Зібрана коротка проза» («Sabrana kratka proza», 1992).

Видав Іван Сламніґ збірки есеїв «Сім підходів до вірша» («Sedam pristupa pjesmi», 1986) та радіо-драм «Флорентійське капричіо: Одинадцять радіо-драм» («Firentinski capriccio: Jedanaest radio-drama», 1987).

У доробку Івана Сламніґа є літературознавчі книжки «Дисципліна мрії» («Disciplina mašte», 1965), «Світова література західного кола» («Svjetska književnost zapadnog kruga», 1973; 2-е доповнене вид. 1999), «Хорватська версифікація: Студія» («Hrvatska versifikacija: Studija», 1981), «Вірш і переклад» («Stih i prijevod», 1997).

Вийшли також книжки Івана Сламніґа «Вибрані твори» («Izabrana djela», 1983) у серії «П’ять століть хорватської літератури» («Pet stoljeća hrvatske književnosti»), «Відносно навпаки» («Relativno naopako», 1987, 2-е вид. 1998; упорядкував Павао Павлічич; сто вибраних віршів, роман «Краща половини мужності», забавна проза «Дратування Франи» – «Zafrkavanje Frane», новела «Ворог», драма у віршах «Царів годинникар»– «Carev urar», один ключовий есей), «Барбара та всі решта: Вибір із творів» («Barbara i tutti quanti: Izbor iz djela», 1999; упорядкував Зоран Кравар; найважливіші та найвідоміші вірші, дві новели, дві радіо-драми, дві літературознавчі студії).

Перекладав Іван Сламніґ з англійської, російської, італійської та шведської мов.

Іван Сламніґ упорядкував чимало антологій, зокрема такі: «Антологія хорватської поезії від найдавніших записів до кінця ХІХ століття» («Antologija hrvatske poezije od najstarijih zapisa do kraja XIX stoljeća», 1960), «Хорватська поезія сімнадцятого століття» («Hrvatska poezija sedamnaestog stoljeća», 1964), «Антологія хорватської поезії від Качича-Міошича до Матоша» («Antologija hrvatske poezije od Kačića Miošića do Matoša», 1974, 1981).

Вірш Івана Сламніґа «Убили його цеглинами» («Ubili su ga ciglama») увійшов до «Золотої книги хорватської поезії» («Zlatna knjiga hrvatskog pjesništva», 1970) Матиці хорватської.

Іван Сламніґ вважається одним з найвизначніших поетів у хорватській літературіХХ ст. Його лаконічні, насичені гумороммодерністські вірші важко класифікувати, однак вони зажили популярності і у критиків, і в широкого кола читачів. Його вірш «Барбара» («Barbara»), покладений на музику Звонком Шпішичем (Zvonko Špišić), став піснею-хітому 1975році.

Іван Сламніґ став лауреатом премії ім. Тіна Уєвича (2001) за збірку «Ранений танк» (посмертно).

На початку 2016 року я переклав чимало віршів Івана Сламніґа, на цілу невеличку збірку. Повністю цей масив моїх перекладів віршів Івана Сламніґа ще не публікувався (лише фрагментарно), тож увазі зацікавлених читачів пропоную його тут.

Іван Сламніґ

Що більше дивлюся, то більше бачу

Що більше дивлюся, то більше бачу –

світ поділений на дві частини:

жінки безстрашно лаються (то їхня робота)

щоденно на базарі і з м’ясниками.

Мужчини воліють спокій:

облиш мене, час – це гроші.

Мужчини найчастіше є жінками: опускають довгі обличчя,

квасніють від своїх жінкомужів, хочуть, щоб із ними панькалися;

жінки знову ж таки є чоловіками: але це дрібниця,

не будемо зараз псувати нерви, змирися.

А ми двоє, жодне не може викликати таксі,

петляємо поміж валіз, сидимо на краю тротуару,

зітхаючи і сміючись без причини.

Ще звалимося посеред шляху.

Брудет* і краватка

Якогось дня, коли сумирно

гриз собі альберт-кекси**,

усвідомив, що те, що я є хорватом,

наганяє комплекси.

