Нинішній приїзд Світлани Алексієвич в Україну, вже в Нобелівському статусі, на відміну від попередніх, не до порівняння скромніших за розголосом (коли в травні 2013 року Лукашенко заборонив Шведському Інституту проводити в Мінську Дні білоруської літератури й шведи перенесли захід до Львова, то на нашій з Алексієвич розмові у Львівському театрі Курбаса сиділо в залі заледве 50 душ!), - запустив нарешті в дію "закон великих чисел". За три тижні розійшлося дві тисячі примірників перевиданої "Чорнобильської молитви" в моєму перекладі 1998 року (для порівняння, тоді, в 1998-му, було видано одну тисячу, і випродувалась вона 15 років!), а це радикально змінило місце білоруської нобеліантки в нашому культурному просторі. І відкрилось дещо нове й про цей самий простір - бо тільки тоді, коли автора читають тисячі людей, а сотні приходять послухати й обговорюють потім у мережі, можна добачити певні, раніше укриті, "силові лінії" суспільної свідомости, що їх "доторк" цього автора виводить на яв - як присутність магніта перегруповує на площині металеві ошурки.

Спостерігаючи цим разом за українською "реакцією на Алексієвич", я завважила чимало таких ліній, вартих ширшої дискусії. Але одне відкриття заскочило мене не на жарт - те, як мало, виявилось, наша публіка, зокрема й молода, розуміє сучасну Білорусь, уявляючи собі її за щось подібне до України, тільки менше й затурканіше. Саме такий образ "найменшого брата", чи то пак "третього братнього народу", останні двадцять років просувала російська пропаґанда, і таким він був і в радянські часи. Тобто, в масі своїй українці і в новому поколінні продовжують дивитись на світ "крізь московські окуляри". Чи треба пояснювати, що, не розуміючи своїх сусідів (крім одного, "найбратнішого"!), ми катастрофічно зменшуємо свої шанси зрозуміти самих себе?..

В цьому місці, перш ніж продовжити, прошу читача ще раз підвести очі на перший абзац і перечитати перше речення в дужках, аби сповна усвідомити його зміст: Дні білоруської літератури - в Білорусі (!!!) - роками проводили шведи (!!!), - але навесні 2013 року Президент Білорусі заборонив і це (…).

А тепер спробуйте замінити в цьому реченні слова "Білорусь" і "білоруська" - на "Україну" й "українська". Що, не виходить?

Так отож…

Точка диверґенції

Тут мушу зробити один відступ мемуарного характеру. На президентських виборах 1994 року - тих, де вирішувалось, "Кравчук чи Кучма", - я не голосувала. Жила я тоді в США, викладала в Пітсбурзькому університеті два лекційні курси, а у вільний час писала "Польові дослідження з українського сексу", і кидати все та гнатись через півконтиненту в українське посольство до Вашинґтона на те, щоб поставити галочку в графі "не підтримую жодного кандидата", мені геть не всміхалося, - зрештою, країні та її незалежності тоді (на відміну від, наприклад, 2010-го) ніщо не загрожувало, можна було зосередитись на роботі над романом.

А невдовзі після свого "виборчого прогулу" я натрапила в університетській бібліотеці на свіже число московської "Литературной газеты". Як зараз бачу першу сторінку, бачу бічну шпальту з двома портретами - Кучми й Лукашенка (чи хтось іще згадує, що обирали їх майже синхронно?), - і пам’ятаю зміст прочитаного: мовляв, результати президентських виборів у двох "бывших советских республиках", а нині "государствах СНГ", Україні й Білорусі, показали, що населення "республік" (вживалося саме це слово!) вже очуняло від "націоналістичного запаморочення" і настає час на відновлення попередніх зв´язків між трьома братніми народами. (Пам´ятаю навіть, під яким кутом падало на сторінку сонце з вікна.)

Мене можуть обдурити люди (бувало, і не раз) - але практично ніколи не можуть обдурититексти: у мистецтві "глибинного читання" з письменником не зрівняється жодна розвідка світу. Та редакційна колонка не просто пашіла вдоволенням удава, який проковтнув жертву й приготувався до щасливого травлення, - в ній виразно чувся тон радянсько-офіцерської (не редакційної!) корпоративної пихи: ну от, здолали позаштатну ситуацію, тепер знову все йде по плану!..

Як нині розумію, то була перша на моїй пам´яті "засвітка" кремлівського сценарію реставрації імперії. Спокійна, самовпевнена озвучка того, що вже було приготовано в московських кабінетах - наступним кроком після розстрілу Білого Дому в 1993-му.

Тоді я не сприйняла того всерйоз - сприйняла за нахвалку, за так зване "зиченнєве мислення", подумала з посмішкою (так і в щоденник собі записала!) - замахаєтесь, чуваки… Але "точку відліку" для оцінки всіх наступних політичних подій у наших палестинах аж по сьогодні я для себе з тої газети, спасибі, отримала. І за всі минулі роки ця точка ні разу мене не підвела.

Тому й пропоную брати її за відпровідну - за "точку диверґенції" між "пострадянськими" Україною й Білоруссю.

"Союз нерушимый республик свободных?.."

Славнозвісна "Україна не Росія" Леоніда Кучми, вперше видана в Москві, - слід розуміти, як свого роду пояснювальна записка, чому не впорався з завданням: не зумів перетворити Україну на ізольовану від світу гебешну диктатурку під московським протекторатом (потім на ту саму роль Москва недалекоглядно поставила Януковича, але "не впорався" й він!), - могла б із таким самим успіхом називатися "Україна не Білорусь". З огляду на московського адресата, це було б навіть точніше - краще б пояснювало, чому від Лукашенка Москва в перший же рік його правління так завиграшки отримала все те, чого досі, вже не тільки аґентурою й пропаґандою, а, дослівно, вогнем і мечем, все ніяк не доможеться від офіційного Києва (хоча "повиїдала" нівроку!): і ціле господарство країни з поклоном на рушнику, і російську другою державною (у висліді чого по двадцяти роках мільйони білорусів уже щиро не розуміють мови своїх предків геть і на побутовому рівні, а не те щоб Караткевіча читати!), і навіть скасування національної символіки та заміну її на радянську (чим саме московським "партнерам" Лукашенка так допікали впроваджені за Шушкевича біло-червоно-білий стяг і "Пагоня" - це вже питання з імперської психопатології: так у Києві під час Майдану-2014 "палились" перебрані в українську форму "Псков" і "Пенза" - на тому, як люто здирали з припаркованих на Грушевського авт жовто-блакитні прапори, ламаючи держак через коліно…).

Нагадаю, що все те відбулося в Білорусі "демократичним шляхом", - і навіть якщо припустити (сьогодні таке припущення вже не здасться абсурдним!), що ті лукашенківські референдуми були таким самим фейком, як наші, "проведені" навесні 2014-го під автоматами армії РФ у Криму й на Донбасі, то й тоді годі не визнати - про умонастрої білоруського суспільства 1990-х вони таки дещо кажуть: найближча аналогія тут (якщо вже шукати за аналогіями!) - не "Україна", з її УПА та дисидентським рухом в анамнезі й трьома Майданами (1990, 2004, 2013-2014) за вже-нефіктивну незалежність, - а "Донбас": ОРДіЛО.

ДНР… ЛНР… РБ… Якщо розглядати білоруську диктатуру в цих координатах - як країну ("республіку"!), де 1994 року Москва гладко й безперешкодно провела під машкарою виборів мирний путч і поставила гауляйтером місцеву інкарнацію Захарченка-Плотницького (соціопатичного голову колгоспу), - багато речей стає на свої місця. На відміну від Абхазії й Придністров´я, Білорусь було взято в полон "без жодного пострілу": як заповідала одна кандидатка в диктаторші, що свого часу програла тендер Януковичу, - "ні один танк не вийшов із казарми". Ба більше, ніхто спочатку взагалі нічого не зрозумів (от Кучма - той розумів, і недарма кинув був спересердя на камери в грудні 2013-го: "Якби я розказав усю правду, мені б довелося виїхати з країни!")

У Києві - ні, а в Мінську все їм вдалося, "пройшло по плану": двадцять років стаґнації, поліцейський порядок і чистота на вулицях, смертна кара і всевладдя КГБ, дотаційна економіка, фіктивні гроші, тотальна русифікація, повністю "зачищена" інформація-освіта-наука, "ВОВ" замість історії, здана "Газпрому" труба… Ідеальна "Росія третього сорту" ("другим" мали стати ми!), поруч якої першовзір виглядав іще цивілізованою державою. Двадцятилітня "мильна бульба", підвисла на так і не зреалізованій, від середини 1990-х, обіцянці "нового Союзного Государства", котре без України не мало сенсу (довелось відкладати - спершу до 2004-го, далі до 2014-го…), - та на патологічній амбіції одним-одної людини, званої, без сорома казка, так, як це можливо тільки в наскрізь патерналістських спільнотах - "батьком" (!).

- А чо, - розмірковували колись перед українськими журналістами ті прості собі гомельські дядьки, чиї голоси ціле життя збирає й записує Світлана Алексієвич, - нармальний бацька… У шапках вось ходзім… У бруках…

Мав рацію Леонід Кучма: нам так не жити. І подякуймо за те Богу.

А головне - нікому вже так не жити: історичний "завод" у цього годинника - кінчається…

Але то вже інша тема.

"Хроніка майбутнього"

Хай не видасться читачеві натяжкою моя паралель між Білоруссю й Донбасом: я не сама це вигадала. Колись у Мінську, в коротку бурхливу пору білоруського "адраджэння" початку 1990-х, дебатуючи до ранку про долі наших народів із своїми ровесниками - тодішньою молодою білоруськомовною елітою, якраз тою, що "виросла на Караткевічі" (не вадило б, до речі, і в Києві назвати вулицю його іменем: то ж таки нашого університету Шевченка абсольвент, нашим українським "шістдесятництвом" вигодуваний!), я вперше почула від них, у щирій бесіді, те самовизначення, яким нині нове покоління українців наївно дорікає Світлана Алексієвич: "спізнена нація". Мовляв, ми, білоруси, - історично спізнена, "недобігла до поїзда" з XIX століття нація (потім Юрій Шевельов підказав мені ще трагічніший приклад такої "недобіглої" й розчавленої - лужичани!), і для правдивого відродження нам потрібне наше "серце", наша питома столиця, центр тяжіння, без якого жодній самостійній державі не остоятись, - потрібне Вільно… Чи принаймні доступ до нього: відновлений кровообіг.

