- Пане Василю, чи не дивує вас, що у такий нестабільний для України час Шевченківську премію присудили за історичний твір з антиросійськими настроями?

- Роман “Чорний ворон” - твір мого життя, над яким працював 13 років. Сприймаю цю перемогу як вшанування героїв Холодного Яру. Для мене немає нічого дивного у присудженні цієї премії. “Чорний ворон” насамперед поціновувався за його художніми якостями. Там немає ідеологіних недоліків. Твір написано на міцній документальній основі, на реаліях того часу. Приємно було почути багато добрих відгуків про “Чорного ворона” від людей з різних куточків України, від депутатів з різних фракцій. Отримав привітання з Адміністрації президента. Там мені сказали, що це - високохудожній роман, явище у літературі та суспільстві. Хоча декого приголомшило те, що у творі називаю речі своїми іменами.

Усі казали, що при нинішній владі мені не дадуть Шевченківської премії. Ще й, мовляв, голова Комітету Борис Олійник — комуніст. А всі знають, якщо голова Комітету проти, то про премію можна забути. Окрім того, потрібно набрати не просто більшість, а дві третини голосів складу Комітету. Але я вірив, що отримаю цю премію. Адже в Комітеті немає політиків. І Борис Олійник насамперед – великий поет. Знав, що він не є людиною, здатною на ігри, торги, інтриги, які часто відбувались в Шевченківському комітеті, коли, здавалося би, там були свої люди. Приналежність до Комітету таких людей, як Іван Драч, Василь Герасим’юк, оперна примадонна Марія Стефюк, які прихильно ставляться до моєї творчості, свідчить, що вони не могли голосувати проти. Дехто мені казав, що у Комітеті багато музикантів, диригентів, які, мовляв, не читають літератури і не голосуватимуть за “Чорного ворона”. Як виявилось, саме ці люди найперші віддали свої голоси за мій роман. Був впевнений, що всі голосуватимуть за українськість, тому “Чорний ворон” переможе.

- У романі “Чорний ворон” російських вояк показуєте брудними, брутальними. Не боялись, що через це стикнетесь з гострою критикою деяких читачів?

- Показав російських солдатів через призму сприйняття тих українців, до яких вони прийшли як окупанти. Як могли сприймати українці тих москалів, які грабували, ґвалтували, вбивали?.. Окупантів не можна сприймати в романтичних барвах. Склався колективний образ російського завойовника.

Роман “Чорний ворон” потрібно читати з відкритим серцем. Лише тоді він стане близьким та зрозумілим людям різних поглядів і національностей. Динаміка надходження коштів на екранізацію роману показує, що мій посил таки упіймали. Зворушило, що перші внески зробили росіяни та євреї.

- Думаєте, ця перемога допоможе вам у реалізації екранізації “Чорного ворона”?

- Сподіваюсь на це. Визнання “Чорного ворона” на офіційному рівні дозволить з уважністю поставитись до нього людям, які мають фінанси.

- Шевченківську премію розміром у 260 тисяч гривень плануєте вкласти в майбутню екранізацію роману?

- Ні. Письменник витрачає свої премії, гонорари на хліб і воду - для того, аби існувати і мати сили надалі працювати. Кожна нагорода дає певну свободу. Матиму змогу поїхати в ті місця, про які пишу, дізнатись деталі, які мене цікавлять. Гроші можна би було зневажати, якби можна було без них обходитись.

- В романі “Чорний ворон” присутні герої, які не бояться нічого, впевнено йдуть до перемоги заради рідної землі. Чи бачите в сьогоднішньому суспільстві героїв, провидців нації?

- Провидець нації зараз ходить до школи і читає роман “Чорний ворон”.

- У 2008 році з романом “Ключ” ви вже номінувались на Шевченківську премію. Що тоді не дозволило отримати найвищу державну нагороду?

- Роман “Ключ”, як і “Чорний ворон”, є глибокоукраїнським. Не отримав за нього премії, бо, вочевидь, так лягла карта (сміється. - І. К.). У попередніх Шевченківських комітетах точились подвійні стандарти, велись якісь домовленості, була кумівщина... При Романові Лубківському мені не дали премії, хоча коли він залишав свій пост, казав, що жаліє про це.

- Останнім часом на українських письменників йде наступ. Зокрема, всіх шокувала неприємна історія, пов’язана з Марією Матіос... Ви особисто відчуваєте якісь утиски?

- Сьогодні смішно казати, що хтось може заборонити чиюсь книжку чи висловлювання, адже всі маємо вихід в Інтернет. Якщо ж чиновники чи силові структури чинять на письменника тиск, то роблять йому лише піар. Не бачу наступів на українських письменників. Мені ніколи ніхто не забороняв писати і не викидав із тексту жодного слова. Ніколи не користувався внутрішньою цензурою. Я - абсолютно вільний письменник. Пишу і кажу навіть те, про що можна було б інколи змовчати. Адже потім журналісти вміють вихопити гостру думку з контексту і перекрутити. Як, наприклад, сталось із моєю думкою про від’єднання Криму...

- А що ви мали на увазі, коли порівняли Крим із гангреною?