Що хорвати дали світові –

звідки мені знати?

Топися, хорве, у брудеті,

виси на краватці.

*(Брудет, бродет, або бродето – густа юшка з морської риби, спеціалітет у хорватських районах Істрія та Далмація).

**(«Albert keks» – популярне в Хорватії печиво).

Здається мені, що їжджу в собі

Здається мені, наче їжджу в собі,

маючи фари, як очі,

і будучи зубатим так, як

той б’юїк ейт*

із червоною пащекою.

*(Buick Eight – престижний автомобіль, який випускало відділення «Buick» американської компанії «General Motors» у 1939–1940 рр.).

Єленовац*

Пам’ятаю Мавра Пілігрима,

фарбував волосся.

Ти його водила, Катерино,

в Єленовац, в туманні роси.

Помру із думкою, що був важливим,

думатимуть так усі.

Помер старий фарбований пияцюра,

а важливою була ти.

*(Jelenovac – лісопарк на околиці Загреба).

Благодать меншини

Якби я був католиком в Осло,

було б для мене все просто,

бо всі італійці та французи

були б там мої друзі.

Якби я був хоч мусульманин,

то плавав би, як вареник у сметані,

бо всі загребські турки

подавали б мені руки.

Чи був би євреєм або православним,

був би стійким і славним.

Але я є свій і між свояками,

сам собою, зі своїми страхами.

Люблю краї, де багато вологи

Люблю краї, де багато вологи,

де буяють лужки, цибуля і бульба,

і все кислувато пахне стаєнним гноєм,

але дичавію в краї, де

солона вода і скелі б’ються одна об іншу

(заливає квіти морем і їх садять на камені).

Тут живуть ті, які не мруть,

а муміями живими стають.

Проводжу рукою по очах

Проводжу рукою по очах:

хіба і ти є я?

У потік, в який зазираємо,

з моєї голови капають чорні краплини,

проводжу рукою по обличчі

і залишаю фіалкові сліди.

Потім, вниз по коридорах,

свіжим ліщиновим прутом

тягну по полицях

бібліотеки свого нарцисизму.

Мухтаз Махал

Любив я Мухтаз, ах була вже красива,

була розумна, знала вірші,

любив її, ах як я її любив,

але найбільш через те, що була іноземкою,

коли я приходив до жінки, приходив у чужу

країну.

Персія через печери приходила до мене.

Був колись і я шаленцем

Був колись і я шаленцем,

на дні вулиці мій дім.

Мав собі малу крамницю.

Продавав рудим дівицям

там я жовті книжечки.

Та в один чудовий день

зникла та моя крамниця,

ізгоріла, розчинилась.

Думаю, людей питаю:

ну за що ж я це все маю?

Але люди всі є мудрі,

їм оте усе байдуже.

Богочоловік

Бог узяв людське тіло

і глупої ночі з кошлатим і гострим вітром

створив собі кожух, потім

шапку та м’які чоботи.

Тоді забажав корчми при гостинці

(яка створилася), увійшов у тепло і

випив доброї варенухи.

«Боже, вам належиться найкраща кімната», –

сказав корчмар і відвів його до

м’яких перин.

«Ще коли створю собі», – сказав Бог, – «добру жінку,

буде богом богів».

Вжахнися

Вжахнися від сьогоднішнього вечора, люба;

за нами люди промовляють тихо

одне одному наші імена,

фіолетові люмінесцентні лампи

освітлюють місця наших зустрічей,

а слова, які ми шепотіли,

транслюють по радіо.

Жінки

Жінки – це створіння з Венери, які живуть серед нас.

Досліджуємо їх пальцями, бажаючи вивчати.

Здається, вони знають щось краще від нас,

щось, що ми не бажаємо пізнати.

Коли їх пальцями простромимо,

ми твердимо, що їх знаємо, і відходимо.

Вони залишаються і ніколи у них не можемо все відібрати.

То нас лютить і ми пробуємо ізнову все почати.

