Книжка вийшла одночасно у двох видавництвах: «Ярославів Вал» (де виграла конкурс на кращий історичний роман) і «Клуб сімейного дозвілля» (правда, під назвою «Залишенець»). Письменник працював над книжкою 13 років.

Василя Шкляра («Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана» та ін.) називають одним із найпопулярніших письменників, а ще — «містичним» письменником. У нього чимало літературних премій. Проте найулюбленіша — «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

Можливо, вперше про конкретну книжку заговорили і в стінах Верховної Ради. Володимир Яворівський закликав депутатів прочитати цей роман: «В Україні відбулася золота культурна подія: «Чорний Ворон» Шкляра — твір унікальної художньої сили, з потужними деталями, часовим колоритом, глибокою філософією».

— Цей роман я читав у літаку дорогою до Індії, — каже Яворівський. — І поруч було безліч газет, журналів. Уявіть, весь літак спав, а я не міг відвести очей від «Чорного Ворона».

Історичний роман Шкляра охоплює чотири роки війни, яку розпочали в 1921-му більшовики проти Української Народної Республіки.
Сутичка була нерівною. Українська армія виявилася інтернованою за колючий дріт колишніх польських союзників.

Проте збройна підпільна боротьба згодом тривала майже в усіх регіонах України. І особливо відчайдушно виступили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі красувався напис: «Воля України або смерть».

«Чорний Ворон», фактично, реабілітує національну свідомість Центральної України. Рівень такої самосвідомості, на думку автора, до 1933-го був вищий, ніж на Заході. Але в романі вже є нечіткі передчуття і 33-го, і 37-го.

У сюжеті — боротьба, смерть, свобода, навіть еротичні сцени, написані з обережністю. Є нецензурні висловлювання російською (додається виноска: «Брутальний російський матюк»).

Письменник, як він сам зізнається, не створював книжку лише на рівні легенд. Він багато працював з архівними джерелами.

До того ж збереглося кілька книжок самих повстанців, безпосередніх учасників руху. Наприклад, документальна книжка осавула Холодноярського полку Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Також дивом залишилися живими отамани Лютий Лютенко, Михайло Дорошенко, Микола Василенко. Ці бійці писали свої книжки вже у літньому віці.

***

Події «Чорного Ворона» прив’язані до конкретних фактів та історичних дат. У канву книжки неодноразово вплітаються документальні зведення на кшталт:

«Черный Ворон — непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии…»

Або: «К поимке банды Черного Ворона, кроме ударной группы окружного отделения ГПУ и милиции, в сводный отряд было привлечено 60 ответчиков из крестьян близлежащих сел. За три дня погони было несколько столкновений с бандитами, однако они ускользали от удара…»

Цим людям із лісу більшовики за прихід із повинною обіцяли амністію, мовляв, станете червоними командирами, підете працювати в міліцію, ви ж справжні лицарі.

Документ: «Поддавшихся на амнистию бандитов националистической окраски поначалу ни в коем случае не расстреливать и не брать под стражу, а наоборот, после тщательной проверки привлекать к работе в соворганах…» І наприкінці цього ж указу:
«…Амнистированных главарей отправлять в Харьков якобы для дальнейшего осведомления, и только там после допросов уничтожать».

А ось і лист одного такого ватажка рідним: «Пишу цього листа в сумному передчутті, що ми більше не побачимося. Адже ви самі знаєте, що додому мені вороття немає. Я вже просив вас і зараз прошу відмовитися від мене хоча б перед більшовицькою владою, аби вона не цькувала вас усеньке життя за те, що ваш син і брат був «бандитом».

— У нашій історії було чотири отамани, які називали себе «Чорний Ворон», — каже Василь Шкляр. — Наприклад, чоловік із Жовтих Вод. Його прізвище... теж Шкляр. А звали Миколою. Ще був Платон Черненко, він діяв на Криворіжжі.

Був також Чорний Ворон, який у чекістських документах проходить як фігура «из-под Товмача» — села Шполянського району на Звенигородщині. Це мій земляк, містична глибока постать. Чекісти також пишуть про нього як про поета, бо він складав віршовані агітки. Напевно, це і є мій прототип. Я зібрав про цю людину багато архівних фактів. Адже реально сексоти помилялися у віці отаманів. Писали, наприклад, про знаменитого Дениса Гупала: «Полуаршинный оселедец, возраста около 35 лет…» Насправді йому було лише 24. Так, труднощі лісового життя позначилися на зовнішності цих людей. Ми кажемо зараз «отаман», «отаман-батько», а насправді це були хлопці віком від 20 до 25 років. Дуже освічені, вони не були тією голотою, яка зопалу бігла воювати.

***

Для письменника, небайдужого до тих подій, рух 20-х — одна з найдраматичніших сторінок нашої історії. Яка інколи замовчується. Не всі знають, що була Холодноярська республіка як остання опора УНР — про неї чекісти писали: «Кипящий казан, с которым нельзя справиться». Червона армія перемогла Антанту, Денікіна, Махна, поляків. Але з цими повстанцями впоратися виявилося важко.

— Навіть сьогодні про це чомусь бояться говорити. Я запитував свою бабусю: «Де мій дід?» А вона відповідала: «Його знайшли вбитим під лісом. Були так розпанахані груди, що й серце видно…» А сусіди казали, що дід бандитом був. Навіть родичі ніколи не говорили про нього як про героя, бо боялися, оберігали наше покоління. Тому, напевно, задум цієї книжки в мені жив ще й на генетичному рівні. За радянських років згадувати імена повстанців було заборонено навіть у церкві, щоб не будити в пам’яті ті події.

***

Можна довго розмірковувати на тему історії. Мовляв, навіщо ці люди так себе мучили, за яку таку ідею? Адже в ті ж 20-ті
вже й селяни не підтримували повстанців, вони змирилися з більшовицькою владою. Казали: «Скільки вже ви тинятиметеся лісом, живіть як ми!» Але отамани не здавалися, вони ночували на снігу, були виснажені. Дехто казав: «Мені б одну ніч переночувати в сухій постелі і …померти!» Природно, хтось із них усе ж таки зламався.

Хтось може подумати, що «Чорний Ворон» — це ура-патріотичний твір «на потребу». І злякається... Але цей роман насамперед про... кохання. Драматичне і глибоке. Тут дивовижний масштаб особистостей деяких персонажів. Насамперед постать отамана Чорного Ворона— Веремія Чорновуса. Він мудрий, як одноокий ворон, який невідомо скільки живе на світі. Ця людина веде свою, особисту війну з конкретним режимом. Філософія Веремія як у японського самурая: «Японія програла, але моя війна ще не скінчилася!»

Цей Ворон розумів, що в найближчі десятиліття ніякої Української Народної Республіки не залишиться і в пам’ятку. Але це був його вибір: знати, що приречений, однак безстрашно йти до кінця.

Про роман Шкляра можна сказати, що це вестерн, роман-притча. А за бажання можна поглянути на нього і як на документальний твір. Адже автор — тут і тепер — дивиться в той час як на кіноекран. Книжка повертає українській мові колоритні обороти. «Мова солов’їна» в автора тут як окремий персонаж.

Василь Шкляр зізнався, що 13 років роботи над «Чорним Вороном» — це велетенський відтинок життя: «Усе, що жило в моїй душі, — на цих сторінках. А що далі? Хочу написати роман-відкриття про таємницю поховання тіла Богдана Хмельницького. Якщо мені вдасться, то ви знатимете, де насправді почиває прах нашого гетьмана».

Катерина Константинова