Схоже, поява робіт Н.Яковенко та Л.Войтовича про українську князівську й шляхетську еліту епохи Середньовіччя стали тим «проривом», який дозволив дещо інакше поглянути на нашу історію, поступово відійти від домінуючих у нашій літературі народницьких стереотипів. Продовженням цієї лінії правомірно вважати появу рецензованої монографії М.Довбищенка.

Спочатку кілька слів про зміст самої книги. Загалом її структура є класичною для історичних праць, написаних під захист докторських дисертацій. Спочатку йдеться про те, як дана проблема висвітлювалася в науковій літературі, а також про джерельну базу й методологію дослідження. Не будемо аналізувати цей розділ, оскільки такий аналіз може зацікавити хіба що спеціалістів. Зазначимо лише, що, попри обізнаність автора з відповідною науковою літературою, деякі його підходи і висновки викликають запитання. Однак це вже предмет для фахової дискусії.

Далі автор викладає основний зміст своєї роботи. З самого початку (і це закономірно) ведеться мова про підтримку волинським нобілітетом православ’я. Адже, незважаючи на деякі конфесійні зміни (проникнення римо-католиків, протестантів і т. ін), Волинь у кінці ХУІ – першій половині ХУІІ ст. залишалася регіоном, де продовжувало домінувати православ’я. Автор зупиняється на різних аспектах: сеймовій підтримці православ’я волинськими шляхтичами, захисту православної церкви з допомогою права патронату, діяльності православних братств, пробує розглянути специфіку релігійного життя шляхти тощо. Приблизно за такою ж схемою викладається участь волинської шляхти в діяльності уніатської та римо-католицької церков. У більшості випадків ці питання викладає автор, залучаючи широкий спектр джерел, у т.ч. й віднайдених ним архівних матеріалів.

Дещо інакше виглядає розділ, присвячений протестантам. Порівняно з попередніми, він не лише помітно менший за об’ємом, а й значно поступається своєю глибиною. Автор мало використовує джерела, часто при викладі посилається на монографічні опрацювання. Але навіть останні використовує звужено. Наприклад, у цьому розділі серед посилань годі шукати робіт О.Левицького, Я.Тазбіра, М.Дмітрієва чи Т.Кемпи.

Загалом складається враження, що автор, попри задекларовану об’єктивність і конфесійну незаангажованість, не дуже добре ставиться до протестантизму. І це, можливо, одна з причин, чому діяльність протестантів не висвітлена належним чином.

У завершальному розділі монографії йдеться про релігійні конфлікти на Волині в кінці ХУІ – першій половині ХУІІ ст. Як на мене, то це одна з найцікавіших частин книги. Автор, використовуючи документальні джерела, показав, що уявлення про ці конфлікти, які існують в нашій свідомості і які постійно ретранслюються в художній, науково-популярній та науковій літературі, насправді далекі від реалій. Автор показує, що серйозних конфліктів у даний час між православними й уніатами не існувало, часто вони мали не стільки релігійний, скільки майновий і навіть побутовий характер. Приблизно те саме можна сказати про конфлікти між православними й католиками та протестантами, хоча тут ідейна складова була більш вираженою. Заперечує автор і наявність серйозних релігійних конфліктів між православними та іудеями. У даному випадку, вважає він, ці конфлікти мали переважно економічне підгрунття.   

Є в монографії ще одна цікава частина – це додатки, де поданий реєстр тестаментів волинської шляхти 1596-1660 рр., а також реєстри культових споруд Волині із зазначенням жертводавців.

До помітних переваг книги М.Довбищенка можна віднести те, що автор, широко використовуючи документальний матеріал, не «топить» у ньому читача, чим часто грішать дослідження багатьох нинішніх українських істориків. Він уміє знайти прийнятне співвідношення між фактажем і теоретичним осмисленням. Завдяки цьому книга стає цікавою й відносно легко сприймається.

Та, певно, найбільшою заслугою автора є те, що він руйнує багато усталених міфів щодо православ’я, релігійних переходів, діяльності неправославних конфесій. Прочитавши цю книгу, пересічний читач, вихований на «православно-патріотичній міфології», буде здивований. Чи навіть обурений!

Дозволю собі навести один абзац з висновків, вміщених у кінці книги, де дається характеристика культурно-релігійної ситуації на Волині й пояснюються причини відходу від православ’я волинських шляхтичів: «…волинська шляхта – передусім мисляча молодь – постала перед вибором ціннісних та духовних орієнтирів. Старе «містечкове православ’я» з неосвіченим та корумпованим духовенством нічого не могло дати спраглій до знань шляхті, крім Часослова і Псалтиря. Водночас, діти волинської аристократії – Вишневецькі, Збаразькі, Острозькі, Радзивілли та ін., перебуваючи на студіях в Європі, відкривали для себе новий світ, а, можливо, навіть і всесвіт. Не слід забувати, що це була епоха відкриття і освоєння Нового світу, перших кроків у розкритті таємниць космосу, пізнання законів природи. Волинський нобілітет, перебуваючи в Європі, знайомився з ідеями гуманізму, мав змогу слухати диспути протестантів та католиків, звикаючи до самостійного та критичного осмислення релігійних питань. Повернувшись на батьківщину, вони заставати тиху патріархальну Волинь, темне православне духовенство і старше покоління земляків, які не розуміли пропонованих Європою нових досягнень і цінностей. Саме в такій суспільній атмосфері у другій половині – кінці ХУІ ст. розпочався процес релігійних конверсій».

Після прочитання подібних речей, підкріплених відповідним фактологічним матеріалом, мимоволі приходиш до сумних висновків: нічого нового немає в цьому підмісячному світі, і все здатне повторюватися, зрештою, її величність Історія нічого не вчить…

Правда, автор, розвінчуючи міфи, іноді сам попадає під їхній «чарівничий» вплив. Наприклад, він неодноразово повторює витворену російською імперською історіографію легенду про «великого просвітителя» князя А.Курбського, хоча Е.Кінан свого часу піддав серйозному сумніву її правдивість. Або безкритично сприймає легенди про Іова Почаївського, Почаївську лавру, посилаючись на апологетично-православні писання І.Огієнка як майже на автентичне джерело.

Не позбавлена робота й типових для нашої наукової літератури огріхів – на жаль. Це і відсутність належного наукового й літературного редагування, і різного роду неточності в передачі географічних назв, і навіть фактологічні помилки. Однак тут не стільки вина самого автора, скільки наша спільна біда. Бо, економлячи на науці, ми практично втратили спеціалістів наукового редагування. А рецензування фахівців, здебільшого, має в нас формальний характер.

Незважаючи на вказані огріхи, робота заслуговує на серйозну увагу. Зрештою, вона є актуальною в тому сенсі, що чітко показує наші недоліки, які ми успішно продовжуємо «відроджувати».

Однак боюся, що рецензована книга не викличе в нашому інтелектуальному болітці серйозного збурення. Адже її наклад – 500 примірників. Цього достатньо, щоб ознайомити з нею фахівців і дати трохи в бібліотеки. Але цього мало, щоб викликати широкий резонанс.

Проте це вже не проблеми автора, який зробив те, що зміг. Це проблеми нашого суспільства, яке, за великим рахунком, залишається таким же «тихим» і «патріархальним», як і в кінці ХУІ ст.

Петро Кралюк