Але через усі дні вони залишаються чужими для нас.

І, можливо, назад на Венеру прийде їм повернутися час.

Ти який ходиш малий під зірками

Ти який ходиш малий під зірками

Ходиш великий під своїм директором.

Шлях твого хребта відвів би тебе в божество

Щоб перейшов на ту марку.

Прислухаєшся (forse di Croazia?) до порожнього Емпірею

Який нічим не служить.

Звір що пасеться вітром

Перелетиш сузір’я Близнюків.

Ясно що оплачуєш свою свободу

Зеленою валютою відчаю.

Старий друг

Маю старого друга.

Для декількох речей потрібні старі друзі.

По-перше, по них бачимо, що старіємо.

А також усвідомлюємо, що ми різні.

Добрий старий друг завжди трохи другорядний.

Буде тебе толерувати,

не треба бути обережним із ним.

Старий друже, о старий друже,

язик твій лукавить: замість сказати,

що я мелю дурниці, ти лише чемно

посміхаєшся.

Святець

Три черешні, одна слива,

один горіх, половина соняха:

тут виростав святець

зі схрещеними руками

на грудях. Виростав із землі:

ніколи не пройшов крізь жінку.

Харчуючись смоквами,

білий як свіжо побілений човен,

взяв небо за очі.

Святий Йоанн Стовпник

ніколи не забажав ближнього,

не знав пристрасті,

бо виростав із землі:

жоден дотик, можливий для плоті,

не міг пом’якшити хвороби його хребта.

Було проблематично

щось пожертвувати Богові.

Піднявшись на стовп,

пожертвував допитливість,

а це єдине, що в нього було,

Йоанна.

Відвідини галереї

Дух Божий над водами витає,

Адам від Христа кров’ю ся хрещає.

На задньому тлі пливе пліт.

Юнона скубає кентавра,

Юр простромлює динозавра.

На задньому тлі пливе пліт.

На задньому тлі пливе пліт,

щоб продати товари від

модного бренду, купити плід

південний, випустити хіт,

позбутися всіх марних бід,

над ним висить зелений звід.

Ми на підлозі

Ми на підлозі лежали,

розглядаючи ноги столам.

Ми у травиці лежали,

дивлячись у вуса цвіркунам.

Ми на пісочку лежали,

дивлячись собі, як жовті

пальці верб річку колихали,

а листочки виноград нам

на таці подавали.

Ностальгія залишку

Трохи ходжу

трохи дощ паде

Трохи увійду в якийсь зв’язок

дощ припиниться

трохи ходжу

і дощ знову паде

і трохи увійду в якийсь зв’язок

із закритою парасолею

з поверхні листя

зісковзує вода

і капає

проїде одна вантажівка

і друга

і трамвай

і третя вантажівка

всі вони свіжо вологі

я тримаю вологу парасолю

і стою

і мені здається

що граю роль мандрівного лицаря

в якомусь балеті

Ще мить і замахнуся парасолею

ніби то меч.

Гімн помідорові

о червоний помідоре, райський, парадизе*,

що лежиш на підвіконні різних розмірів і форм

є серед вас

кострубаті

є серед вас

яйцевидні

подібні на м’яч для реґбі

є округлі та будь-які

симпатичні зараз ви для мене

не знаю точно чому

тобто ви переважно заважаєте

і є символом мого рабства

у цій

малій

кімнатці

(яка дуже вузька та маленька

і неприваблива і незручна і стіни мажуть плечі

а деколи

і зі стелі

падають

шматочки

чогось)

у якій поруч із білизною

яка лежить на цілком розхитаному (моя заслуга)

стільці

та інших непотрібних речей

ще й помідори сушаться.

*(Хорватською мовою помідор – paradajz).

Наздоганяєш мене

Наздоганяєш, наздоганяєш мене

у любові, у виднокрузі,

і так все по порядку.

Женеш мене у Періфлегетон*,

у Лету і у Стікс,

у Жаби, Птахи, Хмари**,

у небо і в ніц-нікс.

