Захід був присвячений презентації оновленої версії книги Алексієвич "Чорнобильська молитва: Хроніка майбутнього" та її українського перекладу, який зробила Оксана Забужко. Письменниці розмовляли про війну та кохання, літературу та враження від останніх політичних подій.

Оксана Забужко:

Як ти працюєш, коли з´являється відчуття, що книга закінчилась?

Світлана Алексієвич:

Допоки живе людина, все, що можна задокументувати, рухається разом із нею. Я пишу книги довго. Коли приходжу до людини на інтерв´ю, я йду в першу чергу поспілкуватися з нею про життя, як із другом. Зараз працюю над новою книжкою про кохання. Це - спосіб відновитися. Мені зовсім не заважають мої регалії.

"Якщо Флобер — людина-перо, то я — людина-вухо. Я люблю довго слухати людей, як вони розмовляють, сваряться".

Для мене важливо показати все. Тому я пишу довго. Наприклад, говорять, що комуністи погані. Але важливо не опуститися і знайти в житті достойних людей.

"Всі революціонери спочатку романтики, лише потім вони стають бандитами".

Може існувати велика утопія, яка закінчується кров´ю. Для мене важливо показати етапи шляху червоної імперії, чиї потужні ідеї так швидко не рухнуть. За плечима тисячі розмов, складний шлях...

"У нас немає культури щастя, є культура страждань".

Коли я розмовляла з людьми, то вони згадують про перші хвилини щастя. Пізніше його вже немає. Мені також доводиться змінюватися від книги до книги. Чорнобиль — новий світ, коли людина боїться води, їжі, трави, звірів. Не так просто втілити смисл у війну або щастя та зібрати крізь світоглядні ідеї хаос життя.

Оксана Забужко: (озвучує питання із залу)

Які ваші почуття щодо Криму ?

Світлана Алексієвич:

На одній із нобелівських зустрічей мені задавали це питання, можливо, навіть українські журналісти. Я тоді відповіла, що це політичний розбій та окупація. Після цих слів я не отримала вітальної телеграми від Медвєдєва, хоча вона була готова.

Оксана Забужко:

Яке ваше ставлення до того, що Росія намагається приписати ваш Нобель собі?

Світлана Алексієвич:

Як сказати... Пів-Росії приписує собі, а пів-Росії вважає мене чужою.

Мій батько був радянським військовим, жили ми тоді в селі Івано-Франківської області. Самі знаєте, яке тоді було ставлення до радянських офіцерів... Будучи дитиною, я захворіла, а батько просив допомоги в місцевому монастирі: "Так, я ворог для вас, але в мене помирає дитина...".

"Розповівши цю історію, я одразу стала "бандерівкою".

Якщо ворог проявляє доброту, чому не можна про це сказати?

Звісно, відносини між Україною і Росією інакше як війною не назвеш. І ця образа ще не скоро пройде. Білоруси на стороні українців. У білорусів немає генетичного виклику "великого народу".

Росіяни вважають, що, якщо географічно Росія велика і має багато ракет - значить сильна.

Хоча, звісно, телебачення розкачало людей. Але людське серце складніше влаштоване, ніж телевізор.

Оксана Забужко: (читає питання із залу)

Чи можливе відродження "червоної людини"?

Світлана Алексієвич:

У Росії зараз молоді люди читають Троцького, Леніна та слухають своїх батьків, що так ностальгують за Радянським Союзом.

Путін не є непередбачуваним. Згадайте, як один за одним з´являлися фільми про НКВД, "песни о главном", книжки про Сталіна. Він передбачуваний...

Перестройщики рано пішли з Червоної площі, не провівши декомунізацію. Ось, наприклад, в Пермі музей жертв ГУЛАГу перейменували в музей працівників ГУЛАГу. Прослідковується повільне повернення до імперського.

Справа тут в "колективному Путіні", якого підтримують принижені.

Оксана Забужко: (читає питання із залу):

Коли ви перестали бути "радянською людиною"?

Світлана Алексієвич:

Мій батько був комуністом, але виховують нас не так сім´ї , як час та життя. Я жила в селі, а сільське життя дає тверезе розуміння.

Життя було таким, що складно було залишатися радянським.

Абсолютно вільною я стала в Афганістані, а Чорнобиль повністю викинув мене у простір.

Якщо життя таке, то який тут комунізм?