Адже пізнавати своє Я, усвідомлювати свої сильні і слабкі сторони та змінюватися значно легше, коли є дзеркало. І герої цієї маленької добірки підліткових книжок, хоч і є всього-на-всього літературними персонажами, якнайкраще переконують у тому, що уважно вивчати побачене у таких дзеркалах дуже корисно навіть тоді, коли понад усе у світі хочеться відвести очі та втекти.

 

 

Повість Сари Пенніпакер «Пакс» — ковток свіжого лісового повітря для усіх, хто вже втомився та знудився від звичних підліткових  книжок про шкільні драми, про несміливе та незграбне перше кохання, про складні випробування дружніх стосунків, про «дурнуватих» молодших/старших братів/сестер і безкінечні сварки з батьками, які, здається, до останнього атома складаються з нездатності зрозуміти своїх же дітей. А втім, нічого особливо надзвичайного у «Паксі» немає. Два головні герої, дві паралельні історії про віднайдення себе та становлення. По суті, два мономіфи, що розвиваються за класичною схемою: вихід — ініціація — повернення. Вихід мимовільний, вимушений і несподіваний для одного й абсолютно свідомий, проте не менш важкий для іншого. Ініціація, що дається дорогою ціною завжди і для всіх — інакше, що б то була за ініціація, чи не так? І довгоочікуване повернення — без повернення у звичному розумінні цього слова, але з віднайденням справжнього себе. Адже, як виявилося, обидва герої вже давно і не без вагомих на те причин загубилися у своєму ж «Я». А це, як переконує сюжет, значно важче та болючіше, ніж загубитися, наприклад, у лісі. До речі, про сюжет і самих героїв. Що справді вирізняє повість Сари Пенніпакер на тлі інших підліткових текстів, так це те, що її герої, навколо яких і з точки зору яких будується уся ця історія, — дванадцятирічний хлопчик на ім’я Пітер і молоде лисеня на ім’я Пакс. Одного дня Пітер врятував Пакса від смерті — з цього між хлопчиком і лисом зав’язалася дружба. Дружба, що в певному сенсі стала для обох тимчасовим рятівним жилетом, який спершу допомагав обом переживати чи радше просто притлумлювати горе та біль від втрати (Пакс лишився сиротою, коли був ще геть маленьким лисеням, а Пітер у дитинстві втратив маму), а потім — зробити велетенський крок назустріч дорослому життю. Дружба, що розгортається на тлі вічної боротьби добра і зла, людини і природи, життя і смерті. Дружба, що без зайвого дидактизму вчить відрізняти правду від брехні, бути щирим, чесним, а також цінувати усе справжнє, ніжне та крихке — усе, що так легко можна втратити, зокрема і саму дружбу. Власне, саме руйнування цієї дружби — насамперед обставинами — стає головним поштовхом для змін, адже зав’язкою сюжету є момент, коли батько хлопчика змушує сина залишити друга посеред лісу. Чому батько так вчиняє? Чому Пітер слухняно виконує «наказ»? Що спонукає хлопця наважитись на небезпечну мандрівку? І чи завершиться вона вдало? Поступово виловлюючи в тексті відповіді на ці запитання, читачі мають чимало приводів поміркувати про війну, про розуміння, про «закони природи», про вибір і про купу інших вічних-спільних тем.

 

 

Хоча бажання показати історію з точки зору справжньої тварини може «звучати» занадто амбітно, авторці таки вдалося зробити Паксову оповідь і правдоподібною, і близькою та зрозумілою читачам. Гортаючи сторінки книги, читаючи почергово про шлях хлопчика і про шлях лиса, одразу ж починаєш співпереживати героям, співчувати їм, хвилюватися за них і разом із ними, вірити їм і вчитися разом із ними. Крім того, поринути в атмосферу розповіді допомагають ілюстрації Джона Классена: лаконічні, дещо похмурі, але сповнені переживань та потужних емоцій, як і сама повість.

 

 

 

 

Якщо із творчістю відомої британської письменниці Енн Файн ви вже знайомі — певна, що її безмежно смішну книжку «Щоденник кота-вбивці» та повість «Борошняні немовлята», за яку письменниця отримала Вайтбредську премію та медаль Карнеґі, ви вже встигли прочитати та полюбити — і від повісті «Позаду льодовні» очікуєте чогось вартісного, несподіваного та цікавого, то робите це не намарно. Адже лише 99 сторінок тексту здатні захопити, надихнути та змусити серйозно покопирсатися у собі читачів будь-якого віку. В основі сюжету — історія однієї сварки, незначного, на перший погляд, непорозуміння, завдяки якому головний герой, нарешті знаходить себе. Принаймні, як і герої повісті Сари Пенніпакер «Пакс», починає пошуки свого Я — усвідомлюючи, що його життя змінилося, вивільнюючись від чужих «оцінок», приймаючи власні вади, намагаючись зрозуміти інших і не уникаючи потреби відрефлексовувати свої емоції, переживання та відчуття. А їх, таких нових, незнайомих, сильних і незбагненних, коли ти підліток, — просто сила силенна.