*(Періфлегетон – у грецькій міфології вогняна пекельна річка, що оточує тартар, притока Ахерону).

**(«Жаби», «Птахи», «Хмари» –мабуть, маються на увазі комедії Аристофана).

Завжди якось було

Я жив у Приморській бановині*,

у Зетській** та в НДХ***,

у ДФЮ****, у СФРЮ*****,

але завжди це був я.

Як би нас не різало,

завжди якось було,

сливи були синіми,

яєчко білим було.

Цілували Бебу й Аніку,

співали пісні хороші,

слухали термодинаміку

і старцеві кидали гроші.

Тебе проголошую королевою

іллірських лівих земель,

і правих, і частини Апулії

і Греції, а себе королем.

Лівицею несу тебе,

десницею меча, як справжній ас;

йдемо на коронацію

під вигуки широких мас.

*(Приморська бановина (Primorska banovina) – провінція у Королівстві Югославія у 1929–1939 рр., займала територію південно-центральної Далмації, західної Герцеґовини, центральної Боснії зі столицею у Спліті).

**(Зетська бановина (Zetska banovina) – провінція у Королівстві Югославія у 1929–1941 рр., займала територію на південь від Приморської бановини зі столицею в Цетинє).

***(НДХ, Незалежна Держава Хорватія (NDH, Nezavisna Država Hrvatska) існувала в 1941–1945 рр., складалась із територій сучасної Хорватії, Боснії та Герцеґовини, частково Сербії).

****(ДФЮ, Демократична Федеративна Югославія (DFJ, Demokratska Federativna Jugoslavija) – під такою назвою існувала держава від серпня до листопада 1945 р., коли була перейменована на Федеративну Народну Республіку Югославія).

*****(СФРЮ, Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (SFRJ, Socijalistička Federativna Republika Jugoslavija) – у 1963 р. так була перейменована ФНРЮ, існувала до 1992 р.).

Євангелісти

Три робітних: митник, плагіатор

і лікар, підтоптані, старі,

сливе без зубів і без волосся;

а між ними один молоденький брів,

якому книги прозріти вдалося.

Зморшок на чолах їх багато,

короткозорі, у зморшках в кожного рука,

писали Матвій, Марко, Лука;

а першому випало хлопчині

записати: Слово було в почині.

І вони малому ся дивували,

а ними він дивувався,

і так усі-всі ся дивували.

Доки вони із Христом блукали,

він схилився на груди Христові,

і доки інші були Христова опора,

скеля та кам’яна підпора,

він був ніжний, дитинно на все готовий,

і дурманив Ісуса, як жінка хвора.

Я чужинець

I am a nobody. Who are you?

E. Dickinson*

Я чужинець! Добрий вечір,

може, й ти чужинцем станеш?

Нас є двох? За це, до речі,

закують нас у кайдани.

Сумно тут тутешнім бути,

уподібнитись до жаби,

до півночі крекотати

серед затхлої канави.

*(Я ніхто. А хто ти? – Емілі Дікінсон, вірш 288).

Пан Якобсон* покидає Хорватію

Пан Якобсон покидає

Хорватію. Від’їжджає понурий і лютий.

Який берег. Люди. Морок.

Щойно навчилися по складах мови/

Знаку, майстри, білизна, хма-

ри, дощ і вже покидають

той щасливий функціональний ах.

шлюб.

Падуть дерева. Паде дерево за де-

ревом. Знак за Знаком.

Пан Якобсон покидає

Хорватію. Від’їжджає понурий і лютий.

Чорний баран біжить

униз схилом у зігнутий Ріг, із

корабля пан махає: най

вас рятує сам Господь Бог.

*(Мається на увазі мовознавець Роман Якобсон, який у 1969 р. став почесним доктором Загребського університету).

Ранений танк

(Корейський мотив)

За геройство доля лиха накрила,

бо звалище для заліза – могила.

Я був пеклом і громом,

пантерою був і тигром,

а зараз мене обтраскав ромом

якийсь старезний циган.

