Дочекалися: урядовий проект закону «Про видавничу справу», внесений до Верховної Ради, серед іншого скасовує норми діючого законодавства, за якими держава зобов’язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою.

У пам’яті відразу ж спливає історична паралель: Емський акт імператора Олександра ІІ від 1876 року ще так–сяк припускав існування оригінальної літератури «на малоруському наріччі» — лишень для кожної української повістини з селянського побуту дозволу треба було просити не в місцевого цензора, а в головному управлінні в Петербурзі, де цензори цієї самої української здебільшого не знали. Але будь–які переклади українською мовою, як і всі наукові та освітні тексти, він забороняв цілковито. Автори Емського акту мали рацію: мова, якою перекладають Біблію, Данте й Шекспіра, справді є мовою, а не «наріччям». А носії цієї мови можуть претендувати на власну державу. Відтак iз погляду імперської єдності український переклад заслуговував на заборону.

Справу царської імперії гідно продовжила радянська. Щоправда, напряму переклад як такий уже не забороняли, але пильно стежили за тим, хто, кого і як перекладає. І періодично нищили найталановитіших українських письменників і перекладачів. Кінцевої мети автори Емської заборони і виконавці радянських репресій таки не осягнули: український переклад у неймовірно тяжких умовах вижив і дав світові десятки яскравих імен. Сьогодні українською мовою досконало перекладено весь «канон» світової класичної літератури, нею органічно звучать телесеріали й блокбастери.

Але історія цього перекладу нагадує мартиролог. Проти дуже багатьох провідних імен стоїть: розстріляний (як Зеров, Вороний чи Підмогильний), загинув в ув’язненні (як Драй–Хмара чи Стус), пройшов увесь жах радянських концтаборів (Борис Тен, Кочур, Мисик, Доценко, Світличний, Лісняк та багато інших), зацькований і позбавлений можливості друкуватися (геніальний Лукаш), примусово витурений за кордон (Фішбейн).

Мало хто знає, що перший повний корпус сонетів Шекспіра народжувався на початку 1950–х в Інтинському концтаборі, коли перекладача Дмитра Паламарчука могли розстріляти за саме лишень зберігання англомовного оригіналу. А спонукав його там до перекладу зек Григорій Кочур, який перекладав — без підрядника, з оригіналу! — вірші з тридцяти мов, сучасних і давніх...

Але яка ж логіка в тих, хто відмовляє українському перекладові в державній підтримці сьогодні? І це — тоді, коли всі цивілізовані держави світу свій переклад плекають і підтримують грантами, стипендіями й замовленнями?

Очевидно, вона дуже проста і до болю нагадує логіку авторів Емської заборони. Розвинена нація напряму спілкується з усіма народами світу через переклади з інших мов — своєю. Недорозвинена — задовольняється потужнішою чужою мовою–посередником. Очевидно, за логікою нинішніх керівників держави, такою для нас повинна лишатися російська. Справді, навіщо перекладати книжки, наукові трактати, фільми й інструкції українською, коли й по–російському сумирний малорос це пречудово прочитає...

У такій логіці державних керівників є одна очевидна помилка, якої вони вперто не хочуть зрозуміти. Здійснювана «донецькими» гуманітарна політика не дає їм у підсумку жодних шансів зберегти загарбані сьогодні активи на підконтрольній нині території. Якщо «донецькі» таки остаточно заженуть українську мову в гетто, а народ перетворять на залякане населення держави, про соціальну політику і рівень корупції якої наразі просто промовчмо, — їхні активи врешті неминуче заберуть дужчі й згуртованіші «путінські», справжні носії тієї великої мови, майбутнім якої над усе переймаються деякі відомі українські політики.

Але це — політичні перспективи. А поки перед українським перекладом укотре постав серйозний виклик. Виживати доведеться у апріорно програшних умовах. Адже й сьогодні, коли держава часом закуповувала перекладену українською класику для масових бібліотек, гонорари українських перекладачів у рази нижчі, аніж у їхніх російських колег, — надто різні наклади й обсяги ринків. А ці перекладачі — люди небезталанні. Вони успішно могли б працювати й на чужу культуру. Але воліють на свою. З почуття «псячого обов’язку», про який писав був Іван Франко.

Причому виживати доведеться довго — аж поки при владі лишатиметься нинішній режим. Тепер уже усім зрозуміло: обіцяючи торік представникам інтелігенції найближчим часом усунути бодай кричущі невідповідності закону Ківалова—Колесніченка нормам цивілізованих суспільств, Президент Янукович, м’яко кажучи, говорив неправду. Натомість вітчизняні українофоби у владі отримали карт–бланш діяти гранично жорстко.

Тому я прошу всіх моїх співгромадян, ще не позбавлених здатності чути і співчувати, про одну дуже просту річ: вибираючи на книжковій розкладці між українським і російським перекладами зарубіжного роману чи між українською і російською «озвучками» нашумілого фільму, виберіть саме український варіант. Бо, крім нас із вами, підтримати український переклад сьогодні вже нікому. Держава Януковича—Азарова—Табачника від цього обов’язку демонстративно відмовляється.

А підтримуючи український переклад, ми підтримуємо й надію на цивілізовану правову європейську Україну. Бодай колись, у далекому майбутньому.

Максим СТРІХА,
доктор фізико–математичних наук, письменник, перекладач

ТІЛЬКИ ЦИФРИ

У 2012 році кількість книг українською мовою на внутрішньому ринку зменшилася на 15% порівняно з попереднім роком, свідчить Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів.

 ОФІЦІЙНО

Кабінет Міністрів України зареєстрував у Верховній Раді законопроект, яким пропонується внести зміни до Закону України «Про видавничу справу». В законопроекті пропонується скасувати норми чинного законодавства, згідно з якими держава зобов’язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою. Також у цьому документі уряд пропонує, щоб держава відмовилася від зобов’язання підтримувати та розвивати видавничо–поліграфічну індустрію і мережу книгорозповсюдження. У всьому тексті законопроекту термін «національне книговидання» (під яким однозначно мається на увазі видання українською мовою) замінено терміном «вітчизняне книговидання».

Крім того, законопроект передбачає створення «центрального органу виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, в інформаційній та видавничій сферах». За задумом, саме цей орган, який формуватиме уряд, буде вносити суб’єктів видавничої справи до Держреєстру видавців, розробників та розповсюджувачів видавничої продукції. Лише внесені до цього держреєстру суб’єкти матимуть право провадити видавничу діяльність.