Вибачте, мушу відразу обмовитися: Ірену Карпу не могли назвати найгіршим, що відбулося в українській літературі. Бо те, що пише Ірена Карпа і, відповідно, те, що видають її видавці в Україні та Росії, не вважають літературою. І не лише ці шестеро розумних людей, прізвища яких є на порталі «ЛітАкцент»: так сталося, що протягом тижня я, спілкуючись із різними не дурними людьми, в принципі, навряд чи знайомими один з одним, чув від них негативні відгуки про Карпу.

Слово «творчість» по відношенню до Карпи теж не вживалося. Навпаки, десятки два людей готові хором заявити: те, чим займається Ірена Карпа, не має право називатися ані високим словом «література», ані святим словом «творчість». В мене нема вищої філологічної освіти, я не доктор наук, не кандидат, не доцент, навіть не літературознавець-аматор. Отже, я не знаю того, що достойні критики-науковці знають від народження – чим саме такі погані книжки Карпи і чому вони – найгірші в Україні.

Фахових пояснень я не отримав. Отже, Карпу вважають найгіршою просто.

Тому що. Інших пояснень не треба.

Карпу кандидати й доктори наук ненавидять в принципі. За те, що вона отака є. За те, що пише «літературу задертих спідничок». За те, що матюкається в текстах. За те, що її чомусь читають дівчата-підлітки віком від 14 до 17 років плюс юнки від 18 до 20. За те, що цільова аудиторія, яку Карпа має, витрачають свої гроші, купуючи її книги в книгарнях. Через що видавці пропонують їй писати ще, укладають угоди і платять гонорар. З рештою, через те, що видавати книжки Карпи – досить умовний, досить благенький, але все ж таки – видавничий бізнес. І через те, що Карпа своєю писаниною дозволяє видавцям не займатися благодійністю, видаючи розумних, тонких та принципово герметичних авторів за кошти знайдених ними спонсорів чи гранти, а бодай виходити на виданні та продажі цієї писанини в «нуль».

Врешті-решт, дівчата та юнки, маючи однаковий з Карпою світогляд, теж повинні щось читати. Це добре, в принципі, коли дівчата та юнки до всіх своїх чеснот ще й читають.

Та повернемося до премії «Золота Булька», яку Карпа заочно отримала як невдаха року. Є кілька моментів, на які треба звернути увагу зацікавлених осіб.

Перший: шестеро критиків провели серед себе опитування і визначили три кращих книги-2008 у номінаціях «Художня література» та «Гуманітаристика». Прізвища всіх трьох претендентів на звання «Вибір шістьох критиків» були названі і зазначені в прес-релізі. З ким змагалася і кого перемагала Ірена Карпа в боротьбі за найгіршу книжку, озвучено не було. З одного боку – для чого перераховувати погані книжки, краще назвемо хороші… Але з іншого боку: бо так - чесно. Так прийнято. Так робиться. Так, вибачте за наївність, об’єктивно. Бо якщо такого нема, а Карпу назвали гіршою, це означає: шестеро людей мають проти Карпи щось особисте. Чи треба переводити площину особистого ставлення та особистих стосунків у царину професійного літературознавства?

Другий: книжка Ірени Карпи «Добло і Зло» навряд чи можна назвати булькою, яка лопнула в 2008-му році, бо вона надрукована лише восени, аж такого гучного розголосу не мала, та й тираж – 3 тисячі примірників. Погодьтеся, для нормальної бульки це замало. Значить, не люблять все ж таки Карпу, а не її книги. Бо українські видавці, повірте, друкують ще гірші зразки художньої прози. Одначе помічають лише Карпу.

Третій: протиставляти Ірені Карпі, якій ще нема 30-ти років, поетичну творчість знаного в поетичних-таки колах Петра Мідянки щонайменше некоректно. Так ви скажете, що Кокотюха гірший за… я не знаю… Джойса, наприклад. Протиставляння «високого» Мідянки в штанях «низькій» Карпі з задертою спідничкою, окреслене ще й літературними критиками, яскраво доводить очевидну та парадоксальну ситуацію: фахової літературної критики в Україні нема.

Бо фаховий критик ПОРІВНЯЄ Карпу з Дерешем, Танею Малярчук, Поваляєвою, Жаданом, кінець кінцем, або, коли вже дуже хочеться – з сестрою Ірени Карпи, Галиною Карпою. Яка теж написала книжку. І визначить, чия булька золотіла.

А Кокотюху такий критик НІКОЛИ НЕ ПОРІВНЯЄ з Марією Матіос чи Мариною&Сергієм Дяченками. Надто різних авторів не порівнюють.

Але такого, фахового критика, в нас катма. Всі ми, кого називають українськими письменниками, пишемо, за визначенням тих, хто називає себе критиком, не для цільової аудиторії, не заповнюємо ніші, не працюємо в сегментах, навіть не розвиваємо жанри. Ми для тих, хто в нас сьогодні критик – «сучукрліт». Всі ми пишемо «українську літературу». А значить, рівні перед Нею та людьми.

При такому ставленні не дивно, що в книжкових супермаркетах видані в Росії детективи стоять на окремій полиці, фантастика – окремо, мелодрами – окремо, позбавлене тягаря жанрів красне письменство – окремо, контркультура і андеґраунд – окремо, навіть класика – окремо. І тільки українській літературі виділяється спільна полиця. Де Карпу можна знайти поряд із «Собором» Гончара, Кокотюху – поруч із Забужко, а через дві книжки: Петро Мідянка та український переклад Жана Жене.

Я не читач Ірени Карпи. Вона, в свою чергу, пише не для мене і не хоче мені сподобатися. Пишучи щось, їй пофіг, оціню я її творчий доробок чи ні. Проте я, вважаючи своїм обов’язком стежити за новинками, купив Карпу і читав її саме в той день, коли згадану книгу оголосили найгіршою. Негайно показавши присутнім у залі, що ось, дивіться, я зовсім випадково читаю найгіршу книгу, бо мені не пояснили, чому вона така погана, ваш покірний слуга вже за кілька хвилин давав інтерв’ю телеканалам і просто журналістам. Чекаючи своєї черги на мене, камери поки знімали найгіршу книжку з усіх боків. Тоді як найкращими чомусь не зацікавилися. Значить, критики неправильно пояснили цінність літератури…

Так ми з Карпою несподівано стали на 15 хвилин зірками. Карпа – бо найгірша, я – бо читав і признався.

До речі, у далекому 1997 році найгіршою книжкою назвали мою. Запросити на церемонію вручення чомусь не ризикнули, побоялися. Тепер я по-білому заздрю Карпі.