
Re: цензії
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
- 26.05.2025|Ігор ЗіньчукПрагнення волі
Видавничі новинки
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
- Тетяна Трощинська. «Любов не минає. Щоденник мами, що втратила сина»Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Медовий місяць Ірени Карпи в королівстві Мустанг
Письменниця і музикант Ірена Карпа провела медовий місяць із чоловіком Полом Хенсоном у королівстві Мустанг і ділиться з «Джетсеттером».
Цей хані-мун (honey month) – чогось саме цю поїздку після офіційного підписання паперів про вічну любов і вірність прийнято так називати – був далеко не honey. Не тому, що ми там сварилися, брали з собою в подорож двоюрідну тьотю, дзвонили екс-любовнічкам чи хворіли. І навіть не тому, що не було традиційного набору «пальми-сейшели-бікіні». Просто місяць цей видався ЧІЛІ. Від обох факторів: перцю і холоду - першим гірські народи, а разом із ними й ми, рятуються від другого.
Я так давно (майже цілий рік) хотіла потрапити до загадкового королівства Мустанг. У таємничу трансгімалайську колишню автономію. І навіть тепер, коли комуняки, що тепер при владі у Непалі, скасували той прекрасний традиційний почет короля, королеви і принца, однаково місцеві люди вважають їх дуже багатими особами й цінними сакральними об’єктами. Коли йдуть до них на аудієнцію, несуть із собою білий шалик і... пиво. Я вже й не знаю, де вони те пиво в тім палаці складають. Іноземці, яким пощастить пробратися до палацу, теж несуть те, що для них найдорожче. В нашому випадку – коробку французьких трюфелів із арабського дьюті-фрі. Шкода, не взяла з ввічливості камеру. Ну і шкода, що принцу було трохи більше років, ніж ми сподіваємося з казок. Десь так сильно за 50. Пора було б уже й імператором стати, якби не вітчизняні маоїсти.
Трек у Мустанг – прекрасний відпочинок для тих, хто не дуже любить людей. Особливо білих туристів з їх вереском «Агу, давайте на зірки дивитися, хоч щось корисне зробимо! Хей-го!» та ще й вимахують при цьому мокрими шкарпетками над головою. Головна перешкода для бекпекерів – 600 доларів тільки за дозвіл в Мустанг пройти. 500 уряду, 600 тревел агенції. Плюс назагал там витрати вищі, ніж на інших маршрутах, але воно того варте.
Це - дорога до Ло Мантангу.
Максимальна висота невелика – 4800 м – це там, де ніжками ходити. На конячці можна і вище, якщо вам конячку не жалко. Або й самому в істериці на шеститисячник піднятися – їх навколо вистарчає в полі зору.
Мустанг – місцевість надзвичайно красива, драматична, знакова для буддиста і вражаюча для естета. А ще там непогано працюється – я жадібно носилася з ноутбуком в пошуках електроенергії, але більшість вражень і думок довелося таки записувати в блокнот. Сонячних батарей не завжди вистарчає на всіх.
По дорозі в Ло Мантанг, столицю Мустангу, нам впарили найдорожчу покупку за всю дорогу. Мантру в костяній коробочці зі срібними пластинками. Мені соромно казати, скільки вона коштувала – в передгір’ї заплатили би разів у десять менше.
Не зважаючи на калорійну їжу (макарони з рисом і картоплею йдуть на ура), ми ще й схудли, як два одоробала. Ледве вдалося вистояти охлялим натиск піщаної бурі...
Одного разу я зі спрощеного варіанту момо – подібного на наш вареник – виліпила пельмень. Сміялись гімалайці всім селом. Такого реготу їхні гори ще не чули. Видно, більш безглуздої форми уявити собі не могли.
Дорогою назустріч скакали блакитні тибетські вівці, жирні зайці і грифи з мене заввишки. На першого я ще подумала – то індик переросток чи коза з крилами. Жерли труп коня...
Не знаю, скільки ми кілометрів подолали вгору і вниз за десять днів – але йшли вдень і деколи вночі. Найбільший облом, коли здається, ніби до села вже метрів триста – он же його видно, аж тут гульк – у трьох сотнях погонних метрів вміщається ще два каньони по триста метри завглибшки – якраз до ночі й долізеш.
Ще ми записали прекрасних автентичних тибетських пісень і нарили собі пару дуже цінних сакральних подарунків (не вдаючись у туристичне мародьорство). Але про це все – в художній формі в нових треках QARPA. I в новій книзі з несподіваними героями. Гадаю, допишу її скоріше, ніж переїду в нашу хатку в Гімалаях. Там виноград, до речі, так собі росте...:)
Сумна тут... Певно, мрію про ковбасу...
Принцеса на білій кобилі (в Мустангу не на мустангу).
«Work work» з вічним молєскіном (в рідкісних місцях, де була електроенергія, відразу працював і лаптоп - нащо ж його на собі тягла всю дорогу. Та ще й штатив цей ужасний...
Сиджу на сходах до печери Падми.
«Головна фішка текстів Карпи - ефект прісутствія», - сказав один професор. Отут я наглядно демонструю, чого так. Типу, пакую читача в рюкзак і тягну з собою по пятитисячних висотах (тут десь чотири ще). Навіть якщо автобіографічна історія - мій вчорашній день, обставини, пейзажі і деталі висосувати з пальця не ком іль фо.
Ні, це не параноя від української параної. Це маска від піску:)
Бичари. Якщо вдивитися в їх вираз облич, зразу стає ясно, чого у нас гопніків биками називають:)
Щоденна піщана буря в долині ріки Калі Гандакі. Мертве серце Азії. Ворота в заборонене королівство.
Коли бачиш хвилю піску з камінням - обертайся до неї рюкзаком і попою. Навіть через штани коле! Горе тому, хто забув дома окуляри, чи шапка на вухах не сходиться. виростуть у вухах яблуні високогірні.
Текст і фото: Ірена Карпа
Додаткові матеріали
- Ірена Карпа: Батьки показують журнал з моїми еротичними фото гостям
- Ірена Карпа: «Якщо я народилась в Україні, значить мене за щось покарали»
- Ірена Карпа: «Мій чоловік займається зброярством, виноробством та читанням Гемінгвея мені перед сном»
- Ірена Карпа: Я «зав’язала» з широким використанням автобіографії
- Як Карпа зробила мене «зіркою»
- Ірена Карпа: Після весілля в Сан-Франциско, годину серед полиць із книгами провела
- Ірена Карпа вдруге вийшла заміж. ФОТО
- Ірена Карпа: «Життя надто коротке, щоб присвячувати його кар´єрі»
- «Кореспондент» назвав найкращі українські книжки 2009-го року
Коментарі
Останні події
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
- 26.06.2025|07:43«Антологія американської поезії 1855–1925»
- 25.06.2025|13:07V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників
- 25.06.2025|12:47Блискучі рішення для життя і роботи: українською побачив світ комікс всесвітньовідомого поведінкового економіста Дена Аріелі
- 25.06.2025|12:31«Основи» готують до друку «Стан людини» Ханни Арендт
- 25.06.2025|11:57Сьомий Тиждень швейцарського кіно відбувається у липні
- 25.06.2025|11:51Видавництво READBERRY перевидало «Чорну раду» Куліша
- 20.06.2025|10:25«На кордоні культур»: до Луцька завітає делегація митців і громадських діячів із Польщі
- 18.06.2025|19:26«Хлопчик, який бачив у темряві»: історія про дитинство, яке вчить бачити серцем