У його віршах меншою мірою представлено експериментаторство форми, натомість маємо цілковите розкошування думкою.

Чеслав Мілош якось припустив, що митців-поетів можна поділити на конструктивістів і авангардистів, тобто тих, хто працює з образною думкою, і тих, хто передовсім прагне створити нову будівлю, переінакшуючи каркас попередників. Павлюк не прагне до епатажу, його вірші — новаторські і класичні водночас, позаяк у них немає оголеного прагнення до естетичного шокування, натомість маємо і класичну силабо-тоніку, і верлібри, і атональну поезію... Все це засвідчує, що в українській літературі модернізм і досі активно присутній, що стильові пошуки початку ХХ століття знаходять своїх апологетів і сьогодні. І це, по-моєму, нормально. Звичайно, не йдеться про пряме наслідування/копіювання «літературних батьків», радше маємо відлуння голосів-попередників, яке утривалює цю поезію в часі. Зокрема, всі ці риси можемо знайти в поезії з нової збірки Ігоря, що має назву «Стратосфера».

Ігор Павлюк витворює особливий ритуально-міфологічний простір. Зокрема, в його поетичній збірці «Стратосфера» маємо символічний поділ поетичної збірки на сім підрозділів-циклів: «Оселя», «Введення в таїнство», «Вільні падіння», «Осінь в метро», «Постаті», «Безконечний шлях» і «Пора». У середині деяких розділів маємо ще дрібніший поділ. Проте навіть перераховані назви говорять самі за себе: поезія орієнтується на чаклунську практику, вона потребує особливого семіотичного коду для дешифрування.

Поезія Ігоря Павлюка у «Стратосфері» пропонує читачеві особливий ключ для входження через небесні врата. Проте вхід через небесну браму починається саме в «Оселі». Назва збірки — «Стратосфера» — вже має два можливих потрактування. Саме тут розміщено озоновий шар, який символічно асоціюється з Поезією. З другого боку, «стратос» із давньогрецької — військо. Отже, через первісне етимологічне значення слово співвідноситься зі словом «страта», «страчувати», «самострата». На ці значення вказано в анотації до збірки. Отже, Поет — це той, хто спалює себе на сакральному вогнищі. Але, разом із тим, вогонь — це те, що очищує і захищає людину від небезпеки (як зазначає Ѓ. Башляр). Український поет — це «воїн-характерник» (цитую анотацію). У цьому реалізовано зв’язок поезії Ігоря Павлюка з поезією Шевченка («Я на сторожі коло них поставлю Слово...»), Франка, Лесі Українки («Слово, моя ти єдиная зброє...»), пражан, зокрема Олени Теліги, Євгена Маланюка, Юрія Липи та інших.
Базарна вітчизна —
Як баба стара, ще дівка...
Мов заміж виходить
Свідома усся така!..
Всі у безсмертя граються
з кров’ю і золотом.
Яйця зозуля кладе в часовий
пісок.
І — як дірка озонова
над льодяним болотом —
Світить журба з кісток.

Ігор Павлюк оголює те, до чого обережно підходять теперішні філософи, психологи та культурологи. Це проблема людської самотності в багатовимірному світі. Життя все більше уподібнюється існуванню. Передовсім тому, що людина, отримавши потенційно необмежену свободу, втратила відчуття вкоріненості. Чи можна мати коріння в мультикультурному світі, в якому тепер громадянами столиць колишніх імперій у своїй більшості є вихідці з колишніх колоній? Зруйнування моделі «центр-маргінес» призвело до психологічних руйнацій у інших площинах: «Бог-людина», «діти-батьки». Змінюється «формат життя»: тепер навіть для декого небесні простори виконують функцію рідної оселі. Деякі люди проводять значну частину життя в перельотах між континентами. Для них час — це спроба зробити якомога більше справ. Але чи мають ці справи епістемологічну цінність? Що залишиться у дні прийдешньому — сотні тисяч меѓабіт інформації, в яких буде закарбовано суєтне життя нашого часу?
Може, всі мої вірші —
Модерна сповідь язичника
Над рікою, що довга —
Мов пісня собача вночі.
...Мені ж
Як людині
Людно —
Але нелюдяно
Тут.

