У свої 44 роки він видав п’ятдесят книжок, а зараз готує серію про львівських привидів, адвокатів та серійних вбивць. Про складнощі написання ретродетективів, чому життя реальної людини не таке, як у Індіани Джонса та про конкуренцію серед українських письменників Андрій Кокотюха розповів журналістові «ВЗ».



- Андрію, чому вирішили писати про Львів у новій книзі «Адвокат із Личаківської» і перенести читача на початок XX ст.?

- Україна для мене не обмежу­ється моїм рідним Ніжином чи Києвом. У моїх книжках згадується Тернопільщина, Черкащина, Сумщина. Міста завжди називаю своїми іменами, адже людям цікаво читати про себе, свою країну. Коли з видавництвом «Фоліо» заговорили, що хочемо зробити серію детективів, то відразу вирішили, що події будуть відбуватися у Львові. Про це місто, котре має купу легенд, я ще не писав. 

Події відбуваються у ХХ столітті, бо зараз популярні історичні романи у будь-якому вигляді: детективи, пригодницькі романи чи мелодрами в історичних декораціях. Все, що має приставку «історичний», нині в Україні затребуване. Фільми, які з’являються на вітчизняних екранах, теж переважно на історичну тематику: «Поводир», «Той, хто пройшов крізь вогонь»…

- Коли писали книгу про львівського адвоката, вас консультували історики? 

- Так. Але коли починав працювати над «Адвокатом із Личаківської», поставив історикам вимогу, аби вони не надто буквально підходили до кожного факту чи персонажа. Деяких подій, описаних у книзі, не було насправді, але вони схожі на правду. Це важливо, бо український читач навіть у художній літературі завжди шукає правду, хоче дізнатися про якихось реальних персонажів та події. Мабуть, це пов’язано з катастрофічним браком історичної правди.

- Правда, що Юрій Винничук прописував деякі діалоги і надавав тексту особливостей львівської гвари? Чи були у вас суперечки щодо мови героїв?

- Коли Юрій Винничук прочитав перший рукопис «Адвоката…», сказав, що він написаний не українською (усміхається. – Т. К.). Мовляв, квартира має називатися помешканням. Я делікатно пояснив, що герой приїхав з Києва і саме тому так говорить. 

Якщо категорично ставити мовне питання, то ці книги треба писати польською мовою. Тоді у Львові саме ця мова була робочою, а українську не використовували у тому обсязі, як вона представлена зараз. Ще була дискусія, який термін вживати у тексті – «єврей» чи «жид»? Адже у ті часи слово «жид» не було образливим – це була власна назва. Але за нинішніх умов у такій книзі писати «жид» означає припускатися антисемітизму. Тому й вирішили у непрямій мові вживати термін єврей, а у прямій – жид. Також у прямій мові ставив собі за мету відрізняти мову аристократії та дегенератії. 

- «Адвокат із Личаківської» - це перша книга із циклу ретродетективів. Про що будуть інші шість книг?

- Лейтмотивом першої історії є експорт російського тероризму в Австро-Угорщині (реальний факт. – Т. К.). Ці терористичні організації перебували під дахом москвофілів у Львові. Вони багато у чому спричинили окупацію міста у 1914 році. Це було те, що зараз називають п’ятою колоною. 

Друга книга – «Привид з Валової» вже написана і вийде у лютому. Тут події розгортаються у 1909 році, в період розквіту сецесії, перебудови старих будинків. Їх буквально ламали під корінь і зводили нові. Звичайно, що і на вулиці Валовій такі роботи проводили. 

Третя книга - «Автомобіль з Пекарської» охопить 1911 рік. У ці роки автомобіль символізував економічний розквіт країни. 

Четверта книга «Різник із Городоцької» розповідає про події напередодні Першої світової війни. Історики мені сказали, що оскільки різники полювали на повій, то саме на Городоцькій вони були сконцентровані. Далі не знаю, як розвиватиметься сюжет... Загалом вийде сім книг. Більшість історичних фактів, що я описав, мали місце, а люди, які у той час ходили вулицями Львова, не обов’язково справжні й реальні. Наше з вами реальне життя надзвичайно нудне, якщо ми не Анжеліка, Індіана Джонс чи Люк Скайвокер. Воно наповнене маленькими радощами чи горем, але не пригодами. Тому людям цікаво читати вигадані історії. 

- Вашим тиражам і швидкості написання книжок може позаздрити більшість письменників. Ви хоч інколи відпочиваєте?