- Мав на увазі, що Крим історично належить кримсько-татарському народу. І якщо я буду казати про свободу своєї нації і незалежність, але при цьому заперечуватиму свободу, незалежність і право на власну землю іншої нації, то буду вам брехати. Якщо кримсько-татарський народ буде боротися за свою землю, стану в їхні лави і помру за їхню свободу. Від’єднання Криму називаю філософією розпачу. На мрійницькому рівні роздумую про те, якою би була Україна без цього постійного протистояння із Кримом. Але це, радше, думки вголос... Висловлюю свої думки на рівні символів, різних версій геополітичного розвитку. Не кажу про те, щоб зараз комусь дарувати Крим. Крим - не шматок хліба. Мовляв, тому дам, тому дам, а тому - не дам. Зрештою, це не мені вирішувати. Але дехто хапається за частину вислову і починає мене проклинати, мовляв, що за патріотизм? Маю свої позиції, я - відкрита людина і нічого не приховую.

- Вашу думку про Крим зараз обговорюють в різних контекстах. Мовляв, можливо, комусь були вигідні такі висловлювання...

- Жалію, що піднімав цю тему. Не знав, що її так болісно дехто сприйме і потрактує. Ще раз наголошую, що ніколи нікого не закликав від’єднати Крим і комусь його віддати. Казав лише про те, що приєднання земель, які тобі не належать історично, це не завжди позитив. З’являється протистояння. Коли до литовців хотіли приєднати Калінінградську область, то вони відмовились, хоча їхня територія є крихітною.

- Думки про від’єднання Криму висловлював також Юрій Андрухович...

- Я говорив про це ще у 1991 році. А висловлювання Андруховича з’явились значно пізніше. Повторюсь, це філософія розпачу в умовах, коли бачимо, як виснажена нація не може засвоїти своїх територій на духовному рівні.

- Ця філософія актуальна і зараз?

- Ні, зараз вона вже не актуальна для нашого суспільства. І це підтверджує сьогоднішня реакція на мої вислови. Це добре. Можливо, такі провокативні заяви показують прагнення нації до консолідації.

- Ви не боїтесь, що антиукраїнські сили використають вашу думку на свою користь?

- Ні, вони ніколи не використають моїх думок. Якби антиукраїнським силам сьогодні дозволили забрати Крим, то вони би зробили все, аби цього не сталось. Для них Крим - найдорожчий і найсолодший саме у складі України.

- У нашому суспільстві існує дивна тенденція. Українські співаки все частіше переходять на російськомовний репертуар, мовляв, так легше досягти популярності. Чи не станеться такий перелом і у письменницьких колах?

- В письменницьких колах така тенденція теж присутня. Хоча виявляється меншою мірою. Письменники часто погоджуються на екранізацію свого твору на російській мові. Я би цього ніколи не допустив. А щодо шоу-бізнесу, то там варяться люди, яким байдужа Україна. Вони її розуміють не так, як письменники. Бридко бачити, коли ці виконавці, знаючи рідну мову, навмисне говорять російською та ще й із чужим їм акцентом.

- Зараз Львів охопила хвиля скандалу, пов’язана із Ліною Костенко (письменниця скасувала свій візит до міста Лева) та її романом “Записки українського самашедшого”...

- Багато хто чекав від Ліни Костенко художнього роману у традиційному баченні. І тому не сприйняв її твір. Ліна Василівна написала публіцистично-есеїстичний роман. Зробила для всіх нас загальнонаціональний щоденник, де є багато афористичних висловів та мудрості Ліни Костенко. Прочитав цю книгу із задоволенням. Читав його зі смутком, а моя дружина при прочитанні - сміялася. Це говорить лише про неординарність тексту.

- Книга Ліни Костенко породила нечуваний ажіотаж. Її важко знайти у книгарнях. Як пояснюєте цю масову хвилю зацікавлення твором?

- Тут відіграли роль три фактори. По-перше, саме ім’я Ліни Костенко – магічне для українського читача. По-друге, чималу роль відіграв видавець, який добре знає закони піару. По-третє, Ліна Василівна підсилила ажіотаж своїм виходом із тіні. Знайшла в собі сили вийти до людей і сказати слова, до яких українці були спраглими. Популярність “Записок...” є справедливою. Слава Богу, що в Україні так багато людей, які хочуть читати.

- Над чим зараз працюєте?

- Над романом про Марусю із Полісся. Справжнє ім’я цієї дівчини – Саша Соколовська. Їй було лише шістнадцять, коли вона очолила тисячний загін повстанців. Пишу також кіносценарій про останній період життя Симона Петлюри в Парижі. Кінотвір буде називатись “Помри і будь”. І, звісно ж, буду працювати над кіносценарієм “Чорного ворона”.

Довідка «ВЗ»

Василь Шкляр народився 10 червня 1951 р. в с. Ганжалівці Лисянського р-ну на Черкащині. Закінчив філологічні факультети Київського та Єреванського університетів. Видав понад десять книжок, зокрема «Перший сніг» (1977 р.), «Живиця» (1982 р.), «Праліс» (1986 р.), «Ностальгія» (1989 р.), «Тінь сови» (1990 р.), «Ключ» (1999 р.), «Елементал» (2001 р.), «Кров кажана» (2003 р.). За твір «Залишинець. Чорний ворон» (2009 р.) у 2011 р. отримав Шевченківську премію.

Інна Корчук