Його книжки розходяться мільйонами, його впізнають на вулиці, ним несамовито захоплюються жінки. Однак французький серцеїд Фредерик Беґбедер уже не той, що колись. Автор бестселерів “99 франків” і “Кохання живе три роки” намагається бути порядним сім’янином і турботливим батьком та лише зрідка й дуже скромно дозволяє собі комплімент у бік шанувальниць.

День у Беґбедера в Києві, як завжди, розписаний по хвилинах. Тож єдиний час, коли відомий французький письменник зміг поспілкуватися з “Українським інтересом” – у машині, дорогою від готелю до річкового вокзалу.

Минулого разу ви також записували інтерв’ю в машині. Схоже, це перетворюється на певну традицію. Можливо, траплялася більш неформальна обстановка?

Я не скажу, що були дійсно якісь нестандартні ситуації, але в Україні чомусь усі дуже люблять інтерв’ю “на колесах”. Можливо, тому, що моя прес-аташе Олена трохи божевільна (сміючись, він кинув погляд у бік Олени на передньому сидінні). Вона намагається максимально все витискати з мого часу. Але, знаєте, коли ми спілкуємося, кудись прямуючи, думки приходять значно швидше, ніж якщо б ми сиділи.

Ви не вперше приїжджаєте до України, і навіть якось зізналися, що Київ – ваше улюблене місто. Звідки така любов?

Чесно кажучи, я досі не зрозумів причини цієї загадки. Але я припускаю, це тому, що місто просочене якоюсь таємничістю.

Знаєте, мені дуже щастить у Києві. Щоразу, коли я до вас приїжджаю, збирається багато людей. Мене дуже добре та тепло приймають. Здається, що українцям подобається сатира. У них є смак до неї, до іронії, до карикатури.

Цього разу ви приїхали з новим романом “Життя без краю”. Автори інколи свідомо або несвідомо закладають у своїх героїв частинку себе. Чи побачать читачі Беґбедера в цій книзі?

“Життя без краю” – це історія людини, яка хоче стати надлюдиною, і яка через це помре. Тут наявна певна незручність, адже ця людина має моє ім’я. У цьому герої все моє. Зараз я намагаюся вигадати новий жанр – “науковий нон-фікшн”. Відповідно, там усе правда. Я дійсно ходив до лабораторії, розпитував працівників і просив дослідити мою кров. Я хотів дізнатися, як можна змінити мою ДНК. Я навіть звертався до секвенціювання мого геному. Тобто, хотів, щоб мій генетичний код, який складається з багатьох тисяч елементів, ретельно проаналізували. Також клітини мого епідермісу забирали для перетворення їх на ембріональні клітини та для подальшого замороження в лабораторії. Зі мною проводили переливання крові зі збагаченням її киснем, робили лазерне опромінювання. Я на своєму тілі хотів випробувати всі процедури, які можуть зробити життя вічним. Не знаю, чи проживу я тепер 300 чи 400 років… Але в усякому разі мені дуже хотілося б це спробувати.

Якщо я правильно розумію, ви говорите про таких собі супергероїв із коміксів?

(Сміється) Я просто хотів протестувати найновіші досягнення науки. Те, що зараз перебуває на вістрі. Мені здається, хто й читав у дитинстві багато коміксів про супергероїв, це якраз сучасні лікарі в Каліфорнії. А також лідери таких компаній, як Google, Amazon, Facebook та Apple. Думаю, що саме вони і мріяли про щось схоже. Я, власне, і пояснюю у своїй книзі “Життя без краю”, що ця утопія про супергероя – усього лише повторне використання в старій обгортці ідей нацизму про надлюдину. Ця ідея полягала в тому, що людський рід потребував удосконалення. І я от собі думаю, чи не переживаємо ми цей фашизм у нашу епоху? Ми повертаємося до цієї абсолютно божевільної ідеології. Але замість фактичного знищення “недолюдей”, тепер просто використовується інший інструмент – генетика.

Подейкують, що в Україні ви познайомилися з автором, у романі якого один із персонажів – Фредерик Беґбедер.

Це правда. На жаль, його не переклали французькою. Так само, як і не перекладають інших. І мені потрібно нарешті вивчити українську, щоб його прочитати. Я намагаюся вивчати вашу мову, але поки що я на рівні фраз “привіт” і “бувай”. А це не дуже круто.

Проте пані посол Франції в Україні пообіцяла познайомити мене з Андрієм Курковим. Це український письменник, автор роману “Пікнік на льоду”. Сподіваюся, що це відбудеться. Тим паче, якщо не помиляюся, він розмовляє французькою.

Нещодавно у французькому Ам’єні відбувся Єврокон – щорічний фестиваль із наукової фантастики. Представники України здобули там дві нагороди (Видавництво Жупанського – найкращий видавець у цьому жанрі, Ярина Каторож – премія “Кризаліс” – прим.), а представники Франції – шість. Як ваша держава сприяє розвитку молодих письменників?

У нас є чимало стипендій та літературних премій. Держава загалом намагається підтримувати культуру Франції не лише за її межами, як це робиться в Україні з культурними заходами, але й усередині неї. Усе тому, що зараз, надто в такі непрості часи, доволі важко вижити, заробляючи лише письменництвом. Безумовно, державна підтримка митців – питання дуже складне, і яке все ніяк не може знайти свого вирішення. Чому? По-перше, досить складно обрати, хто з митців на неї заслуговує. Скласти критерій відбору непросто. І по-друге, щойно держава починає підтримувати когось із митців, одразу постає питання про їхні свободи.

Які п’ять книг ви порадите прочитати кожному?

Це складне запитання (повертається до вікна та задумливо погладжує підборіддя). Знаєте, я щодня змінюю свою думку щодо цього. Напевно, книги, які свого часу на мене дуже вплинули, це “Подорож на край ночі” Луї-Фердінанда Селіна, “Великий Ґетсбі” Френсіса Скотта Фіцджеральда… (тривала пауза) Я думаю, Миколу Гоголя теж потрібно згадати, усі його твори. Він просто король чорного гумору. А мені якраз подобається, коли найжахливіші речі можна розповісти зі сміхом. Це вже три…

Для мене взагалі вершина літературного мистецтва – це поезія. Сам я не здатен її писати. На мій погляд, це найпотужніша сила, дуже велика майстерність – із маленькою кількістю слів викликати якомога більше почуттів. Як приклад, я би назвав “Квіти зла” Шарля Бодлера. Це моя найулюбленіша збірка. Але якщо згадати когось із поетів цього регіону, то, напевно, Олександра Пушкіна та його “Євгенія Онегіна”. Коли ти пишеш про такого персонажа, думаю, тобі дозволено все (наша машина під’їжджає до місця призначення). А ще, гадаю, зараз письменники мають право піти випити на Південний берег Києва (сміється).

Ми виходимо з машини та неквапливо йдемо через Поштову площу до причалів, де пересідаємо на катер. Знаєте, повертаючись до вашого запитання з неформальною обстановкою, – каже Фредерик, – зізнаюся, що інтерв’ю на воді в мене ще не було.

Ми зараз прямуємо на вечірку, де глядачі побачать фільм “Ідеаль”, знятий за вашою книгою. Виникає доволі актуальне запитання: книга чи фільм? Адже кінострічка може як перевершити літературний твір, так і зовсім зіпсувати про нього враження.

Я можу однозначно підтвердити: перегляд фільму завжди зіпсує конкретні враження від книги або процес її читання. Тому що фільм – це лише одна з її численних інтерпретацій. І писати книгу – зовсім протилежне від того, що робить кіно. Адже знаєте, коли ми пишемо літературний твір, ми дивимося на нього з розплющеними очима та намагаємося вловити все можливе для його створення. А коли я пишу сценарій, я навпаки – заплющую очі та намагаюся уявити собі картинку. Тому, якщо йдеться про мою творчість, я завжди рекомендую спершу прочитати книгу, а потім переглядати фільм.

Підсумовуючи: хто ж насправді ховається за іменем Фредерика Беґбедера?

Якби я знав відповідь на це запитання, я би припинив писати. А я якраз і пишу, щоби зрозуміти, що це за покидьок. У моїй новій книзі героя звати Фредерик Беґбедер, тому що це персонаж роману. А якби ми були в романі, цей човен міг би полетіти, наче літак. І ми взагалі б закінчили наше інтерв’ю серед хмар (усміхається).

Микита Кіляров, “Український інтерес”