Я був жахом кулеметів,

був Шерманом і Паттоном,

а зараз Юля і Пєтя

квітчають мене салатом.

Надіявся пам’ятником мідним стати,

а мене по гривні за кільо хочуть продати.

Меланхолія

Все те, що залишилося між нами,

просто впало в море. Ти лише

перейшла через мене та мій рушник. Розтоптала мене

і кричала матері перед її стрибком, вказуючи пальцем

на синє мортерське море: Не тут. Не тут.

Я прийшла по морю. Я прийшла по

морю, кличучи її далі. І все повторювалося, як у

вірші І. Сламніґа, доки повторював

розгублений, щойно пробуджений і загублений: Морте. Морте.

Я хотів бути стрибуном, я хотів бути, я хотів

бути відважним і зухвалим. Німкеня, англійка, чешка,

або якась зовсім перша, друга чи третя кричала

мені, якомусь зовсім іншому: aber du musst*.

*(Але ти мусиш. – нім.).

Комета

Навіщо людина живе взагалі,

якщо є кометою,

що десь посеред нічого

сама зі собою льотає.

Негайно забуду

есенційний жах.

Повірю, що ти погрязнеш

у метемпсихозах.

Земля І. Сієтл

Не можу продати те, що не є моїм майном,

не можу продати терен, якому належу сам.

Каже блідолицому Сієтл*, Сукваміша** мудрий вождь.

Не можу продати терен, яким гасає бізон.

Земля є моя мати, то вже чудово знаю.

Як він міг знати, що земля його мати.

То вона йому сказала, бо вміє земля розмовляти,

розмовляє земля, я то знаю, бо сам це добре чув.

*(Назва міста Сієтл походить від імені Сіатля (1786–1866), вождя індіанців Сукваміш і Дуваміш та союзника індіанських саліш-мовних племен, який виступав за союз індіанців із білими).

**(Ще в VI ст. до н. е. на місці Сієтла знаходилися стоянки індіанських племен Дуваміш і Сукваміш).

Земля ІІ. Арахіс

Земля, яку проголосив своєю, прийняла моє марнославство,

вміла дати пораду, де що посадити,

персик тут посади, а там маленьку черешню,

тут ростиме горох, а там ростиме тростина,

травицю посій отут, щоб мав живопліт товариство,

а там, дитинко, слухай, щоб бути цілком моїм,

вернись в материнську утробу, що чекає, відколи родила.

Помри, миле чадо, смерть то доста відома є річ.

Відкрилася тут земля і створилася яма глибока:

кожна була могилою – як для маленького я,

я звалився і впав, як тіло якесь неживе,

наді мною замкнувся ґрунт, не залишивши й знаку рани:

а потім проріс арахіс, як чарівний горошок,

і зацвів, пуп’янок пробився – і паросль до ґрунту пішла,

проросла, і квітка і все повернулось у землю,

там народився плід, – вісімка, люлька і гріб,

знову так відновився, вісім чи дев’ять разів,

колиска та і труна були сім’ям і плодом,

гарно зійшли саме там, де землю проголосили своєю.

Vita nivellatrix*

Мій стрий риботоргівлею займався

з Калабрією, навіть із Кіпром,

а після роботи натирався

парфумами: і фуже, і шипром.

По обіді гортав собі «Коло»**,

Харамбашича*** потім читав,

«Promessi sposi»**** або Фосколо*****,

і від того аж умлівав.

Поважав я стрийка свого,

пальці мав зашкарублі,

пам’ятаю анекдота не одного,

різноманітні види риби.

Та ніяк я не міг сприйняти

бентегу його обличчя,

коли сідав у шахи грати,

і заздрість до другого стрийка.

Мій другий стрий був адвокатом,

щасливим не був, хоч і паном.

Потайки вмів бухати

і брехати, що є капітаном.

Третій стрий – ну чи не жах? –

заробляв грошей небагато,

постійно був у боргах,

та був до жінок аматор.

Жартома, як їх нащадок,

їх сурогатом буваю.

І не зовсім нещадно

ледь не лайками їх поливаю.

*(«Vita nivellatrix» – це обігрування середньовічної (періоду епідемій чуми) латинської фрази «Mors nivelatrix», тобто «Смерть зрівнює»: отже, «Vita nivellatrix» – «Життя зрівнює»).

**(«Коло», «Kolo» – заснований у 1842 р. хорватський часопис).

***(Авґуст Харамбашич – хорватський письменник і громадський діяч другої половини ХІХ ст.).

****(«Promessi sposi», «I promessi sposi» – роман італійського письменника Алессандро Мандзоні «Заручені»).

*****(Уґо Фосколо – італійський письменник періоду преромантизму).

Коротко і ясно

Хорвати – переважно серби,

потай триперсно хрест кладуть.

Хорвати – переважно італійці

і селеру сирою жеруть.

Хорвати – переважно словенці,

говір солодкий у їхній сторонці.

Хорвати – підряд і німці,

баварці і саксонці.

Хорвати – а що там ще є? –

хорвати – це англійці.

Хорвати, звісно ж, угорці,

поляки та індійці.

Хорвати – я вже розгубився,

мила, дай мені напою.

Хорвати – з південно-північної Фризії,

мила, хорвати всі з тобою.

Чужий-бо то є жовтий струмінь

Чужий-бо то є жовтий струмінь,

чужому струмові я дріт,

я зараз в думі і задумі,

що влада це не мій кураж,

ні трепет, ані гнів, ні піт,

я вписаний давно в пейзаж,

у натуральний антураж.

Йдеться про те, щоб я зупинив коня

Йдеться про те, щоб я зупинив коня.

Він мчить, громіздкий і гнідий, не надто швидко,

із сірої смуги дороги, порослої терниною,

загнузданий, осідланий, без вершника.

Прораховую рух і все вже вирішив:

як його схоплю і своєю вагою себе притисну віжки,

а потім шуйцею погладжу по шиї, щоб заспокоївся.

Так. Тепер. Здіймаю десницю, але констатую, що маю її лише до ліктя,

шуйцю здіймаю, але вона нерухомо висить.

Бракує мені колін, частини плеча, лопаток,

і всього волосся.

Це

Мужчини завжди виробляють це

і коли не можуть це:

ми двоє виробляємо це,

але в нас це є при кінці.

Це останнє було роз-ум,

а то тобі не виграшки.

Довго, довго тривав той бум,

нарешті маєш виграш ти.

Розмова, IV

Спокійно схилився наді мною,

тисячею дивишся на мене очей.

Я розумію, чого ти хочеш:

ти хочеш вічно хизуватися,

у блискітках ти хочеш розсипатися

своїх очей світлясто-зеленкавих,

напруживши свої всі м’язи,

махати пальцями та клешнями,

небо п’ючи, поки є,

черпаючи землю, поки є,

до біса глузд!

Хіба ж не так? Ти мовчиш?

Ти мовчиш? Однак мовчиш.

Та хто ж то чув, щоб дерево розмовляло!

Що означає одна сльоза

Що означає одна сльоза?

Чи хтось колись то знатиме,

що означає одна мала сльоза?

Німо хмари пройдуть

і дерева далі ростимуть,

ріки далі тектимуть,

і море задушливо шумітиме…

Що означає одна сльоза?

Шляхи будуть тихі,

спатимуть хати.

Що означає одна сльоза,

я лише знатиму

і, може, ще хтось:

ще хтось знатиме

і, може, ще я.

Той король

Є один король,

який загинув,

а насправді не загинув.

Відплив від поразки

на золотому щиті по синьому морю,

відкинувши блискучий плащ,

або є у палаці підземнім,

борода червоняста у нього росте…

Найдавніші книжки повідають, що був.

Король, який загинув,

а насправді не загинув.

Ніц не було поміж нами

Ніц не було поміж нами,

що не мусять знати люди;

ніц не було поміж нами,

що ховати тре’від мами.

То й ніхто нас не огудить,

ніц не було поміж нами,

хай спокійним серце буде,

все покрито було тьмами.

