Встигли запастися теплом, сонцем і вітамінами? А книжками для затяжних холодних вечорів? Я би ще порадила обов’язково долучити до «комплекту» книголюба на холодну пору року запашну свічку (мене віднедавна тішить яблучно-корицева «spice apple compote» – наче глінтвейн і шарлотка одразу), гірлянду (моя висить навіть влітку) і, звісно, стосик книжок для довгого й насиченого читання. Раджу кілька таких книжок.

 

 

 

Повз цю книжку, передбачаю, не зможе пройти не тільки кожен шанувальник творчості голлівудського актора Тома Генкса, але й кожен затятий читач. Адже йдеться про друкарські машинки, мати яку потаємно мріє, мабуть, більшість книголюбів і які в цій книжці, і загалом в житті Генкса, аж ніяк не випадковий антураж. Том Генкс є власником раритетної колекції друкарських машинок. Збирати їх він почав ще у 70-х роках і на сьогодні в колекції актора понад 100 друкарських машинок. І саме таке незвичне хобі надихнуло його на написання збірки оповідань, героями яких є і друкарські пристрої. До збірки увійшло 17 оповідань – дуже американських, смішних, ностальгійних, мрійливих, життєвих і навіть фантастичних із подорожами у часі і на Марс, – але водночас дуже модернових. Друкарські машинки різних моделей у оповіданнях Генкса межують з айфонами, айпедами, лептопами. Десь друкарські апарати з’являються епізодично, однак в оповіданні «Роздуми мого серця» вони є чи не головними героями. Мою читацько-письменницьку душу особливо зачарувала компактна машинка з корпусом кольору зеленої морської піни, клавіші на якій були на тон світлішими – «Гермес 2000».

 

 

 

 

Трагедія, що тлом проступає у цій книзі і яка визначила життя не тільки героїв найвідомішого роману Джонатана Фойєра, але й всієї американської нації, відома у світі всього за двома числами – 9/11. Теракт 11 вересня 2001 року, падіння веж-близнюків Всесвітнього торгового центру, близько 3 тисяч загиблих лише за офіційними даними. Фойєр вирішує розказати трагедію всієї нації очима 9-річного хлопчика Оскара Шелла, який втратив у той день батька. З дитинства Томас Шелл вигадував для сина різні загадки. Однак тепер Оскару доведеться розгадати останню головоломку тата наодинці. Одного дня у коморі з речами батьків він натрапляє на конверт із написом «Блек» та ключем – так починається квест містом, який відкриє хлопцеві чимало чужих історій. Оскар має намір відшукати кожного Блека у Нью-Йорку і перевірити кожну шпарину, щоб віднайти той самий замок. Бо це остання ниточка, яка пов’язує його з татом. Фоєр дуже глибоко зазирає в зранене серце дитини і виносить на поверхню той біль, що ховається у комірках душі.

 

 

 

 

А хто казав, що підліткові романи лише для підлітків? Бестселери американського письменника Джона Ґріна, автора романів «Провина зірок», «Паперові міста» та «В пошуках Аляски», тому підтвердження. Нерідко young-adult книжки доволі глибоко зачіпають болісні теми, які стосуються не лише підлітків, але й особистості загалом. Один з останніх романів Ґріна, який вже встигли перекласти українською, – «Черепахи аж до низу». Головна героїня, 16-річна Ейза Голмс, закомплексована й не впевнена в собі, страждає від нав’язливих станів: вона до смерті боїться мікробів, а тому доторки, обійми, а тим паче поцілунки для неї – ще те випробування, яке може довести навіть до нервових зривів. Саме тоді їй підвертається нагода хоч якось відволіктися і разом із подругою розслідувати зникнення мільярдера Рассела Пікетта, звістка про яке сколихнула їхнє містечко. Ейза відчайдушно намагається бути хорошою для всіх, однак лише потерпає від нав’язливих станів, що спіраллю думок затягують її все глибше: «Думки – це просто інший різновид бактерій, які колонізують людину».

