Серед головних книг - “Приватна територія” (роман, який у 2001 році переміг на літературному конкурсі “Щоденник польської Бриджит Джонс”), роман “Буба” (отримав головну премію на загальнопольському конкурсі романів для дітей та юнацтва, 2002 р.), “Позолочена рибка” (польська літературна премія Книга року-2007, перша премія на Літературному конкурсі ім. Астрід Ліндгрен), “Буба: картярський сезон” (2007) та інші. Книжки Барбари Космовської розходяться у Польщі накладами у сотні тисяч примірників. Роман “Буба” про 14-річну дівчинку за кілька місяців після виходу в Україні (видавництво “Урбіно”) вже знайшов свого читача.

- Барбаро, чи є щось, чого ви категорично не сприймаєте у сучасній літературі для дітей та молоді? Чи уникаєте чогось навмисно у своїх текстах?

- Я відкрита на різні літературні експерименти і переконана, що кожен має право писати так, як він хоче. Та, на мою думку, саме в цій конкретній ділянці творчості діють певні обмеження. І тут зовсім не йдеться про подолання якихось табу, а про те, яким чином їх долати. Якщо в літературі для малого або юного читача відсутня “доросла” відповідальність за слово, якщо в ній забувають про саму дитину, зрештою, коли таку книжку пишуть з думкою про власний успіх, важко розраховувати на щиру розмову з нашим потенційним читачем. Тому я боюся тих книжок для молоді, які можуть заподіяти їм шкоду, згубно впливаючи на їхню щирість і вразливість. Я завжди буду проти занадто повчальних, дидактичних, нав’язливих в ідейному плані текстів, а також тих, які збіднюють світ дитини або ж роблять його занадто інфантильним. Діти й молодь – це група найвразливіших і найщиріших читачів. Вони повинні отримувати найкраще.

- Серед численних ваших нагород – перша премія у Літературному конкурсі “Уся Польща читає дітям” під патронатом міністра культури. Тут вашим українським колегам залишається важко зітхнути, ще раз відчувши, наскільки ми відстали від Польщі… Кажуть, у вас є спеціальні державні програми підтримки книжок для дітей та юнацтва… Держава закуповує книжки для дитячих бібліотек. Як це виглядає у дії?

- Мені б хотілося щиро пишатися польською культурною політикою, пов’язаною з книжками для дітей та юнацтва. Але це не так. Нам ще дуже далеко, наприклад, до скандинавських країн, де існують спеціальні фонди й премії для тих, хто пише або пропагує літературу для найменших і трохи старших дітей. У нас донедавна мало чим можна було хвалитися. Лише за допомогою згаданої вами програми “Уся Польща читає дітям” відбулася своєрідна революція. І не через видовищні літературні конкурси, а внаслідок наполегливої, цілорічної праці, яка мала на меті навчити країну читати. Саме тих, кому ще не виповнилося вісімнадцять. До цієї акції приєднався Польський інститут книги, організатор прекрасної бібліотечної програми, завдяки якій в усіх містах з’явилися ДКК (Дискусійні клуби книги). Читачі самі обирають автора, запрошують його на зустріч, а Інститут стежить за тим, щоб бібліотеки отримували відповідні дотації, крім того, забезпечує деякі з них книжками, насамперед у найбідніших містечках. Незважаючи на це, дитяча й молодіжна література і досі залишається “бідною родичкою” дорослої літератури.

- Барбаро, скільки часу пишеться книжка, адже ви практично щороку видаєте по книжці? Як швидко ви відновлюєтеся після закінчення чергового твору?

- Писання книжок – це особлива робота. Вона приносить і радість, і розчарування. На щастя, я дуже люблю момент, коли починаю писати новий роман, а мить, коли я його закінчую, – просто обожнюю. Кожна нова книжка – це виклик для мене. Тому я готуюся до нього терпляче, спокійно, завжди пам’ятаючи про те, що поспішати варто поволі. Я ж бо не тільки письменниця, а працюю ще й у вузі, а це обмежує час, який би я могла присвятити своїм книжкам. Проте я не нарікаю. Я звикла писати регулярно, і, якщо це можливо, намагаюся, аби щодня з’являвся новий абзац. Раніше роман створювався впродовж шести-семи місяців. Зараз, коли моє життя перетворилося на безкінечну подорож Польщею і не тільки, мені потрібно вдвічі більше часу. На щастя, видавці терпляче чекають. Читачі також. А я навчилася швидше відновлювати сили. Найважче працювати без задоволення. Тому величезним заохоченням для мене є зустрічі з читачами, які мене надихають і підтримують своєю доброзичливістю.

- Один з персонажів роману “Буба” – мама дівчинки-підлітка, відома авторка жіночих романів. Автор ставиться до цього персонажа з теплотою та іронією. Скільки у вигаданій письменниці від реальної Барбари Космовської, авторки й жіночих романів?

- На відміну від Бубиної матері, я досі, на щастя, не написала жодного “чтива”! Навіть “Приватна територія”, яка іронічно змальовує життя сорокарічної польки, має гіркуватий присмак життя. Та я б сказала неправду, якби стверджувала, що зовсім не схожа на Марію. На жаль, я не позбавлена недоліків героїні. Колись впіймала себе на тому, що у вирі роботи недооцінила життєві проблеми моїх доньок, ба більше, я їх не помітила! Пишучи “Бубу”, вирішила звести порахунки з моїм дорослим світом. Не для того, аби його зневажити чи знищити, а тому, що хотіла чесно сказати молодим: іноді ми, дорослі, теж поводимося як діти. Але в нас це зовсім по-іншому. І ще одне, хоча мені й важко в цьому зізнаватися. Так само, як Бубина мама, я одного разу піддалася на слабинку і, незважаючи на вік, вирішила вбратися в джинси старшої доньки. Джинси підвели, розум теж, але це трапилося лише раз, і мої діти поставилися до цього зі справжнім жіночим розумінням.

- Перекладачка Божена Антоняк так переклала “Бубу”, що через тканину соковитої української мови відчуваєш аромат польської. Як ви працюєте з перекладачами?

- Про ту радість, якої зазнала, коли познайомилася з Боженою Антоняк, можна написати цілий трактат! Це знайомство переродилося в дружбу, а Божена та її чоловік Анатолій з’явилися в моєму житті тоді, коли я починала працювати над романом для дорослих. Оскільки головна героїня книжки – українка, то допомога моїх українських друзів та їхня щирість, а також величезна літературна компетенція допомогли мені певніше почуватися в незнайомому світі українських реалій. Мені приємно зізнатися, що навіть польські редактори моєї книжки не виявилися настільки ретельними, як моя українська перекладачка. Боженка чудово володіє польською літературною мовою. Її запитання, власне, обмежувалися хіба що незначними реаліями, характерними для Польщі, зате відсутніми в інших країнах. Завдяки ретельному прочитанню “Буби” українським перекладачем та редактором нове 6-те польське видання “Буби” вийшло нарешті без помилок, які були в усіх попередніх виданнях.

Галина Вдовиченко