Re: цензії

08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника

Літературний дайджест

01.11.2014|09:42|"День"

«Новий Радянський Союз Путіна – це симулякр»

Російська письменниця Олена Чижова— про Східну Європу, десовєтизацію і анексію Криму.

«Моя батьківщина — Росія, яка є частиною Європи, а батьківщина Путіна — це КДБ», — так сказала Олена Чижова в одному з інтерв’ю і зараз чітко висловлює свою позицію щодо українсько-російських подій. Олена Чижова — корінна петербурженка, автор п’яти романів, директор Санкт-Петербурзького ПЕН-клубу, редактор міжнародного журналу «Всемирное слово» і перекладачка з англійської. Головна лінія її романів — петербурзька тема, яка визначає і психологію, і характери героїв. Точніше, героїнь, бо Чижова однозначно віддає перевагу жіночим характерам. Два її романи — «Лавра» і «Злочинниця» — увійшли до короткого списку премії «Російський Букер», а останній роман «Час жінок» був удостоєний цієї нагороди. Також «Час жінок» був номінований на центральноєвропейську літературну премію «Ангелус». Саме на церемонії нагородження у Вроцлаві ми зустрілися з Оленою Чижовою. І поговорили — про усвідомлення Європи, місце в ній Росії і рану, що не гоїться, — війну.

 Спочатку хотіла б поговорити про ваше усвідомлення Центральної або Східної Європи. Чи є у неї якісь географічні й культурні кордони, і яке, на вашу думку, місце Росії в ній?

— Те географічне або ідеологічне розділення, яке за часів Радянського Союзу існувало між країнами Західної і Східної Європи, якоюсь мірою залишилося. Це передовсім економічний аспект, але також, думаю, у багатьох, хто живе на території Східної Європи, залишилася й радянська ментальність. Різною мірою, звичайно. Такі ж пережитки радянського часу залишилися і в Росії. Що зовсім не означає для мене, що Росія — це не Європа. В усякому разі та Росія, в якій я народилася, яку знаю і яку вважаю своєю батьківщиною. Інша справа, що процес десовєтизації і в Росії, і в деяких східноєвропейських країнах не пройшов повною мірою. Саме це породило складну ситуацію, яку ми зараз переживаємо.

 Як зазначила Світлана Алексієвич, «якщо Петро І відкрив вікно в Європу, то Путін забив його цвяхами». Зараз видно, що курс держави міняється. Як ви ставитеся до цього?

— Офіційний курс міняється, це правда. Але 25 років, які Росія прожила у відносно вільному світі, теж не пройшли марно. Сучасний світ такий, що одна людина, навіть підтримувана більшістю російського населення, просто не може повернути курс держави повною мірою. Це все-таки не часи Петра І, навіть не радянські часи. Коли Путін говорить про те, що треба закрити вікно в Європу, по суті, його підтримують люди, які зазвичай до Європи не їздять, взагалі не виїжджають за кордони своєї країни і навіть міста. А люди, які живуть у таких великих містах, як Москва, Єкатеринбург, Санкт-Петербург тощо, — це люди сучасної свідомості. Тому навіть якщо гіпотетично уявити, що Путін хотів би створити залізну завісу, економіка Россі останніх 25 років побудована таким чином, що вона не може існувати без зовнішнього світу. Розмови в Росії про закриття вікна до Європи — це ідеологічні розмови, розраховані на слухняну більшість — електорат, який певною мірою дійсно чужий і європейським цінностям, і життю у відкритому світі. Проте я б не стала перебільшувати всесильність Путіна. Сучасний світ — інший.

 Як події цього року змінять Україну і Росію?

— Жахливі військові події на Сході, а також анексія Криму — це рана, що не гоїться, що позначатиметься дуже і дуже довго. Мене засмучують навіть не офіційні стосунки між українською і російською державою, бо рано чи пізно політики домовляться. Хоча б тому, що багато з них — люди просто цинічні, для яких головне — політична й економічна вигода. Але ці події дійсно розділили людей. Ось це жахливо, і з цього буде дуже складно вибиратися. Це не офіційний пакт, це людські долі. Бо, коли справа стосується особистих зв’язків, більшість з нас не міркують цинічно, а міркують від серця. Я не знаю, як ми будемо це відновлювати. Я хотіла б підкреслити, що не ототожнюю себе з правлячим режимом. Одна справа — країна Росія, а інша справа — правлячий режим. Тому одразу після кримських подій я підписала лист протесту. Коли я думаю про українців і коли зустрічаю когось з України, я мимоволі відчуваю навіть не сором, а сильну внутрішню напруженість.

