Творча доля Марії Дзюби із села Гвізд біля Надвірної є химерною. З одного боку за її плечима серйозний набуток літературний (дві книги віршів "На перехресті почуттів", 1994; "Світлотіні для відважних", 2006; чотири романи "Укриті небом", 2003; "Ранець для крил", 2007; "Музейна баба", 2008; "Бісеріада або п´ять грамів душі", 2010); за свій перший роман відзначена обласною премією імені В.Стефаника; малярський (понад три десятки портретів відомих і невідомих людей). Підготувала до друку черговий роман, є задуми авторських  художніх виставок... З іншого боку - якесь затяте мовчання з боку критики, так ніби її зовсім не існує в культурному просторі. Це при тому, що читацький інтерес до творчости Марії Дзюби на Прикарпатті й за його межами є безсумнівним: романи її читаються, книги  продаються. Здається, я був одним із "небагатьох хоробрих", які публічно відгукнулися на її перший роман.

Направду, якась містика і вроки...

Минулого року я  планував написати есей про Марію до її ювілею і ... пишу ось тепер.

Не знаю. Вірші Марії Дзюби мене не зачіпили як читача. Хоча там багато правильних міркувань і таких звичних для українського грунту кассандрівських мотивів-одкровень. Зрештою, цілий ряд віршів прикрасив би збірку будь-якого посереднього українського піїти.

 Її участь у літературній студії "Бистрінь", а відтак різкий вихід із цього напіваматорського/напівпрофесійного кола літературного спілкування, можна пояснити світоглядним і етичним конфліктом керівника студії й молодої літературної неофітки. Знаючи обидві сторони, я хилюся до Марії, але більше спілкуюся із паном керівником. До речі, людини, яка вишколила себе в творчому ремеслі і є прикладом наполегливості у досягненні життєвої і  творчої мети.

Інша справа - романи. Перший роман "Укриті небом", на диво, один із найяскравіших у жанрі "сільської прози". Тема роману перегукується із романом Марії Матіос "Солода Даруся", хоча й був задуманий і написаний раніше. Десь у чомусь навіть колоритніший, яскравіший. Хоча з елементами мелодраматизму. Надто вже фінал оптимістичний. Але читач буде подивований, дізнавшись, що Марія не вигадувала сюжет, вона його виповіла так, як почула і мимовільним  свідком подій якого стала. Направду, життя колоритніше й  терпкіше від літератури.

Я не переказуватиму сюжет, невдячна це справа переказувати добрі сюжети.

Так само з іншими романами - сюжети кожного майже реальні і герої її творів мають своїх прототипів, інколи надто вже впізнаваних, як це маємо в романі "Музейна баба", який спричинився до "великого шкандалю" в "маленькій Надвірній", де в приміському селі проживає Марія зі своїм терпеливим, добрим чоловіком і двома красивими доньками. Боюся, що й "крайній" із  написаних романів ("Чорним по білому"), в якому Марія радикально змальовує сучасне українське духовенство, викличе, як мінімум, спротив у тих же слуг Божих...

Кожна книга Марії знаходила свого видавця, але майже з кожним у Марії виникав якийсь перманентний конфлікт. Я мимоволі вислуховував декілька разів Марію і видавців у цих суперечках, і зі здивуванням відзначав, що Марія має рацію. Але не менш дивним виглядало й те, що і видавці мали свою правду на ці вічні протистояння з авторами у державі, яка не стимулює й не підтримує жодну зі сторін.

Що підкуповує в Марії? Вроджене почуття справедливости й бажання відстояти свою правду. А ще безкомпромісність і категоричне небажання прощати людську зраду, підлість і фальш.   

На звітно-виборних зборах івано-франківської письменницької організації весною 2012-го Марія  вибухнула "філіппіками" проти мене, що у спілчанську раду я запропонував не молодого перспективного автора, а людину, яка, на її погляд, не раз скомпроменттувала себе світоглядно й етично. Дивним чином я розумію, що Марія має рацію. І дивним чином вона не може зрозуміти мене, який півтора року потратив у "хатніх" спілчанських войнах, аби зрозуміти, що будь-які зміни розпочинати треба із себе. А крім того, людина, до якої у Марії таке пристрасне несприйняття, для "загального добра" зробила набагато більше за гвіздянську опозиціонерку.

Найдивніше, що я люблю Марію і її творчість. Люблю за безкомпромісність, вроджене почуття справедливости, постійну готовність захищати свою правду. Люблю за фанатичну віру в перемогу добра над злом. Люблю за відкритість і відвертість. Люблю за жіночу віру і чоловічу твердість характеру. Люблю за приховану надривність і затаєні зриви. Люблю за те, що вона є тим Автором, про якого ми зараз так мало говоримо, але який є одним із небагатьох Українських Лицарів чести і совісті, таланту і віри, без котрого ми не уявлятимемо завтрашній день Українського Слова...