Василя Лопату насамперед знаємо як українського графіка і маляра, учня славетних Василя Касіяна та Михайла Дерегуса.  Навіть не знаючи цього художника, ми защодень стикаємося з його творіннями. Адже Василь Лопата творець української гривні й автор оформлення українського паспорта. Не багатьом художникам випадає така завидна доля, – творити й самому бути важливою складовою історії незалежної України.

А ще Василь Лопата  відомий як автор ілюстрацій до багатьох книжкових видань, «Слова о полку Ігоревім» (1986), «Кобзаря» Т.Шевченка (1992), творів М.Гоголя, Лесі Українки та інших. Він лавреат Шевченківської премії (1993), премії імені Лесі Українки (2008) та багатьох інших мистецьких відзнак.

Крім усього, Василь Лопата виступив ще й ролі письменника-мемуариста, видавши три книги своїх спогадів: автобіографічного нарису «Дорогу свою покажи мені, Господи» (1996), який пізніше переріс в автобіографічну повість з однойменною назвою (2005), автобіографічної повісті «Десь на дні мого серця» ( журнальна публікація 2000 року, окремим виданням вийшла 2001)  і книги «Надії та розчарування, або Метаморфози гривні» (2000).

Про свої спогади Василь Лопата пише таке: «Мої спомини – то калейдоскоп з битого скла життя. Найперші – найменші скельця, їх кілька, і я зараз уже й не знаю, яке найдавніше, проте всі разом вони відтворюють мозаїку мого дитячого світу. І я виймаю зі схованки пам’яті ще одне скельце-спомин…» («Десь на дні мого серця », с.14), доповнюючи їх фразою: «…моє життя записане сльозами, що запеклися кров’ю на душі» («Дорогу свою покажи мені, Господи», с.10). У післямові до Першої книги споминів «Тріумф крізь сльози» Юрій Мушкетик писав не стільки про художні особливості споминів Василя Лопати, відзначивши їхній професіоналізм («(…) написана повість впевнено, виразно, читаєш, і здається, що написав її не початкуючий прозаїк, а професіонал – писано образно, психологічно переконливо»), скільки говорив про «витоки і формування художника».

І якщо про Василя Лопату-графіка, митця  написано багато, різного і доброго (частину оцінок наводить мемуарист у книзі про Метаморфози української гривні , зокрема висловлювання Івана Зайця, Іва Беріла, Олександра Губарєва, Дмитра Степовика, Олександра Федорука, Юрія Мушкетика, Степана Фіцича), але найчіткіше і найяскравіше про образний світ художника сказав сам  Василь Лопата: «Я маю свій світ, де буваю найбільше сам собою, де природно і гармонійно живу. Це – моя майстерня. Тут щасливо й радісно, без насильства, з’єднуються моя воля як Богом дане право обирати та воля як внутрішній поклик. Тут народжуються і матеріалізуються навіяні Богом ідеї. Але я довго цього не знав, зухвало вважаючи їх за свої. (…)

Нелегко, дуже нелегко стати митцем. Але здійснилася моя заповітна мрія: я став ним! Навіть якби я жив сто разів, я б повторив цей вибір. Я люблю такий стан, процес, повний пристрасті, напруження, безпосередності, інтуїції, художнього розрахунку, радості, розчарування, досади.

Почути загадкові голоси, що звучать у мені, побачити незбагненні образи, що тривожать мене, усвідомити духовні процеси, осмислити їх, а далі – цей світ уяви зробити реальністю, художнім переконанням. Збалансувати умовність і достовірність, через деталь подати суттєве, емоційне, раціональне. Закуту в площині мить визволити, подолати статичність через динаміку, через ритміку рухів, через інтенсивність та експресію. Виснажуючи себе у творчості, я в ній же відновлюю і черпаю енергію і радість» («Кажу, як на сповіді… », с.134, у книзі «Надії та розчарування… »)…

Спомини Василя Лопати треба читати. Неспішно, смакуючи мовою (особливо яскравими є окремі сторінки обидвох автобіографічних повістей, розпочинаючи розповідями про своє дитинство і закінчуючи вступом до художнього інституту).