- А Мінськ, - пояснили мені, - це так, якби у вас Донецьк зробили столицею, а Київ забрали!

Ми випили тоді за "проект ВКЛ" - за те, що нині в політичному дискурсі уже вголос зветься "Балтійсько-Чорноморським поясом". І великодушно прийняли до гурту й Польщу - простивши їй усі її супроти нас, колишніх "русинів" і "литвинів", історичні гріхи. Зокрема й те, що перший етнічний "литвин"-нобеліант, нащадок давніх gente Lituanus, natione Polonus, великий польський поет Чеслав Мілош ніколи не визнавав себе білорусом…

Тож привітаймо наших найближчих північних сусідів із тим, що від 8 жовтня 2015 року їхня країна, слава Шведській Академії, в очах цілого світу асоціюється вже не з Лукашенком - а таки з Алексієвич. Це теж удар по кремлівському реставраторському сценарію - а значить, і на наш млин вода. І, бігме, не варт докоряти пані Світлані, що вона не бере на себе роль "матері нації" (матерналізм - річ як мінімум не краща од патерналізму!), що "втікає з барикад" і недовірливо-скептично (як колись у нас Гоголь на кирило-мефодіївців) дивиться на спроби білоруської інтеліґенції запустити в рух нову хвилю "адраджэння", - не нам, дітям непорівнянно (sic!) щасливішого народу, її судити.

І вже в жодному разі не можна прикладати до сусідського двору лінійку "прямих проекцій": мовляв, раз у нас так, а у вас отут-о в цьому місці схоже, значить, "у нас так само". (За цю фразу - "у нас так само", - вжиту щодо Росії чи Білорусі, я б, будь я Мінстець, взагалі запровадила адміністративний штраф, як за приховану російську пропаґанду!). Принаймні свою роботу - ту, на яку в принципі здатна одна людина, коли ця людина письменник, - Світлана Алексієвич у новій східноєвропейській історії, нівроку, виконала: де свідомо, а де й несвідомо (бо в своїх книжках письменник завжди "більший за себе самого", більший, ніж в інтерв´ю й публічних виступах!) - цілком і дощенту здеконструювала "новое Союзное Государство". Сказати б - "похоронила в духові". Пишучи, на позір, про минуле ("совєцьку архаїку", як форкають тепер наші інтелектуали), - захистила майбутнє. Розчистила йому шлях.

А далі цим шляхом іти вже іншим. І, щоб не заблукати, не вадить знати дорогу - не тільки той її клапоть, який зараз видно перед носом, а цілу дорожню мапу нараз, на довгу дистанцію - ту, котру заведено звати історичною.

Бо вона справді довга, ця дорога. І її ще не на одне покоління стане долати - і українцям, і білорусам, і полякам, і литовцям, і (уявіть собі!) німцям - всім нашим "кривавим землям"… Ми ж, за великим рахунком, тільки-но почали.

Тож підводьмо голови повище. І озброюймось дальновидами.

"Хроніка майбутнього"

Хай не видасться читачеві натяжкою моя паралель між Білоруссю й Донбасом: я не сама це вигадала. Колись у Мінську, в коротку бурхливу пору білоруського "адраджэння" початку 1990-х, дебатуючи до ранку про долі наших народів із своїми ровесниками - тодішньою молодою білоруськомовною елітою, якраз тою, що "виросла на Караткевічі" (не вадило б, до речі, і в Києві назвати вулицю його іменем: то ж таки нашого університету Шевченка абсольвент, нашим українським "шістдесятництвом" вигодуваний!), я вперше почула від них, у щирій бесіді, те самовизначення, яким нині нове покоління українців наївно дорікає Світлана Алексієвич: "спізнена нація". Мовляв, ми, білоруси, - історично спізнена, "недобігла до поїзда" з XIX століття нація (потім Юрій Шевельов підказав мені ще трагічніший приклад такої "недобіглої" й розчавленої - лужичани!), і для правдивого відродження нам потрібне наше "серце", наша питома столиця, центр тяжіння, без якого жодній самостійній державі не остоятись, - потрібне Вільно… Чи принаймні доступ до нього: відновлений кровообіг.

- А Мінськ, - пояснили мені, - це так, якби у вас Донецьк зробили столицею, а Київ забрали!

Ми випили тоді за "проект ВКЛ" - за те, що нині в політичному дискурсі уже вголос зветься "Балтійсько-Чорноморським поясом". І великодушно прийняли до гурту й Польщу - простивши їй усі її супроти нас, колишніх "русинів" і "литвинів", історичні гріхи. Зокрема й те, що перший етнічний "литвин"-нобеліант, нащадок давніх gente Lituanus, natione Polonus, великий польський поет Чеслав Мілош ніколи не визнавав себе білорусом…