«Амулет Паскаля», читаний кілька років тому, цього разу, як кожна справжня книжка, справив інакше враження - чистіше й потужніше. Він виявився геть не про те, про що здавався колись, і я знову занурилася в уявну суперечку з автором. У тій книжці є фраза, що героїня не дискутує на три теми: мова, релігія та політика. Згадала, що колись я цю тезу підтримувала, але тепер дуже шкодую з цього приводу. Бо якби та ж таки Ірен все-таки зрадила свої принципи і вступила в дискусію бодай щодо мови, то, можливо, тепер ми мали б інше культурне середовище... 

Та тут я забула про свою суперечку, бо на Першому національному оголосили, що в ток-шоу «Віра. Надія. Любов» будуть Ірен Роздобудько та Ігор Жук. Програма виявилася препаскудною, тому я цієї пари так і не побачила (щоправда, Ірен опісля сказала, що воно й на краще, бо сама плювалася), але на цьому пригоди Ірен Роздобудько в моєму телевізорі не скінчилися.

Наступного дня в анонсах супутникового каналу «РТР-Планета» оголосили фільм за сценарієм української письменниці «Осенние цветы», а ще через день на російському «Первом канале» показали її ж «Таинственный остров». 
Я не знаю точно, що це було - збіг обставин, проблеми програмування чи особливості мовлення на супутник, але головне, що фільми за сценаріями Роздобудько йшли у зручний для її шанувальників (і не лише для них) час.
От-от! Я саме про це! Бо прем´єрні покази обох фільмів на українських каналах стартували тоді, коли народ масово покидає зручні фотелі, аби дістатися ліжок, або ж так само масово в тих фотелях засинає. Те саме відбулося з найпершим фільмом письменниці «Ґудзик» - лише найвідданіші прихильники творчості письменниці досиділи до часу «Х». 

І тут ми підходимо до проблеми так званого українського кіно взагалі. Чому так званого? Та тому, що у випадку з Ірен Роздобудько літературна основа була суто українською, а сценарій за нею - позбавлений будь-яких національних чи топографічних ознак. Розрив між текстом та кінорезультатом надто впадає в око, коли в одному з епізодів фільму «Осінні квіти» на стіні московського (!) театру висить афіша... українською мовою. Прикро! З іншого боку, цей явний ляп демонструє ще й малобюджетність картини, а також недбалість режисера, який ліпив свою «фільму» нашвидкуруч. Щоправда, з кількості зірок (Чурсіна, Нємоляєва, Гафт, Кортнєв, Ісакова, Олена Захарова) ясно, що це була ставка на «продажність» нашого фільму на російський ринок. З того, що я зауважила з телепрограми саме російських каналів, розрахунок виправдався. Так само, як і з фільмом «Таинственный остров», де знімалися популярні московські Неллі Уварова, Євген Стичкін та Богдан Бенюк. Тут узагалі - жодного натяку на те, що автор сценарію - український письменник. 

Подібна «експансія» на сусідній кіноринок справляє дещо дивне враження. Поясніть мені, навіщо нашому кінематографу рухатися в «той» бік, лише посилюючи й без того загрозливу тенденцію до абсолютної інтеграції залишків українського населення до великої (це без лапок!) російської культури? Тим паче, там свого кіно хоч греблю гати! Якщо від цього хтось і має зиск, то лише українські виробники. І тут можна тільки порадіти за наших режисерів та продюсерів. Але... Підкреслена «неукраїнськість» добротних фільмів за сценаріями українського письменника заводить наше кіно у глухий кут. Бо ще раз доводить російським глядачам - «хахли» нічим від них не відрізняються.  
Єдине, що може тішити в такій ситуації - присутність однієї з успішних українських письменниць у медіапросторі сусідньої держави. Хай навіть та присутність і віртуальна, бо зазвичай на прізвище сценариста глядач «зомбоящика» жодної уваги не звертає. Йому аби сюжет «лихо закрученный».

Інна Долженкова