 

Відомо, що від обсесивно-компульсивного розкладу страждає сам Джон Ґрін, тож образ головної героїні вийшов значною мірою автобіографічним. Це історія про «не таких», про тих, хто живе в полоні внутрішніх демонів і залишається незрозумілим оточуючим. Автору вдалося напрочуд точно показати ті психічні розлади, що отруюють життя й змушують почуватися «ненормальним».

 

 

 

 

Хтось свідомо уникає цієї книжки, як іноді навіть найближчі люди уникають визнавати, що хтось поряд потребує серйозної психологічної допомоги; хтось не розуміє головну героїню, поки не поґуґлить біографію Сильвії Плат; хтось потребує неодноразового перечитування для осягнення всіх шарів роману; хтось же від перших станів героїні так болісно впізнає себе. 19-річна Естер Ґрінвуд отримує можливість пройти стажування у відомому модному журналі Нью-Йорка. Дівчину оточує гламурне життя, вечірки, шум великого міста, перші стосунки і все це лякає та дезорієнтує. Потроху пітьма поглинає й затягує її на дно, і життя дівчини летить шкереберть: «Страшний сон. Для людини під скляним ковпаком, спустошеної та застиглої, ніби мертве немовля, світ як такий – уже страшний сон. Страшний сон». Кілька спроб самогубства, небажання їсти й взагалі існувати. Це книжка про психологічний досвід подолання депресії людини, затиснутої під суспільним ковпаком; це роман-сповідь, страшний й відвертий, до якого часом стаємо глухими; це пірнання в найстрашніші глибини людської свідомості й надія все ж виринути. А ще це однозначно найкрасивіша та найглибша за оформленням книжка, яку ви коли-небудь тримали в руках. Художниця Анастасія Стефурак, здається, зазирнула Естер у саму душу.

 

 

 

 

Чуттєвий азербайджанський письменник Ельчін Сафарлі й осінь, як на мене, одне з найвдаліших поєднань. Сафарлі – автор щемких душевних книжок, які зачаровують атмосферою Стамбула, Босфору, східних традицій та незвичних ароматів. Перше моє знайомство з його творчістю відбулося якраз восени з книжкою «Я повернуся». Сафарлі – це меланхолійні бесіди з читачем про близьке кожному, це сотні історій, розказаних автору й автором, чи історій як квінтесенції життя. «Життя – це просто шлях. Насолоджуйся», – промовляє батько в листах до доньки, якої давно не бачив. Кожен дуже особистісний лист-есе на кілька сторінок, що й склалися в книжку, увібрав у себе багато мудрості, теплоти, ніжності, найщиріших емоцій та любові. І всі вони закінчуються словами «Скучаю. Тато». Це книжка про прості прекрасні речі, про шум моря, засніжений вітер, аромати випічки й кави, про щемке й близьке кожному.

 

 

 

 

«Довірливі розмови» – це перший переклад українською прози відомого шведського режисера, сценариста, письменника та знакової постаті авторського кіно XX століття Інґмара Берґмана. А читати його прозу – це майже так само прекрасно й глибоко, як дивитися його кіно. «Довірливі розмови» – це п’ять історій Анни, п’ять інтимних сповідей 36-річної жінки, що мала чоловіка, з яким вона була «ніби у в’язниці почуттів», дітей і коханця. Читаючи ці відверті історії, важко однозначно стати на сторону того чи іншого героя. «Ми всі час до часу потребуємо довірливих розмов: в теплому ліжку перед сном, на захмелілій кухні, на прогулянці в парку чи з незнайомцями в купе потягу». У тексті автору вдалося досягнути особливої напруги переживань, показати жінку, яка не хоче грати ролі, й немов перенести читача на майданчик, де той стає свідком кінематографічного дійства.