Найяскравішими з художнього боку для мене все-таки є сторінки першої автобіографічної повісті «Десь на дні мого серця», присвячені споминам дитинства. Які колоритні і яскраві сцени, які колористичні описи-пейзажі, описи-характери, описи-події. Які детальні портрети-характеристики: бабусі Наталки («Моя бабуся, моє зморщене сонечко»), мами («Для мене вона символ важкої селянської долі, страждання та сили, терпіння та самовідданості»), вимріяний образ батька, що загинув на війні («Батько… Його відсутність вплинула на формування мого характеру, особистості чи не більше, ніж реальні обставини») із таким щемливо-елегійним, сирітським вимріянням родинного щастя: «Я вірю, ми ще зберемося всі разом докупи там, де завжди панують світло, радість, гармонія. Батько зустріне нас, веселий і молодий, і мама відчує любов і захист, ми з братом не будемо більше сиротами. Й тоді нарешті я вимовлю таке жадане: ТАТО»…

Всі ці сцени, фрагменти, уривки повоєнного сирітського дитинства не можливо читати без внутрішнього болю.  Але Василь Лопата, згадуючи про ті роки, не має на меті розчулити читача і викликати співчуття, хоча той читач розчулюється і співчуває маленькому Василькові, якого переслідує страх («Страх тяжів над нашою родиною і переслідував усюди, на кожному кроці»), тривога  і непевність («Але все-таки головною емоційною тональністю мого дитинства було відчуття незахищеності, тривоги. Страху. Воно стало підвалиною мого подальшого життя»). Він прагне зберегти всі ці роки у пам’яті. Зберегти у пам’яті людей йому близьких і рідних, бо життя химерна річ, реальна і вигадана водночас, що минається, мов сон. «Наче…наче й не жила…все…наче…приснилося…», – такими були останні слова його 91-річної бабусі Хведоськи. Аби затримати в пам’яті світ, який минувся; людей, що промайнули, мов тіні батька Гамлета, з їхнім добром і злом, радістю і горем, любов’ю і ненавистю, втратами і відкриттями,  – писалися рядки споминів Василя Лопати.

Василь Лопати виступив у автобіографічних повістях колоритним оповідачем, тонким знавцем людської психології, який не опускає жодної деталі, який є нещадним до своїх страхів, усвідомлених і неусвідомлених комплексів, невинних дитячих гріхів, і сповнений любові до світу, який відкривався йому через красу красу природи і красу людських вчинків і помислів…

Окремі історії ( про навчання в зоотехнікумі, училищі прикладного мистецтва, про службу в армії) могли би скласти основу романно-повістевих саг. Але це спомини, які й цікаві своєю фрагментарністю, сюжетною недомовленістю: «Я, немов той плавець, пірнаю аж на дно своєї пам’яті і звідти намагаюсь зачерпнути й донести на поверхню сьогодення пригорщу спогадів. Та вони, як той пісок, вимиваються течією часу. Примхливі, невловимі, вислизають з пам’яті. Лише поодинокі, найбільш емоційно забарвлені, сяють золотими блискітками. Обережними руками я витягую їх, розглядаю зблизька і з трепетом та хвилюванням перекладаю на папір…» («Десь на дні мого серця», с.38).

Є ще одна причина, чому у цих спогадах найліричншими є саме сторінки дитинства. Ось як пояснює це сам автор: «Я вийшов з дитинства. І як художник лишився дитиною, бо в цьому головна умова і запорука творчості. Як дитя, треба бути відкритим до всього нового, зберегти інтерес і цікавість до світу, безпосередність і свіжість почуттів, чистоту і неупередженість сприймання, яскравість реакцій, гнучкість і мобільність установок, спонтанність внутрішніх імперативів, незалежність від досвіду, від будь-яких догм, стереотипів і регламентів. Усе це було в мені та й є, але ж вийшло воно з мого заляканого, обібраного, з нездійсненнями бажаннями дитинства, з моєї особистої душевної драми та з болю, розпачу, туги тих, хто мене оточував» («Десь на дні мого серця », с 144).

