Така вже природа справжньої філософії — не стільки відповідати на «вічні питання» (а вони саме такі, бо кожен новий час тлумачить їх по–іншому), як міняти ракурс погляду на вічність. Чи прийшов час по–новому глянути на українську культуру? Давно. Двадцять незалежних років — задовгий підготовчий період. І Мирослав Попович ставить собі завдання: оскільки на тривалому цивілізаційному шляху українці зазнали чималих впливів інших культур, слід розібратися, що із тих запозичень стало «нашим», а що й по досі є інорідном тілом.

Ясна річ, авторові було не обійти новомодний просвітянсько–культурницький тренд: зацікавлення Трипіллям. Стверджуючи потужність тієї цивілізації та подекуди помітний формальний вплив на певні звички і традиції сучасного українства, філософ, проте, доходить однозначного висновку: «Вважати Трипільську культуру прямою поперед­ницею слов’янства чи то взагалі «протиукраїнською» немає підстав». А от про не менш загадкових аріїв — узагалі не пише, вважаючи, очевидно, гіпотези про їхню участь в українському етногенезі ще менш науковими за «трипільську теорію». Не згадує серед творців української культури і скіфів, залишаючи російського поета Алєксандра Блока наодинці з його бідканнями («Да, скифы мы! Да, азиаты!»).

Першою культурною катастрофою українства М. Попович називає монгольське нашестя. Другою — знищення козац­тва наприкінці ХVІІІ ст. Між тим і тим — утвердження модерної (тобто, пост–середньовічної) ментальності українців, яка через ту другу культурну катастрофу так і не стала базовою для ментальності сучасної. Що ж нам не вдалося «врятувати» з часів козаччини?

М. Попович пише про козацький «господарський індивідуалізм, який був основою європейської «протестантської етики», а отже, через козацтво в тогочасній Україні утверджувалася «етика європейського індивідуалізму». Саме в цих координатах народжувалися поняття «особистість» та «психологічна Європа». Філософ здійснює блискучий мікроаналіз тогочасного українського літературного апокрифа і віднаходить повну тотожність розвитку європейської та української (козацької) людини — включно навіть із феноменом роздвоєння особистості й дилемою Фауста.

Пік культурного прогресу козацтва — це водночас і вершина вітчизняного християнства. Вершина, на яку пізніше українська людина вже не сходила; вершина і до нині далека й недосяжна, попри камуфляжну набожність нинішніх вождів. Під цим оглядом цікавим є трактування М. Поповичем Хмельниччини. Це була остання релігійна війна Європи: «Повстання під проводом Богдана Хмельницького підводило риску під спробами української еліти досягти порозуміння з католицькою Річчю Посполитою». Міжетнічні, а тим паче соціальні суперечності тієї війни, — чинники другого плану.

Відтак «руйнування традиційної системи і перехід до імперської світської культури, який відбувався паралельно з насильницькою русифікацією всього культурного життя, перервало лінію спадковості і зробило попередні здобутки української культури багато в чому недосяжними для спадкоємців». Культурна катастрофа, спричинена російською окупацією України у ХVІІІ ст. , ґвалтовно припинила нашу інтеграцію зі світською та релігійною Європою, знищила цілі напрями гуманітарного розвитку. Наприклад, українську філософію. «В силу історичних причин виклик Сковороди залишився майже непочутим», — пише М. Попович, автор ранішої книжки про Г. Сковороду. У рецензованому виданні про Сковородинівські виклики йдеться конспективно: слобожанський філософ підійшов до модерного «діалогу» зі Святим Письмом, де мірилом ставала людська особистість, — можливо, йому судилося стати другим Мартіном Лютером?

Далі наш автор характеризує Котляревського як першого яскравого представника вже окупаційної української культури. А може, Іван Петрович саме завершив, як і Григорій Савич, попередню культурну епоху? Принаймні, Валерій Шевчук вважає саме так, розглядаючи Котляревського більш як політолога, ніж літератора, котрий у своїй «Енеїді» зашифрував державну історію України та спрогнозував її перспективи — і для нас, спадкоємців, цей код так і лишився недосяжним, як про це й пише сам М. Попович?

А з розглядом культурних феноменів Шевченка та Гоголя запитань у читача значно більшає. Зрозуміло, що авторові, який свого часу написав і книжку про Гоголя, важко схарактеризувати свого героя на двох сторінках. Часом М. По­пович губиться від цього дефіциту авторського простору аж так, що зневірює й читача: «Гоголь не вміщується в будь–які класифікації». І як на це реагувати пересічному споживачеві, котрому й адресована рецензована «Культура»?

Застосовуючи природні для популярного викладу бінарні опозиції — «Шевченко був в усіх відношеннях повною протилежністю Гоголя», — автор проте не подає так само спрощених альтернативних пар–характеристик. Натомість поруч — лише побіжне згадування глибинної і непрозорої «теми кривавої жертви у Шевченка», що вимагає розлогих коментарів. А на початку книжки М. Попович пише, що «жертва — центральний пункт язичницького культу». Оскільки філософ визнає Шевченка першим українським міфотворцем (№2 — Гоголь, №3 — Довженко), то цікаво би простежити вплив коду жертви і в новітній українській культурі — аж до наших днів. «Язичники, прагнучи нейтралізувати страх, приносили богам жертву. У новітні часи жертва трансформувалася у хабар», — пише у вельми цікавій книжці «Гоголь: буття і страх» філолог Олександр Ковальчук (Ніжин: Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя, 2009). Так є на побутовому рівні, але ж у геополітиці хабар називають інакше — анексією, наприклад. Чи не є це тією самою Шевченковою «кривавою жертвою»?

Згадуваний О. Ковальчук пише про «симфонію страху, створену Гоголем», і в інтерпретації науковця зміна українського світу після отої другої культурної катастрофи виглядає так: «Домінантними при визначенні поведінки людини є або сором, або страх. . . Страх — спадок тваринного світу, сором — вияв власне людського начала (саме у ньому закладені механізми обмежень, що діють у просторі соціуму). Завдяки сорому здійснюється перетворення «фізіології в культуру». Імперська держава — як форма організації суспільства — зробила ставку на страх... Посилення компонента страху означає повернення вітального вектора до форм долюдського існування, а отже, до знищення сорому».

Мирослав Попович не оперує наскрізними культурними кодами: жертва, страх, сором. Жанр популярного видання, запропонований йому видавцями, унеможливлює таку оптику. Інакше це була би зовсім інша книжка, де картина української культури вибудувана не за історичною вертикаллю, а коли на горизонталі сучасної ментальності були б виявлені відгомони усіх задавнених культурних кодів. І в такій площині на читача б чекали можливі відповіді на вельми злободенні питання. Скажімо, як у політичній культурі сучасних українців відлунює козацький менталітет, де, з одного боку, бачимо «усвідомлення певних прав і неможливість їх втілення у життя, що породжувало бунтівну ідеологію самозахисту особи», а з іншого — «жорстокість і непримиренність» того культурного спадку?

За гіпотетичного горизонтального зрізу сучасної української культури можна було б із подивом побачити, що механізми багатьох нинішніх процесів працюють на прадавньому культурному «паливі». Наприклад, таке явище як необароко в нашій новітній літературі. Або ось філософ оригінально трактує т. зв. «феодальну роздрібненість» Русі: це аж ніяк не був занепад Києва, а стрімка регіоналізація за тодішньою європейською моделлю: «Зменшення питомої ваги Києва в сукупному розвитку всього краю було наслідком не падіння столиці, а енергійного піднесення периферії, і супроводжувалося упевненим подальшим розвитком Києва». Чи цей механізм повністю і остаточно заміщений у нас протилежною візантійсько–московською парадигмою?

Чимало й інших «історичних» висновків філософа просто вимагають дослідницької перевірки на рівні залишкової культурної енергетики. Читацька інтуїція підказує, що Мирослав Попович напише і таку книжку — надто привабливим виглядає процес її створення. Але й те, що вже зроблено, — цілком адекватне лавреатському статусу енциклопедії «Культура». Запропонований видавцями стильний та зручний дизайн тексту, добірно ілюстрований (зокрема, і виокремленими деталями, що по–новому репрезентують добре відоме ціле), перетворюють книжку на такий собі музей на книжковій полиці. Музей з інтригуючими коментарями топ–екскурсовода.

НОМІНАЦІЯ «СОФІЯ»

* у правому стовпчику — рейтинґ книжки: кількість набраних балів поділена на кількість експертів у номінації

Зарубіжна гуманітаристика

1. Блез ПАСКАЛЬ. Думки. — К.: Дух і Літера, 704 с. (п) 83,67

2. Джеред ДАЙМОНД. Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами. — К.: Ніка–Центр, 488 с. (п) 55,42

3. Ларі ВУЛФ. Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. — К.: Критика, 592 с. (о) 54

4. Адам МІХНІК. У пошуках свободи. Есеї про історію та політику. — К.: Дух і Літера, 554 с. (п) 40,75

5. Карл Отто АПЕЛЬ. Дискурс і відповідальність: проблема переходу до постконвенціальної моралі.

Сер. «Сучасна гуманітарна бібліотека». — К.: Дух і Літера, 430 с. (о) 32,47

6. Карл ЯСПЕРС. Психологія світоглядів. Сер. «Філософська думка». — К.: Юніверс, 464 с. (п) 24,33

7. Деніел БЕЛГРАД. Культура спонтанності. Імпровізація і мистецтво в повоєнній Америці.
Сер. «Висока полиця». — К.: Факт, 528 с. (п) 24

8. Зіґфрід КРАКАУЕР. Від Каліґарі до Гітлера. Сер. «De profundis». — К.: Грані–Т, 21,33

9. Едвард ЛУКАС. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу. — К.: Темпора, 488 с. (о) 19,67

10. П’єр РОЗАНВАЛОН. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлективність, наближеність. — К.: Києво–Могилянська академія, 287 с. (о) 18

11. Ален БАДЬЮ. Концепт моделі. Вступ до матеріалістичної епістемології математики. — К.: Ніка–Центр, 488 с. (п) 13,67

12. Мілада Анна ВАХУДОВА. Нерозділена Європа. Демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму. Сер. «Актуальні світові дискусії». — К.: Києво–Могилянська академія, 379 с. (о) 12,5

13. Європа та її болісні минувшини. Сер. «Ідеї та Історії». — К.: Ніка–Центр, 272 с. (п) 7,67

14. Річард Дж. ЕВАНС. На захист історії. — Л.: Кальварія, 296 с. (о) 5,83

Українська гуманітаристика

1. Мирослав ПОПОВИЧ. Культура. Ілюстрована енциклопедія України. — К.: Балтія–Друк, 184 с. (с) 62,83

2. Оксана ПАХЛЬОВСЬКА. Ave, Europa! — К.: Пульсари, 656 с. (п) 62,5

3. Українське бароко. У 2 т. Бібліотека державного фонду фундаментальних досліджень. — Х.: Акта. 636+412 с. (к) 43

4. Сергій КРИМСЬКИЙ. Ранкові роздуми. — К.: Майстерня Білецьких, 150 с. (п) 33,58

5. Євген СВЕРСТЮК. Правда полинова. — К.: Києво–Могилянська академія, 304 с. (о) 32,67

6. Олександр МОТИЛЬ. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження. — К.: Критика, 200 с. (о) 30,5

7. Світлана ШЛІПЧЕНКО. Записано в камені. Короткі інтервенції в історію та теорію архітектури. — К.: Всесвіт, 353 с. (о) 25,92

8. Іван ДЗЮБА. Спогади і роздуми на фінішній прямій. — К.: Криниця 23,08

9. Микола РЯБЧУК. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. — К.: К. І. С. , 240 с. (о) 22,5

10. Антоніна КОЛОДІЙ. Національний вимір суспільного буття. — Л.: Астролябія, 368 с. (о) 20,67

11. Екстракт 150. У двох частинах. «Бібліотека газети «День». — К.: Українська прес–група, 1040+576 с. (п) 16,58

12. Олександр ГАВРОШ. Точка перетину. Сер. «De profundis». — К.: Грані–Т, 168 с. (п) 16,42

13. Флорій БАЦЕВИЧ. Духовна синергетика рідної мови. Лінгвофілософські нариси. Сер. «Монограф». — К.: Академія. 192 с. (п) 12,42

14. Владимир ГОРБУЛИН. Без права на покаяние. Сер. «Defense express library». — Х.: Фолио, 379 с. (п) 11,33

Костянтин Дикань