Ігор Павлюк — «поет Дому». Оселя в цьому разі постає архетипним утворенням; це образ універсальний, який у творчості Павлюка набуває специфічних ознак. Дім — це і пам’ять, і Україна, і своє «оголене серце», й історія, і родина, й поезія. В цій творчості ми відчуваємо активну авторську позицію, що виростає з педальованого й гіпертрофованого образу Поета. В чомусь у цій інтенції Ігор Павлюк наближається до романтиків, хоча не завжди Поет — це суто романтичний образ. Поет для Ігоря Павлюка — передовсім деміург, якого вивели на авансцену не лише європейські романтики, а який генетично споріднений із постаттю античного жерця. Поет має здатність промовляти Істину й віщувати майбутнє.
На фоні епохи,
Що темна, немов зіниця,
Всі люди світліють, святіють,
Пливуть на Той світ.
І морщаться зорі, як сльози,
Як новонароджених лиця.
І ділиться серце
На Захід і Схід.

У цьому криється верховенство Поета — в царстві Духу він є володарем, позаяк у одній руці тримає скіпетр Часу, а в другій — магічний жезл Простору. І ця поезія сьогодні не видається старомодною чи нецікавою. Просто таке поетичне слово містить у собі основне — поетично-емоційне переживання, авторське ліричне «Я».
Сільський філософ
Не знає Нбщо,
Та знає Як в світі жити,
Щоби ні воєн, ні битв...
Не було нічого.
Щоби сидіти у травах високих
І в даль дивитись —
А раптом, а раптом
В очах коханих
Побачиш очі
Простого Бога.

Коли щось видається старомодним, то це не означає, що цей феномен випав із осі нашого часу. Просто, можливо, настає момент, коли маємо повернутися в минуле, бо здобутки теперішнього заводять нас у глухий кут. Доба постмодерну — це час анти-махновщини (а стихія махновської анархії — постійний топос у поезії Павлюка). Махновщина — це свобода, яка оцінюється смертю.

Для Ігоря Павлюка концепт «оселі» — визначальний. Ця оселя антиурбаністична, але трансцендентна. В ній також є місце для іронії, але це іронія, яка, ламаючи, створює. Позаяк вона розхитує в нашому сприйнятті усталені норми «пофігізму», до яких звикнути значно легше. Але в наших умовах такий «пофігізм» — можливість «докотити Україну до самого краю».
...І ця за гроші куплена свобода.
І ця краса без істини й добра.
І — допотопне відчуття народу
Над берегами
Кровного
Дніпра.

Заклики до порятунку себе і своєї землі в поезії Павлюка варто сприймати не як шістдесятницький гуманістичний атавізм, а радше як альтернативну форму поетичного буття, коли постмодерній людині врешті-решт стає невимовно тоскно. А ще більшу самотність вона відчуває, коли повертається до трансцендентного. Раз відмовившись від Бога, ця людина автоматично заповнює простір чимось іншим, тільки не релігійним світовідчуттям.
Епоха вмерла...
Серце відболіло
І тихо засвітилось —
Як болід.
Мій Буг під Богом,
Як гадюче тіло,
Блищав до океану сотні літ.
Сумна держава...
Древня батьківщина
Іще зосталась, кровно-золота.
Ще — чорт та ангел в мене
за плечима.
І спереду коханої уста.
...Епоха вмерла.
Але старовіри
Ще воскресять колись її свята.

Людина завжди має тримати в собі той вогник, який допомагає у найскрутнішу хвилину повернути життя на 180 градусів. Це здатність людини вірити в чудесне.

Дмитро Дроздовський