Література доповнила це виховання, його світоглядну та естетичнувимогливість і відповідальність: «Книги були моєю другою, після малювання, пристрастю. Я читав усе підряд, захлинаючись від задоволення та насолоди. Коли цікава книжка закінчувалась, я читав повільніше, щоб відтягнути розлуку з персонажами. Прочитавши всі книжки з нашої шкільної бібліотеки (їх було небагато, і зібрана вона була учнями, бо чудова, ще земська бібліотека була спалена фашистами), я їх перечитував удруге, втретє. Деякі книги справили на мене вибухове враження, і, власне, визначили в повній мірі мою долю» (Там само , с.108).

І найголовніше відчуття здивування. Здивування від того, що життя промайнуло, а він залишається відкритим і наївним, мов той маленький переляканий Василько, що повними очима вбирав у себе незрозумілий і такий привабливо-жорстокий світ: «Дивлюся у дзеркало, бачу літню людину. Це я? Який зв´язок між цим відображенням і тим боязким, соромливим хлопчиськом, яким я себе знов почуваю? Якесь подвійне почуття себе нинішнього і себе тодішнього: ніжність, жалість і тривога.

Так, я й зараз не відчуваю себе дорослим. У свідомості назавжди зафіксувалося сприйняття шістдесятирічних людей як солідних, похилого віку. Я й сьогодні сприймаю їх не як своїх ровесників, а з усією повагою дитини до дорослих. Чому так? Тіло моє старіє, безжально нагадує про вік, а душа, як і колись, молода, енергійна, впевнена у своїх можливостях, планує на довгий період без урахування фізичних обмежень» («Дорогу свою… », с.175).

Третя книга спогадів розкриває всі перипетії зі створення української гривні, а також той щасливий випадок (а дві книги попередні доказують, що цей випадок аж зовсім невипадковий!), який і привів Василя Лопату до логічного завершення його усвідомлення себе національним митцем (про перший урок національного самоусвідомлення, який подала його мати, художник згадує у Першій книзі своїх спогадів).

Василь Лопата у цій книзі виступає не тільки як художник-графік. Він виступає культурологом, філософом, істориком, українським мислителем із широким поглядом на світ.

Ми дізнаємося, якими були перші ескізи української гривні; які номінали гривні були затверджені Комісією, і які зміни відбулися; де друкувалися гривні і хто брав участь у реалізації цих задумів. Сам Василь Лопата свою щасливу місію пояснює так: «Історичну роботу, яка випала на мою долю, – створити зоровий образ валюти для незалежної України, – я розглядаю як велику незрівнянну нагороду і честь. Творячи гривню, мені хотілося заявити світові: «Ось дивіться! Ми є! Ми – українці! Ми живемо! Ми маємо право на своє вільне майбуття! Буде Україна існувати рівноправною у спільноті інших країн!» Отже, українські гривні – не тільки грошові знаки (дай, Господи, їм ніколи не дешевіти), на них мені хотілося показати нашу історію, гідність, наш загнаний у підпілля, але збережений патріотизм» («Кажу, як на сповіді …», с.133, у книзі «Надії та розчарування… »).

Якщо додати сюди ще й багатий ілюстративний матеріял, репродукції графічних і малярських робіт, якими завершується книга,  – а всі Три книги оформлені, ілюстровані самим художником, – то перед нами не просто книги, а своєрідні художні альбоми,  яскраво і талановито прокоментовані митцем.

Сьогодні в Україні видається багато спогадової, мемуарної лектури. Це закономірно і правильно: народ карбує історію не тільки у масштабних звершеннях, але й через індивідуальні прориви. Мемуаристика Василя Лопати вирізняється своєю мовою і чіткістю національної, індивідуальної і естетичної мети, – людина здатна зреалізувати свій творчий потенціал у вільній державі, якщо вона проявляє характер і чітко усвідомлює мету. Недаремно я визначив книги Василя Лопати як мемуарний триптих, – цільність, цілісність розказаних історій, глибокий ліризм, яким пронизані сторінки цих споминів, роблять їх не скалкою окремо взятої долі, а витворюють талановиту художню панораму буття нації через долю її конкретних представників. І як такі, книги споминів Василя Лопати  є яскравими взірцями української літературної мемуаристики ІІІ тисячоліття.