- У мене чотири вихідних на рік: на Новий рік, Різдво, Великдень і день народження. Насправді не витрачаю багато часу на писання художньої літератури. Пишу п’ять годин у суботу і чотири у неділю. Ретророман «Адвокат із Личаківської», який має обсяг понад 200 сторінок, написав за вісім вікендів. 

- А як з натхненням? Воно теж приходить за розкладом?

- Натхнення - це у поетів, які випили 100 грамів, побачили красиву жінку і написали вірш. Якщо красуня відмовила, то напишуть ще одного вірша, тільки сумного. У мене основним стимулятором до творчості є не натхнення, а терміни здачі матеріалів. До письменництва ставлюся як до роботи, хоча, якщо дивитися за фінансовими результатами, це більше схоже на хобі.

- Київський письменник Андрій Кокотюха часто приїжджає у рідне місто Ніжин?

- Я не називаю себе киянином, залишаюся ніжинцем. З кожним разом мені у Ніжині все комфортніше: буваю у рідному місті постійно, хіба що трішки менше, аніж коли там жив. Колись хотів стати бібліотекарем, тож у місті опікуюся більшістю бібліотек, передаю їм нові книжки. Кажуть, що без мене ніжинські бібліотеки б «захиріли». 

- Ніжин – козацьке місто. Не хочете написати про козаків, особливо у такий час?

- Ця тема єдина, яка була дозволена у СРСР для історичних романів. Її було скомпрометовано і дискредитовано. Тему українського козацтва понад 50 років розкручували у контексті Переяславської угоди, яку уклали козаки з Росією. 

Те, що зараз пишуть про козацтво, виглядає реабілітацією за все написане у радянський період, і як всяка реабілітація, вона зашкалює у протилежний бік. Створився культ козака як людини, що ходить у шароварах і ними замітає навколо себе вулиці. Це не те, чим би хотілося пишатися у такий тяжкий для нашої країни час. 

Зараз людям набагато цікавіше читати історію ХХ століття (це видно з продажів). Ті проблеми, які ми зараз маємо і наждаком здираємо з себе із шкірою і кров’ю, ми отримали не з часів козаччини, а з 17-го року. Радянський період — ось де суцільна біла пляма. Поки що лише дві теми того періоду досліджувалися - Голодомор і УПА. 

- Окрім серії ретродетективів для дорослих, ви написали серію для дітей… 

- Пишу казки для людей різного віку (усміхається. – Т. К.). 

- Ця “серійність” вам не набридає?

- Єдине, чого не люблю, то це “серійних” персонажів. Коли читаю книгу і герой мені подобається, хочу за нього переживати і чекати до останньої сторінки, вб’ють його чи ні. А якщо я знаю, що про цього героя є ще 19 книжок, то у першій його точно не вб’ють і з ним нічого не станеться. 

- Чи доводилося писати замовні книги?

- Мене попросили написати історію ДАІ. Оплатили роботу не повністю - «забракували». Я написав не про все, що їм би хотілося. А ще якось пропонували написати від імені Леоніда Черновецького. Сказав, що не проти, але у книзі великий розділ маю присвятити Посольству божому (усміхається. – Т. К.). Вони відмовились. 

Цікаву історію про написання замовної літератури мені розповів Василь Шкляр. Колись він працював у видавництві «Молодь». Йому запропонували написати книгу від імені іншого, за яку той отримає премію, а Шкляр - квартиру. Історія закінчилася тим, що Шкляр залишився без квартири, а замовник без премії… 

- Чи є суперництво між письменниками у літературних колах? 

- Будь-яка творча спільнота, як правило, не дружна. Але суперництва між письменниками у жанровому плані не помічаю. Є сенс говорити, що існують «невизнані генії», які вважають, що всі, окрім них, пишуть «галіму» попсу. 




Довідка «ВЗ»

Андрій Кокотюха народився 17 листопада 1970 року у м. Ніжині. Перший художній твір написав у сім років. Працював складальником меб­лів, різноробом та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім.Т. Шевченка. У 1991 році написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка вийшла окремою книжкою в 1996 році. У 2012 році відзначений як «Золотий письменник». Неодноразовий лауреат та володар Гран-прі (2006) міжнародного конкурсу «Коронація слова». Останнім часом успішно працює у жанрі історичного роману («Червоний» та «Київські бомби»).

Тетяна Коняєва