 

 

Якщо у попередній книжці з цієї добірки ми спостерігали за шляхами ініціації двох друзів, яким довелося пережити розлуку для того, щоби нарешті перестати тікати від самих себе, ховаючись у дитячій прив’язаності одне до одного, то тут на нас чекає історія про дорослішання брата і сестри: близнюків Томаса і Касс. Історія про тих, хто від самого народження опинилися в одному човні і за роки спільного існування встигли настільки зростися між собою, доповнюючи одне одного «і в хибах, і в здібностях», що буквально втратили самобутність, самостійність і зрештою себе. На щастя, до певного часу — «до того літа, коли Касс змінилася», коли почала віддалятися від брата, завдаючи йому тим самим біль, змушуючи зіштовхнутися зі справжньою самотністю, та водночас даючи таку цінну можливість вирости.

Попри меланхолійність головного героя, від імені якого авторка веде оповідь, напрочуд майстерно конструюючи голос того самого «справжнього» підлітка, попри всю сюжетну лаконічність і плавність, повісті «Позаду льодовні» зовсім не бракне ні інтриг, ні загадок, ні цікавих деталей, що спонукають гортати сторінки швидше, ні вишуканого символізму, який додає глибини та об’єму. Останнє, як на мене, заслуговує особливої уваги. Чого лише варті всі ці варіації на тему дзеркала, тобто того, як ми бачимо себе? Тут вам і такі схожі та водночас різні близнюки, і дитячий Список огріхів, якими брата з сестрою наділяють дорослі (уникаючи спойлерів, скажу лише, що його роль чи не найцікавіша), і акцентування уваги на банальному розгляданні себе в дзеркалі, і позування для художника…

 

Крім символізму та майже детективного сюжету, однією з найбільших принад повісті «Позаду льодовні» є її діалогізм. Внутрішній діалог Тома, неоднозначність, з якою змальовано інших героїв, і діалог із читачем, якому доводиться самостійно шукати відповіді на ті запитання, які в тексті залишаються без відповідей, — усе це дозволяє Енн Файн вмістити у «лише 99 сторінок» тексту значно більше смислів, ніж може здаватися на перший погляд.

 

 

 

Добре, якщо у тебе, як у дванадцятирічного Пітера, є чотириногий друг Пакс. Добре, якщо тобі, як Томасу, майже дорослому сину британських фермерів, пощастило мати сестру-близнючку. Добре, якщо поряд із тобою є хтось, хто так чи інакше допоможе тобі побачити себе зі сторони, осмислити побачити та почати змінюватися на краще. Добре, якщо є хтось, хто тактовно й обережно навчить проживати затамований біль і долати перешкоди, а не тікати від них. Але що робити, якщо ти у цьому світі сам-один? Якщо у тебе немає ні друзів, ні рідних? Якщо всі твої спроби налагодити контакт з іншими закінчуються безуспішно? Тоді, коли вірити роману «Коли Марні була поруч», все одно знайдеться той, хто таки виконає роль особливого друга-помічника-дзеркала. Чи буде цей друг справжнім, чи його або її доведеться вигадувати? Що ж, бажання знайти відповідь на це простеньке запитання не дозволить читачам бестселера британської письменниці Джоан Робінсон залишити книгу недочитаною. Одначе, не лише вмінням інтригувати авторці вдалося підкорити тисячі юних сердець. Адже, попри такий похмурий засновок, роман Джоан Робінсон з-поміш інших згаданих тут можна назвати читвом якщо не найлегшим, тоді вже точно найбільш літнім і найатмосфернішим — сповненим тепла, моря, загадкових будинків, химерних вітряків, простих сільських розваг, дитячих пригод і харизматичних героїв. Не дарма ж його свого часу екранізували у знаменитій студії Ґіблі.

 

 

Отже, в основі сюжету роману «Коли Марні була поруч» лежить історія про дівчину-сироту на ім’я Анна. Самотня, сумна та водночас надзвичайно мила, чесна та доброзичлива — Анна не дуже вирізняється на тлі безлічі інших вигаданих дітей-сиріт, яких так обожнює світова література: і дитяча, і підліткова, і доросла. Тож і не дивно, що, як і решта подібних героїв і героїнь, як і Поліанна Елеонор Портер, як і Гаррі Поттер Джоан Роулінґ, Анна страждає через втрату, закривається та не пускає в своє серце нікого нового, зокрема і свою опікунку, місіс Престон. Вона полюбляє усамітнюватися, ніяк не може знайти друзів, а часом говорить і робить речі, через які дорослі думають, що з нею щось не так. Саме через таку її особливу дивакуватість одного дня Анна опиняється у своєї родички у маленькому селищі на узбережжі — нібито відпочити від міського життя, подихати свіжим повітрям, поспостерігати за морем і, можливо, знайти нових друзів. І хоча життя у Літл-Овертоні важко назвати буремним, а однолітків дівчини, які згодилися б за потенційних друзів можна полічити на пальцях, саме тут для Анни все справді змінюється і в неї таки з’являється ідеальна подруга. Та, як і годиться в таких сюжетах, у такій дружбі ніколи не обходить без маленьких таємниць, без випробувань та важливих філософських запитань, на які авторка спробує дати «корисні», але не дуже повчальні відповіді.

 

 

* Усі зазначені вікові обмеження є умовними, тож у виборі краще покладайтеся на (читацький) досвід.