 

 

 

 

 

У кожного, кому от-от має виповнитися сім років, має бути супергерой. В  Ельзи це її 77-річна бабуся: «Мати бабусю – це ніби мати армію. Це абсолютно виняткове право внуків: знати, що хтось на твоєму боці завжди, що б не сталося. Навіть якщо помиляєшся. Особливо, якщо помиляєшся». А супергерої, як відомо, не хворіють. І не вмирають. Але не в цій історії. Ельза – не така, як інші. Вона дуже начитана, любить Гаррі Поттера, а ще прискіпуватися до тих, хто неправильно говорить слова. Вона немає друзів – окрім бабусі. І бабуся її не така – надто ексцентрична. Ну скажіть, де це бачено, щоб жіночка такого поважного віку загриміла з онучкою до поліції за обстрілювання поліціянтів екскрементами чи розігрувала до переляку сусідів?! Разом вони втікають від нерозуміння у вигадану ними Країну-Спросоння, де живуть принци й принцеси, чарівні істоти, розгадують загадки Королівства Міамас. Разом вони вчаться протистояти жорстокому світу.

 

Якщо ви ще не знайомі зі щемкою й життєствердною творчістю Фредріка Бакмана, наполегливо раджу це якнайшвидше виправити. Його книжки – це історії, де попри певні негаразди, образи долі, самотність, розпач, усе огортає м’який гумор і віра в непереборну силу людяності.

 

 

 

 

 

Роман вірменської письменниці, який свого часу підірвав російськомовний простір. Майже через 10 років після його публікації, є нагода побачити його і в українському перекладі. Дім, в якому живуть ті, кого виштовхнули «іззовні», – замкнений простір зі своїми правилами гри та виживання, зі своїми зграями та вожаками, таємницями та історіями. У кожного інтернатівця не лише своя форма інвалідності, а й прізвиська. А ще тут неймовірно яскраво прописані характери. Читач потрапляє у вир інтернатівського життя, де реальність переплітається з вигадкою, де окрім Дому існує його «виворіт», паралельний світ, а один день вміщає стільки, скільки «назовні» не прожити й за все життя. Дім приховує чимало таємниць і не завжди приймає своїх жителів: «Кожен сам обирає собі Дім. Ми робимо його цікавим чи нудним, а потім вже він змінює нас». Читач, збираючи уламки історії, проживає з героями їхні останні півроку в Домі, що мають знести. Однак це не роман про важке життя й злидні інтернатівців зі спробами викликати жалість чи співчуття – це роман про Дім як цілий всесвіт для тих, хто боявся зустрічі з зовнішнім світом.

 

 

 

 

Роман, дія якого вкладається в п’ять днів. Роман, де вісім геть різних людей – вагітна медсестра Ружена, закоханий у неї Франтішек, трубач-донжуан Кліма, дружина Кліма, лікар-гінеколог, багатий американець, колишній політичний в’язень Якуб та його підопічна Ольга – зійшлися в маленькому курортному містечку Чехословаччини у 70-х роках, щоб закружляти у вальсі й зазвучати поліфонічно. Вони обмежені спільним простором, і хоча історія кожного немов розгортається окремо, все ж усі вони знаходять точки перетину. Це роман, де переплелися любов і ненависть, сміливість та розчарування, пристрасть і ревнощі, і де кохання, як і в інших творах Кундери, яким би дивним воно не було, залишається чи не єдиним рятувальним колом. Тут немає позитивних героїв – лиш химерний коктейль людських емоцій, непорозумінь і якоїсь безвиході.

 

 

 

 

І як же без гучної новинки цієї осені – перекладу нового роману американської письменниці Селесте Інґ, «Усюди жевріють пожежі» – це друга книжка авторки, що вже встигла стати бестселером New York Times та найкращим романом 2017 за версією Amazon. Ідеально спланований устрій майже утопічного містечка Шейкер-гайтс збурює приїзд нової родини – матері-одиначки міс Воррен та її доньки. Вони поселяються в будинку однієї з найзразковіших родин містечка – сім’ї Річардсон. Відтоді в цьому ідеальному містечку нерідко спалахують пожежі. І хоча їхня сила руйнівна, подеколи вони стають початком для чогось нового: «Інколи буває потрібно випалити все вщент і почати спочатку. Після пожежі земля збагачується, і на ній можуть рости нові рослини. У людей так само. Вони починають спочатку». Це історія про сходження двох родин, двох матерів – порядку й хаосу, що стають руйнівною силою, знімають брехливі маски і водночас залишають надію на щось нове.