Re: цензії

В офіційному, бібліографічному розумінні – перехід в моїй творчості стався саме з поезії в прозу, а не навпаки. Це притаманно майже всім письменникам. Наступним переходом є, напевно, мемуаристика. Виходить, що нормальний творчий шлях письменника – поезія–проза–мемуаристика.

Проте, якщо поглянути на внутрішню сторону мого творчого становлення, то я можу вказати, що в 15 років написав повість. А мої найперші літературні спроби були також прозовими, у років 9-10. Це були дитячі спроби писати пригодницько-фантастичну прозу, за кілька років до того, як мене зацікавило віршування.

Тож, підсумовуючи, в моєму випадку проза і поезія – співіснують з юності.

Наприклад, нині я пишу другий роман, а також вірші для нової поетичної збірки.

Проте в українській літературі є винятки, які заперечують наш умовний стандартний шлях письменника поезія-проза-мемуаристика. Наприклад, Тарас Федюк чи Ігор Римарук ніколи не були прозаїками, а назавжди лишилися поетами. Прозаїки Любко Дереш чи Максим Кідрук, навпаки, відразу почали з прози, і навряд чи колись перейдуть на поезію. Навіть пригадується випадок зворотнього процесу – з прози – в поезію. Так, нині позаїк Юрко Іздрик публікує в інтернеті виключно поезію, якої раніше майже не писав.

Твій головний герой у романі «Море для шульги» - збірний образ, чи таки списаний із свого автора?

Головний герой мого роману – це спроба узагальнити проблеми і потреби сучасної молодої людини. Тож мене тут не більше, ніж деяких моїх друзів, певних побачених фільмів, почутої музики, прочитаних книг, спостережень за соціально-філософськими зацікавленнями сучасних молодих людей.

Проте, звісно, певні автобіографічні аспекти вкраплені в книгу, оскільки будь-який автор саме власні переживання здатний передати найкраще.

Озираючись на «Море для шульги», скажу: здається, що я би не поводився в певних моментах так, як мій герой, певні речі я би зробив інакше. Думаю, герой роману мав би бути молодший за мене.

Як виглядає твоя творча кухня? Можеш поділитися якимсь спеціальним рецептом?

У творчості для мене важливе місце. Обжитий куточок, в якому я вже багато думав, перебував і сприймав інформацію. Це може бути ліжко, балкон, ванна тощо. Оскільки я часто переїжджаю з місця на місце, то з ностальгією згадую про втрачені куточки, бо мені здається, що, якби я повернувся в них, то з легкістю зміг би там знову почати писати. Такі місця не потрібно знову «намолювати», там лишається попередня енергетика.

Технічно. Я багато фраз записую на телефон, діалоги або розлогі думки – в записник. Думка може прийти будь-де. І в останні роки під час писання віршів у мене в запасі є 50-100 фраз, рим, думок, які я можу використати в тому чи іншому вірші. Це як куплені спеції в магазині, які лежать і чекають, коли ними захочуть присмачити страву.

Твоє покоління… Яким воно з’являється на сторінках сучасних прозаїків?

Моє покоління – вільне, занадто вільне, розхристане, не підтримане державою. Проте моє покоління вже розуміє, що допомоги треба очікувати насамперед від самого себе, тому воно дещо прагматичніше, виваженіше, цілеспрямоване.

Таким його переважно й змальовують в сучасних романах.

Проте, мені здається, в сучасній прозі місцями занадто демонізують негативні аспекти становлення, а також пастки, які наставляє реклама, мода, крутизна тощо.

Моє покоління має свою голову, щоб дозволити або не дозволити собі втрапляти в ці пастки.

А як можеш оцінити сучасну українську белетристику?

Я не раз наголошував, що в прозі двотисячники виявилися значно сильнішими, ніж дев’яностники. Тут варто порівняти видні імені обох поколінь, які проявилися саме у своєму поколіннєвому відрізку, тобто, до 2010-го, і до 2000-го років відповідно.

Серед двотисячників ми можемо назвати Таню Малярчук, Софію Андрухович, Любка Дереша, Ірену Карпу, Сашка Ушкалова, Олену Захаченко, Максима Кідрука, Артема Чеха тощо.

Серед дев’яностників я, зі своїми однодумцями, не змогли згадати нікого видного, крім Тараса Прохаська. Можливо, Кокотюха. Ми думали довго. І це питання досі відкрите, я хочу, щоб хтось назвав мені ще бодай 2-3 видних прозаїків. Сергій Жадан як прозаїк – це вже явище двотисячних. Анатолій Дністровий, Михайло Бриних тощо – теж.

Це чітко свідчить про те, що, з одного боку, двотисячники краще проявилися, ніж дев’яностники, з іншого – що у малопомітних прозових двотисячників у 2010-тих роках ще є перспективи проявитися, за аналогією пізньої з’яви прозаїка Дністрового чи прозаїка Жадана.

Тож прозові двотисячні – це гарна перспектива для тривання укрсучлітератури.

Вірю, що поетична Муза продовжує тебе навідувати…

З поезією в мене останні роки налагодилися приємні стосунки. Вона мене не мучить, коли я її відпускаю на 3-4 місяці, і вона швидко повертається до мене, коли я 2-3 тижні активно пишу.

Тож після виходу «Динозавра» у мене вже готова більша половина нової поетичної книги.

Вірші в ній – вперше серед моїх книг! – будуть переважно інтимною лірикою. У моїх попередніх п’яти поетичних книгах інтимна лірика складала приблизно третину поезій, бо вважаю, що інтимними текстами легко здобути прихильність значної кількості читачок. А прихильність «мільйона фанаток» легко може збити молодого поета з важливішого шляху в творчості – з якості письма. Важливіше, щоб автор насамперед шліфував своє письмо.

Також в новій книзі буде значний пласт соціальної лірики.

Сподіваюся, до 2014 року вона буде готова і знайдеться видавництво, яке погодиться її видати.

Слем ще живий?

Не хочу здаватися нахабним, але здається, що публічно першим про те, що слем помер, заявив я. Я просто констатував, що навіть малопомітні слеми не проводилися уже більше року. І тому іронічно запропонував відродження слему, яким зараз займається угруповання H4O, називати I-slam. Тож моя заява про смерть слему подібна до заяви Курта Кобейна про смерть гранджу – вона просто провокує слем до того, щоб він пошвидше оживав.

Дійсно, те, в якому зараз стані слем – не викликає особливого бажання його відвідувати як слухач. Це я не кажу для того, щоб молодь не ходила на нього, це для того, щоб молодь пожвавішала в своїх читаннях.

В порівнянні зі слемами 2007-2009 років нинішні – значно поступаються. Наприклад, з місяць тому, після півторарічної паузи, я без особливих зусиль виграв слем. Раніше в слемах постійно брали участь такі сильні виступальники як Артем Полежака, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев. Тоді було складніше потрапити у півфінал, ніж зараз – у фінал.

На даному етапі все, що може дати слем молодому авторові – це спонукати його відданіше, щиріше, грайливіше і якісніше проявляти свої тексти на публіці.

І насамкінець побажання читачам від Павла Коробчука.

Хай читачі «Української літературної газети» все більше смакують, насолоджуються поєднанням слів, їхніми дотиками, як двома кременями, від яких йде іскра.

Наталя Пасічник