 Як у вашій сім’ї сприйняли події у Криму? Знаю, що ваш чоловік — офіційний представник Меджлісу кримськотатарського народу в Санкт-Петербурзі.

— Попри те, що мій чоловік росіянин, він довгі роки займається темою кримських татар. На нього в дитинстві дуже важке враження справили розповіді про депортацію. Він її не застав, бо був маленькою дитиною у той час, але багато років відчував необхідність дошукатися правди, все це описати. У нас багато друзів кримських татар, ми багато їздили до Криму, піднімалися в покинуті татарські села, ходили горами. Муж довго працював у кримських, московських і петербурзьких архівах. І торік видав величезний чотиритомник «Історія кримських татар». Так або інакше наша сім’я пов’язана з Кримом.

Я дуже люблю Україну. У дитинстві я багато хворіла, і мама влітку возила мене на відпочинок до України. Два роки ми приїжджали в Болград (недалеко від Ізмаїла) десь у квітні, а виїжджали аж у жовтні. Я гралася там з іншими дітьми і навіть говорила з ними по-українськи. Але у мене ніколи не було відчуття, що Україна — це моя країна. Так само як Грузія. У мене з дитинства не було відчуття єдності Радянського Союзу. Можливо тому, що моя батьківщина — це Санкт-Петербург. З одного боку, я розумію людей, які виросли в цьому відчутті, що ми живемо у «величезній могутній великій країні». Але мені зовсім незрозуміло тріумфування і крики «Крим наш!». Я їздила до Криму і за радянських часів, і за пострадянських. Все відрито, сідай на літак і лети куди хочеш. Все це — якась жахлива авантюра. На жаль, люди платять за це життями. Коли я почула про анексію Криму, то пережила жах. О другій годині ночі по «Эхо Москвы» з посиланням на «Рейтер» передали, що російські військові літаки летять у напрямі Криму і там закрито небо. У мене просто затряслися руки. Здавалося, ніби це паралельна реальність. Останні шість місяців я щоранку прокидаюся з жахливим відчуттям: «Господи, знову? Ще якийсь кошмар буде?» Декілька місяців я майже не могла працювати, це велике потрясіння.

— Як зараз ви почуваєтеся в Росії? Соціологічні опитування  говорять про підтримку Путіна 80 відсотків. Але як жити серед такої більшості?

— Я — не в цьому суспільстві. Люди, з якими я спілкуюся, — не підтримують політику Путіна. Все-таки Петербург — це особливе місто. У нас сильні традиції відкритого світу і Європи. Мені важко уявити, що хтось із мого оточення радісно кричить «Крим наш!».

 Як зараз російській інтелігенції? З гаслами «За нашу і вашу свободу» 1968 року на Красну площу вийшли семеро людей (зокрема Наталя Горбаневська). А скільки людей готові вийти на вулиці зараз?

— У Москві був Марш Мру, і, за різними підрахунками, вийшло від 60 до 100 тисяч людей. У Петербурзі цей марш був заборонений: омонівці стояли, проте декілька тисяч вийшло. Маю сказати, що багато просто бояться виходити на протести. З різних причин.

— Чи можлива революція в Росії?

— Ні. Але я б хотіла, аби перехід до нормального життя, вихід із цієї безвиході, в яку зараз зайшла Росія, відбувався не революційним, а еволюційним шляхом. Я думаю, що політика Путіна зміниться самим перебігом прав, бо люди вже інші. Мені здається, що Путін вже починає розуміти, що другий Радянський Союз побудувати не можна. Всі його спроби закінчаться створенням симулякра. Бо в основі Радянського Союзу лежала дуже жорстка і жорстока ідеологія. А зараз, окрім анексії Криму, жодного ідеологічного чинника в Росії не існує. На пропагандистських криках про «українських фашистів» можна протриматися кілька місяців, але що далі? Будь-яка ідеологія, навіть найагресивніша, ефективна в замкнутому просторі, коли немає інших джерел інформації. Але в світі, в якому є інтернет, де люди вже зовсім інші — це просто дурість. Я б хотіла, аби звичайні люди — що в Україні, що в Росії, не сердилися один на одного, бо пропагандистський розрахунок саме на це, на те, що ми зненавидимо один одного. Якщо це не вийде, тоді всі геополітичні авантюри зваляться. Сучасний світ — це світ людей, а не держав. Ми всі маємо бути вільними.

Олеся ЯРЕМЧУК, «День», Львів — Дюссельдорф — Гамбург — Вроцлав



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери