Так, «Смолоскип» був створений українськими студентами на початку 1950-х у Франції. На початку 1960-х — переведений у США. Відтоді спеціалізувався на дисидентській і правозахисній літературі, доробку українських письменників, заборонених в радянській Україні, та самвидаві. А це — багатюща колекція поетичних, прозових та драматичних творів: Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Олена Теліга, Микола Руденко, Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко, Атена Пашко, Михайло Осадчий, Ігор Калинець... Крім того, публіцистика і літературознавство Григорія Костюка, Юрія Луцького, Юрія Шевельова, документи Української Гельсінської групи... Нині видавництво має дві «прописки» — у Балтиморі та Києві. У його київському офісі діє Музей українського самвидаву й книгарня, де можна придбати книжки провідних вітчизняних видавництв. До речі, два роки тому наш головний редактор Лариса Івшина, почувши, що студенти-практиканти не знають нічого про генерала Петра Григоренка, водила їх у цей музей. Вже в Україні надруковано серію «Розстріляне відродження», чотиритомник філософських праць Дмитра Чижевського, твори Олени Теліги й Олега Ольжича, публіцистику Івана Багряного, спомини Олександра Барвінського, активістів руху «Опору» часів Другої світової війни та 60-х років, серію лекцій знаних українських та іноземних професорів (Оля Гнатюк, Павел Марковський, Леонід Ушкалов, Дмитро Горбачов, Хосе Луїс Рамірес та ін.), листування В’ячеслава Липинського...

Нещодавно Осип Зінкевич був гостем «Дня».

— Пане Осипе, вітаємо із нагородою — орденом Ярослава Мудрого — за, як формулюється в президентському указі, «проведену українську роботу»!

— Дякую. Але, знаєте, якщо люди працюють задля нагород, це погано свідчить про них. Не для отримання відзнак, привілеїв чи посад ми повернулися сюди, перенесли наше видавництво. Ми приїхали працювати!

— Ми вас застали за роботою над архівом. Що впорядковуєте?

— Я маю дивну вдачу — читаю газети із ножицями в руках. Тем, які мене цікавили, було чимало: Розстріляне відродження 1920 — 1930-х років, дисидентський рух, шістдесятники... Тож назбиралася величезна кількість матеріалів. Ніхто й подумати не міг, що стане можливим переїхати в Україну, навіть придбати якийсь будинок (цей — наша власність), де можна увесь архів розмістити. Отут та в інших кімнатах — найбільший у світі архів українського самвидаву! Крім нас, цим займалося видавництво «Сучасність», більшість документів якого, на жаль, пропала після смерті директора Миколи Лебедя. Щоправда, є архів самвидаву в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. Але там переважно неформальна преса, що з’явилася вже у 1988 — 1990 роках.

Подібно до того, як колись у КДБ, у нас заведено папки на політв’язнів (сміється). Дехто з них, приміром, Іван Дзюба, приходив сюди і дивувався, скільки про нього писалось у західній пресі. Це завдяки нашій співпраці з «Міжнародною амністією». Якщо у демократичних країнах справа того чи іншого політв’язня набуває розголосу, до нього починають по-іншому ставитися. Та, попри резонанс справи Василя Стуса (публікації його звернень у закордонних ЗМІ, вихід збірки «Палімпсести» у США...), поета довели до смерті...

Ми тісно співпрацювали з «Міжнародною амністією», яка, отримуючи інформацію про ситуацію в Україні через свої джерела, ділилася нею з нами. Багато матеріалів одержувало «Радіо «Свобода», до слова, фінансоване на той час ЦРУ, що на сьогодні не є жодною таємницею. Однак найбільше самвидаву надходило у «Смолоскип» через розроблені нами самими схеми. Найефективніша діяла у Копенгагені, куди приходили радянські судна. Один капітан привозив документи і залишав їх в обумовленій схованці в одному із парків, подаючи і дату свого наступного приїзду. Потім наш співробітник, між іншим, данець (ми тісно співпрацювали з данськими правозахисниками), йшов туди, забирав «передачу» і телефонував, мовляв, приїжджайте.

— А що відомо про того капітана? Ви коли-небудь зустрічалися з ним?

— Здається, він зараз дослужився до адмірала Чорноморського флоту України. Наскільки знаю, говорить про свої «послуги» неохоче. Насправді були різні люди — моряки колишнього радянського флоту, журналісти, спортсмени, які в тоталітарні часи були джерелами інформації для закордонних українців.

Так, я мав не одну зустріч з тим капітаном у Копенгагені. І якось стався цікавий випадок. Інколи в людини сильно спрацьовує інтуїція. Скільки їздив за кордон, ніколи не брав розкладного ножа (тоді ще можна було). Аж раптом беру його в поїздку в Копенгаген. У Копенгагені чекаю капітана. Він запізнився на дві години. Миттєво передав пакунок, перев’язаний шнурком, мовляв, поспішає. Мені спало на думку: а якщо це бомба... Я знав, як убили Євгена Коновальця. Попрямував з тим пакунком у парк, де вночі не можна було прогулюватися. Поклав «передачу» під дубом, на невеличкій гірці, неподалік озерця, і чекаю, що вибухне... Вже на світанку перерізав шнурок тим ножиком, а всередині — чи не всі документи Української Гельсінської групи. Дивлюся вгору, а звідти спостерігає за мною сильної статури данський поліцейський. Я опинився у поліцейському відділку, розповів про все, як воно було (потім прокотилася хвиля критики на мою адресу за це). Очевидно, там скопіювали частину документації, а потім усю повернули і мене відпустили. Результат — велика книга майже на тисячу сторінок «Український правозахисний рух» українською й англійською мовами.

— Просто детективний сюжет...

— А ось подивіться, бачите оцю ляльку, майже розрізану навпіл (показує). Це — подарунок від видатного українського художника Опанаса Заливахи. Він передав такі дві — дівчину і хлопця в українському вбранні. Ми з дружиною, нічого не підозрюючи, поклали їх у сервант. Через кілька місяців я потрапив у лікарню з апендицитом. І там мені наснилося, що в тих ляльках має щось бути. Коли я повернувся з лікарні, вирішив розрізати ті ляльки, дружина подумала, що я збожеволів... І що ви думаєте, і в одній, і в другій були діапозитиви картин Заливахи. Митець хотів, аби видали альбом за кордоном. Альбом вийшов уже в Україні. У США складно було його надрукувати — надто коштовний, а «Смолоскип» жив за пожертви української діаспори.

— А що із українського самвидаву вдалося видати в діаспорі?

— Багато чого. Хочу згадати зокрема «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. На той час західна преса нічого не писала про українські справи. Остання стаття вийшла у Le Figaro 1950 року про вбивство Романа Шухевича. Виглядало, що Заходу не хотілося псувати відносини з СРСР, і, ясна річ, під тиском різних чинників було упереджене ставлення до українців і до української справи. Отримавши унікальний на той час твір «Лихо з розуму», ми поставили перед собою головну ціль — перетворити його на світову подію. І нам це вдалося. По-перше, ми звернулися до «Радіо «Свобода», яке тоді слухали сотні тисяч, а може, й мільйони слухачів. По-друге, вдалося вийти на Збігнєва Бжезинського, державного секретаря США, який допоміг надрукувати «Лихо з розуму» в одному з найбільших і найпрестижніших американських видавництв «Мек Гро енд Гілл». Врешті західна преса заговорила про репресії, дисидентський рух в Україні, Україну, українське питання... Після того розголос здобула книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка вийшла різними мовами. Отак вдалося переломити блокаду щодо висвітлення українських питань в іноземних ЗМІ та одночасно донести українське питання до багатьох політичних діячів Заходу й отримати їхню підтримку.

— Пане Осипе, як «Смолоскипу» вдалося не стати «універсальним», як інші діаспорні видавництва, а спеціалізуватися на дисидентській та правозахисній літературі, українському самвидаві, творах письменників, заборонених в радянській Україні, й дотримуватися цієї концепції донині?

— Це може тепер звучати дивно, але мені в цьому допоміг Микола Хвильовий... І до сьогодні він буквально за мною ходить. 1939 року, коли Радянська армія окупувала Галичину, до нас приходили двоє радянських офіцерів — Малинько і Шумило, обидва залицялися до моєї сестри. Мій же батько був січовим стрільцем. Якось пізно ввечері офіцери дискутували з ним про самостійну Україну. Один каже до батька: «І в нас (у Східній Україні. — Ред.) були такі, які прагнули незалежності: Хвильовий, Скрипник, Шумський. І, знаєте, як вони закінчили? Причому усі троє». Мені передусім запам’ятався Хвильовий. На ранок розпитую про нього. Тато, звичайний селянин, нічого не знав. Відтоді я почав цікавитися Хвильовим. До речі, як коштовний фоліант, зберігаю томик із його творами, який позичив у Івана Багряного і йому не повернув... Якщо візьмете «Арабески» чи «Я (Романтика)» — такого у нас ніхто не писав! Так у мене зродилися амбіції колись видати Хвильового! Опинившися в США, почав шукати, хто б став головним редактором творів письменника. Тоді я вже був знайомий з літературознавцем Григорієм Костюком, який знав особисто Хвильового, співпрацював із ним, був на його похороні... Так ми видали п’ятитомник (на сьогодні — найповніше видання творів письменника. — Ред.). Уявіть, як це було, — зібрати матеріали звідусіль: з Гарвардського, Колумбійського, Іллінойського університетів, архіву Володимира Винниченка... Єдине, що ми не знайшли, — повного тексту памфлету «Україна чи Малоросія?».

— Мені відомо, що незабаром у вашому видавництві вийде... назвімо це продовженням «Вальдшнепів» Хвильового...

— Уже маємо сигнальні примірники. Один мій давній знайомий, як і я, давно цікавилися Хвильовим. Він іще в 1960-х роках написав повість «Аглая» — як спробу продовження «Вальдшнепів», тобто про життя героїв цього роману 30 років по тому та їхніх нащадків. «Новий» твір виходить під псевдонімом Артем Сокіл (на прохання автора). З Євгеном Сверстюком обговорювали, як, власне, назвати твір: чи це справді продовження, чи спроба продовження. І дійшли згоди: назвати його спробою продовження, чим він, власне, і є... Цікаво, як повість сприйме сучасний читач...

— Нещодавно у «Дні» було опубліковано матеріал літературознавця Володимира Панченка про Миколу Хвильового (Див. №19 за 5.02.2010). У ньому донька письменника Іраїда Дмитрівна, зокрема, згадувала про те, що якось ви її навідували...

— Це було 1993 року. Я саме займався відзначенням 100-річчя з дня народження письменника. Приїхав до неї вже із томом із п’ятитомного зібрання праць Хвильового. До речі, деякі сімейні фото для цього зібрання передали близькі родичі Іраїди Дмитрівни, що жили в Австралії. Серед них і знімок онука Хвильового Віктора. Ми його не опублікували. Боялися нашкодити. Настільки онук був схожий на діда...

— Пане Осипе, ви листувалися із патріархом Мстиславом, Іваном Багряним, Євдокією Гуменною, Дмитром Донцовим, полковником Андрієм Мельником, Олегом Штилем-Ждановичем, Славою Стецько, Григорієм Костюком, Юрієм Шевельовим... Коли вийде друком це листування? А може, ще й ваші спогади?

— Не маю часу його впорядкувати. Із тисяч збережених листів тільки дечому дав лад. Думаєте, треба засідати за мемуари? Це — не так важливо. У нашій історії й культурі було чимало позитивних героїв. Передусім їх треба видавати! Наприклад, писати про період 20 — 30-х років ХХ століття, який у літературі називається Розстріляним відродженням. Уявіть, коли ми у США почали видавати Хвильового, проти цього розгорнулася велика кампанія! Мене, поряд з іншими, почали називати «фітільовщиком». На презентації третього тому Хвильового у Сан-Франциско один емігрант почав вигукувати, що з тих книжок ллється українська кров... Це було таким шоком для слухачів, що ніхто не тільки не придбав жодної книжки — люди боялися до них підходити. Ми підозрювали, але згодом пересвідчилися, що це була провокація КДБ. Радянські ідеологи хотіли за всяку ціну відірвати від українського літературного процесу творчість письменників Розстріляного відродження. Але їм це не вдалося. На мою думку, письменники 1920 — 1930-х років повірили у радянську Україну. Повірили, що в цій системі зможуть творити нову українську літературу. Той кількарічний процес українізації був стихійний, а може, спланований у Москві, щоб спершу розкрити національні почуття багатьох талановитих людей, а потім їх знищити. Твори тих письменників, письменників Розстріляного відродження, маловідомі або й зовсім невідомі в Україні, тому ми їх і видаємо!

«Хто для вас є Осип Зінкевич?» — таке запитання «День» поставив тим, хто називав офіс «Смолоскипу» у Балтиморі рідним домом, тобто — друзям і однодумцям, а також людям, які у різні часи перетиналися з директором видавництва.

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, літературознавець:

— Я твердо знаю: то неправда, що немає незамінних людей. Такі люди є. І Осип Зінкевич один із них. Його реальна помічна присутність у нашому культурному просторі дуже відчутна. Видавець, публіцист, громадський діяч, талановитий менеджер важливих культурних проектів. Його «Смолоскип» — знакове явище в українській культурі ХХ—ХХІ століть. Світло «Смолоскипа», його допомогу й підтримку ми, шістдесятники, відчували завжди. Завдяки йому наше слово було почуте у світі.

Повстання незалежної України сприйняв екзистенційно. Не співчутливий погляд збоку, не допомога і порада, а безпосередня УЧАСТЬ. Переніс свій «Смолоскип» сюди, де його світло таке потрібне. І головне — зумів зробити так, щоб на це світло зліталася молодь. Зумів знайти з нею спільну мову, незважаючи на її інакшість, залучити до роботи на благо України. Творчі семінари, конкурси, видання молодої поезії й прози, різні культурні акції, українська книгарня — все це світло «Смолоскипа».

Осип Зінкевич — людина, що не змарнувала свого життя. Не декларативний патріот, а невсипущий робітник на ниві рідної культури. Сил йому і здоров’я!

Сергій АРХИПЧУК, режисер:

— У свідомості українського інтелігента видавництво «Смолоскип» асоціювалося й асоціюється із опором, правдою і справжнім мистецтвом. Саме у «Смолоскипі» надруковані твори, що були заборонені й недоступні в материковій Україні. Твори, які будили нашу пам’ять і наш дух.

В умовах української незалежності можна було, як багато інших видавництв чи періодичних видань, зайняти якесь невиразне місце: існувати у вузькому колі зацікавлених і небайдужих. Натомість Осип Зінкевич захотів, аби його видавництво БУЛО! Українським, успішним, прибутковим, резонансним, перспективним! Це завдяки йому (молодіжні літературні конкурси та іменні стипендії) виникли імена, які створюють виразне обличчя сучасної української літератури: Сергій Жадан, Світлана Пиркало, Тарас Прохасько, Іван Андрусяк... Треба сказати, що вищезгадані конкурси створені своєчасно, мобільно, чесно і віддано, без усякого сподівання на державу. Інакше кажучи, це — вчинок людини, яка органічно реагує на зміни, що відбуваються між поколіннями, у суспільстві, країні, світі.

Треба сказати, що Осип Зінкевич — людина, яка, зберігши величезне завзяття до українського слова, української культури, завжди виглядає по-особливому. У нього очі теплоти та глибини, традиційної української доброти, якої ми часом соромимося і яку, бува, приховуємо. Але вона вирізняє українця в національному розмаїтті, представленому в світі.

Для мене Осип Зінкевич — українець — такий, яким має бути. Хоч би в якому часі й де він жив.

Атена ПАШКО, поетеса:

— Ще задовго до незалежності України я дізналася про Осипа Зінкевича від свого чоловіка В’ячеслава Чорновола. Осип дуже багато допомагав дисидентам, шістдесятникам. Зокрема, йому передавалися петиції, заяви, матеріали від наших політв’язнів. Таким чином світ через пана Зінкевича дізнався про Україну. Ту Україну, яка бореться і протестує проти тоталітаризму. Відповідно, тут було легше жити від усвідомлення, що там, у США, є наш голос — голос правди, і, можна сказати, правозахисник. В Осипа — велике співчутливе серце. Чутливий на фальш слух. Рентгенівський зір. Він фантастично працелюбний. Передбачливий і цілеспрямований. Осип любить людей. Має чуття на молодих талановитих!

Це про нього поетичні рядки Івана Франка:

Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше
стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!

Знаєте, я із страхом думаю: а що коли він поїде звідси?.. Але Осип і це передбачив. Знайшов со бі помічників, в яких вірить. Бог у поміч!

Нині Осип і Надія Зінкевичі — мої близькі друзі. Моя підтримка. Моє цікаве товариство. Я дякую їм за все! А особливо за десятитомне видання праць В’ячеслава Чорновола! Без усебічної підтримки цього подружжя воно би не побачило світ!

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ:

— Таких людей, як Осип Зінкевич, треба просто культивувати — їх дуже мало в нашому суспільстві! Коли говорю про нього, на гадку приходить Борис Грінченко. Ключем до порівняння є їхнє служіння національній справі й Україні: виразне, енергійне, достойне, послідовне і непохитне!

Вперше почув про Осипа Зінкевича, коли приїхав 1978 року до США, тоді познайомився із виданнями «Смолоскипа». А згодом відбулося й наше з паном Осипом знайомство. Як людина він надзвичайно скромний. Я би сказав, що дуже спокійно оцінює свої заслуги. Осип і його дружина Надія — це ідеальне втілення скромності й особистої відповідальності за справу.

Євген СВЕРСТЮК, редактор газети «Наша віра»:

— Осип Зінкевич є видавцем доброї професійної культури і високих ділових якостей. Він належить до покоління ідеалістів-націоналістів ще довоєнної пори. Має добре чуття вартості книги, вироблене на Заході в умовах конкуренції. І має добре чуття на імена. От він очолював видавництво «Смолоскип» у Парижі, яке, до речі, надрукувало мою першу «крамольну» книгу «Собор у риштованні» (1970). Йому пан Осип дав ім’я Василя Симоненка. То було дуже своєчасно. Інакше кажучи, він розумів, що це додає його видавництву резонансу. Потім у США видавництво стало гідним домом українських дисидентів.

Повторюся, в пана Осипа добре чуття на імена, зокрема на імена, в той час не дуже популяризовані. Переді мною книжка «Широке море України». Коли вона вийшла друком, її не бачив. Зате мої слідчі бачили: тоді я був заарештований, а вони познайомилися з моїми статтями закордонного видання 1972 року ще раз. Словом, пан Осип вдало міг використати матеріал, який потрапляв до рук. Поставало, звичайно, питання: наскільки це коректно щодо ув’язнених?.. Я можу відповісти відповідно до логіки моєї поведінки під час ув’язнення: щодо мене, це було доцільно. Усвідомлював, чим більше публікацій буде на Заході, тим краще — щоби тут не грали придуркуватої ролі, мовляв, ніхто не знає, хто ти є. І в цьому пан Осип зайняв дуже тверду позицію: друкував ті матеріали, які надходять, розуміючи, що вони надходять не випадково... Між іншим, працівники КДБ теж не мали жодного сумніву в тому, що ми самі ж і сприяли їхній передачі за кордон.

Складно пояснити сучасним читачам, але ще складніше було пояснити читачам кінця 1980-х, що наші прізвища мало що означали для більшості читачів в Україні. Навіть нині дуже піднесене ім’я Василя Стуса в уявленні пересічного члена Спілки радянських письменників — це було ім’я «того, кого заарештували 1972 року». Я відчув, що значать наші імена, коли потрапив за кордон 1989 року й побачив, що всі тамтешні українці знають мене і вітають як людину, що повернулася з того світу. Це без перебільшення. І, ясна річ, Осип Зінкевич робив популярність своєму видавництву саме на тих іменах. У нього вистачило ділової орієнтації, щоб переселитися до Києва. Бо там епоха публікації самвидаву закінчилася. А потрібно пропагувати твори, які фіксують дух національного опору в Україні. І серед усіх українців, які переселилися сюди, Осип Зінкевич є, безперечно, найбільш ефективною постаттю.

А щодо того, що Осип надав мені як редактору газети «Наша віра» і президентові ПЕН-клубу приміщення... Думаю, він це зробив не з розчулення, а з ділових мотивів. Бо розумів, що це одразу стає центром, куди приходять кореспонденти, телекамери, майже всі відомі діячі діаспори, представники посольств... Сказати б, кілька років тому в редакцію «Нашої віри» завітав посол США, ми порозмовляли, а потім на виході дипломат сфотографувався на тлі експонатів видавництва. Звичайно, для мене це теж є справою спільною, тому що ми обоє робимо спільно національну культурну роботу.

Таких, як пан Осип, нині мало, бо він із того покоління, яке зустрічалося ще з Олегом Ольжичем. Його генерація гартувалася в дуже важких політичних боях. То епоха породжує людину. Цікаво, що люди його покоління (як Василь Кук, Степан Семенюк, Микола Плав’юк...) говорять дуже стисло, концептуально і по суті. Думаю, що коли є людина як вчитель, то є й уроки. Навколо пана Осипа багато молоді. Він відкритий до спілкування. Хто хоче вчитися, той може навчитися. Але цілком ясно, що не можна навчитися того, що не написано на скрижалях часу.

 Розмовляла Надія Тисячна

Фото: umoloda.kiev.ua