Ніц не було поміж нами,

ми для вас не були люди;

ніц не було поміж нами,

так уникнули огуди.

Кожен з нас, усім відомо, є в якійсь виставі

Кожен з нас, усім відомо, є в якійсь виставі,

кожен грає, що найкраще знає; навіть,

озираючись на рампу,

публіку, костюми й дії,

на забави йде до ранку,

до катедри чи на рантку.

При вині ж в літа старії,

лежачи, ще й при дружині,

забуваються сценічні всі перипетії.

Дехто ж парубок і нині.

Був собі чоловічок з Паганії

Був собі чоловічок з Паганії,

мав думки він не завше поганії,

він сказав жінці: «Бабо,

чи тобі ще не слабо?

Повільніше! Що в тебе за манії».

Роздуми сліпця про сонце та місяць

Сонце шелестить, як листя;

наче дерево воно

як округле, так і тепле.

Місяць тріс, неначе скло,

наче лід, він тріс собі.

Чом він голос не подасть,

а лиш зирить, далебі?

Імовірно, що його

винайшли видющі,

ну а в Сонці лиш тепло

визнали безсилі,

щоб свої очистить мислі.

Білого піску*

Білого, білого,

білого піску.

А шо то є ту?

А було його доволі,

коли старий Куку продавав його поволі.

Він наче вмер і не вмер,

та тепер білий пісок привозить імпортер.

Ну де візьмемо білого піску,

якщо його зі Сейшелів

не привезе сеньйор Мореллі.

*(Білим кварцовим піском, який видобували у місцевих річках, чистили кухонне начиння в Загребі та гірській Хорватії аж до 1960-х рр.; продавали його вуличні торговці, вигукуючи «Peskabelega» або «Peskabelego»; образ вуличного продавця Куку зображено у фільмі Крешо Голика «Хто співає, зле не думає» (1970)).

Кого посилали в Галичину

Кого посилали в Галичину*?

Насправді не галичан,

а, може, інших босанчан**:

із ранцями в кривавий тан.

Кого посилали в Галичину?

Найперше, звісно, Суля***

та інше наше безпритулля.

Хресний знак ми ставили на три персти,

як москалі б прорвались хоч на дві версти.

Кого посилали в Галичину?

Послали Ґеорґа Тракля****

з вагоном вати і шмаття,

а його душа тремка

звурдилась край Городка,

помер від передозу опію

(з повідомлення зняли копію).

Мій Мехо*****, різаний-недорізаний,

замало тобі твого пекла,

відповідальний ще й за Тракля.

*(Тему Галичини, тобто подій у Галичині за Першої світової війни, увів у літератури народів Югославії хорватський письменник Мирослав Крлежа; Сламніґ певним чином пародіює цю тему).

**(В оригіналі – Galicijanci, Bosanci; автор форму назви галичан подає за аналогією до босняків, тим самим наче урівнюючи Галичину та Боснію, дві окраїни Австрійської імперії; тут форма назви босняків подана за аналогією до галичан).

***(Сульо (Suljo) – ім’я прозивне з боснійських анекдотів).

****(Ґеорґ Тракль – австрійський поет, під час Першої світової війни служив у польовому шпиталі, написав тоді відомий вірш «Городок»; покінчив зі собою 3 листопада 1917 р., прийнявши смертельну дозу кокаїну).

*****(Мехо (Meho) – ім’я прозивне з боснійського фольклору; автор урівнює Суля та Меха, якщо вже урівняв і Галичину та Боснію).

Убили його цеглинами

Убили його, цеглинами: червоними, цеглинами

під муром, під муром, під муром.

Кудли, голчасті: із переливами,

а домашнім був, і сумирним.

Один рябий і вусатий: один червоний, банькатий,

один зелений, і як олень рогатий,

у тіні, пліснявого, муру,

убили його, цеглинами: червоними, цеглинами,

червону, пляму, накрили, пелеринами,

стирчав, зі всього, тільки, хвіст: